ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ

Бібліографічний нарис приурочений до 125-річчя від дня народження та 30-х роковин пам’яті Патріарха Мстислава, нашого земляка, першого Патріарха Київського та всієї України, світське ім’я якого – Степан Іванович Скрипник. Запропонований нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про непересічну і знакову постать Патріарха Мстислава, адже він був не тільки церковним, а й громадським та політичним діячем. Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

«Людина полум’яного серця» : до 125-річчя від дня народження та 30-х роковин пам’яті патріарха Мстислава : бібліографічний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька.– Полтава, 2023. – 32 с.

ВІДПОВІДІ НА КРАЄЗНАВЧИЙ КРОСВОРД "ШЕВЧЕНКО І ПОЛТАВЩИНА"

 

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ІВАН БАГРЯНИЙ

 

Краєзнавчий вернісаж: «Земля його любові…» (95 років від дня народження О. П. Глушаченка, живописця)

 

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ІВАН ЗЯЗЮН

МЕНТАЛЬНА КАРТА ПРО ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Ментальні карти (інтелект карти, карти розуму, карти пам'яті) - це унікальна технологія роботи з інформацією, спосіб зображення процесу загального системного мислення за допомогою схем.

Карти пам'яті - проста і ефективна техніка.

Ментальна карта: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем» (про життя та творчість українського письменника О. Гончара)

ВІКТОРИНА "ПЕРЛИНИ АРХІТЕКТУРИ СТАРОЇ ПОЛТАВИ"

 

ЦИТАТА ТИЖНЯ. СТЕПАН БАНДЕРА

 

ЦИТАТИ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

ЧЕЧВЯНСЬКИЙ ВАСИЛЬ

Василь Чечвянський і Остап Вишня. Між ними багато спільного. У них одне справжнє прізвище – Губенко, – адже вони – рідні брати. Обоє – сатирики-гумористи, класики української літератури.

Народився 11 березня 1888 р. на хуторі Чечва поблизу. м. Грунь Полтавської губернії (нині Охтирський район Сумської області колись була Полтавська губернія) у селянській родині.

У родині прикажчика полтавської поміщиці фон Рот, відставного солдата Михайла Губенка було 17 дітей. Пізніше Остап Вишня згадає:

"...батьки були люди нівроку. Годящi. За двадцять чотири роки їхнього спільного життя, як тоді казали, послав їм Господь усього-но сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. ...З'явився я на світ другим. Переді мною був первісток, старший брат, випередив мене на півтора року".

У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу. Василь Чечвянський у вісімнадцять років почав працювати у військових госпіталях, брав участь у Першій світовій війні.

Василь був дуже популярний і гарний. І це не минуло безслідно. Йому хлюпнула в обличчя кислотою одна безнадійно закохана в нього шизофренічка. Цей нещасний випадок дорого йому обійшовся. Василь втратив око, тож довелося постійно носити на ньому чорну пов'язку.

У 1917 році перейшов на сторону революційно налаштованих солдатів. Під час Громадянської війни – інтендант Першої кінної армії. Потому очолював у Ростові-на-Дону санітарну службу Північно-Кавказького військового округу.

25 липня 1923 року Василь Чечвянський одружується в місті Ростов-на-Дону з медичною сестрою Надією Михайлівною Ластовченко (1896-1971) - уродженкою села Рожни Чернігівської області.

1924 року Чечвянський демобілізувався, повернувся в Україну й зайнявся літературною роботою. Уперше взявся за перо, коли йому було 36 років. Друкуватися почав у 1924 р. У 1925 р. у журналі "Всесвіт" було надруковано його гумореску "Крах кар’єри". Згодом його гуморески, фейлетони, сатиричні репліки почали з’являтися майже у всіх харківських газетах. У 1927 р. вийшла друком перша збірка гуморесок "Цар природи". Упродовж 1929 р. він видав 7 книжок. Був одним із фундаторів журналу "Червоний перець", його відповідальним секретарем.

Розквіт таланту письменника припав на кінець 20-х років. На початку 30-х у зв’язку з арештом Остапа Вишні (1933) ставлення до В. Чечвянського різко погіршилося. Редакції газет і журналів відмовлялися співробітничати з ним.

З листопада 1936 р. його заарештували. Під час слідства дружина Надія Михайлівна якось примудрилася домогтися побачення з Василем Михайловичем. Його вигляд налякав її. Чоловік був у синцях, виснажений. У неї з болем вихопилося:

– Васю! За що вони тебе так?

– Мені, Надя, "шиють" літературні помилки... Б'ють щодня...

Але літературні помилки – це всього лише туманне тло. Насправді ж з нього вибивали визнання в причетності до якоїсь української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації.

Під побоями людина ламалася й починала «зізнаватися», наговорювати на себе й на близьких.

14 липня 1937 року письменникові винесли смертний вирок. Наступного дня, 15 липня, Василя Михайловича розстріляли в Києві. І лише в жовтні 1938-го родині повідомили про його смерть від хвороби серця.

15 серпня 1937 року з'являється оперативний наказ № 00486 наркома внутрішніх справ СРСР:

"Після одержання цього наказу приступити до репресій дружин зрадників батьківщини: ті, що мають немовлят, негайно відправляються в табір без завезення у в'язницю разом із дітьми, звідки діти по досягненні 1-1,5 року передаються в дитячі будинки НКВС. Майно арештованих дружин конфіскується, квартири опечатуються. Операцію закінчити до 25 жовтня 1937 року".

Дружину Надію Михайлівну – вона служила медсестрою ще в Першій кінній армії в Будьонного. Її заарештували 3 жовтня 1937-го як члена родини ворога народу, а дітей, двох малолітніх синів Павла й Віктора, запроторили в дитячий притулок при в'язниці, де Надія сиділа, очікуючи на суд.

Потім Павла й Віктора відправили в дитбудинок НКВС на Волзі.

Надія Михайлівна одержала вісім років "віддалених таборів". І коли її везли товарняком по етапу в сибірську глушину, вона відірвала від простирадла шматок і хімічним олівцем написала на ньому листа. На одній станції вона кинула в юрбу на платформі цю зав'язану у вузлик ганчірочку з адресою сестри Лідії Михайлівни, яка жила в Ростові-на-Дону.

Добра душа надіслала ганчірковий лист уже в конверті.

У листі було одне благання: "Сестриченько! Рятуй моїх синів! Забери синочків з каторжного дитбудинку до себе".

За коротке творче життя Василь Чечвянський видав сімнадцять книжок, які теж були покарані. Довгі роки вони відбували свою Колиму в бібліотечних "спецсховищах".

Помер 26 жовтня 1938 р.

1957 року Василя й Надію Чечвянських повністю реабілітували.

Так у повному розквіті творчих сил у кривавих сталінських катівнях трагічно обірвалося життя талановитого письменникасатирика і гумориста, щедра душа якого була перейнята палкою любов'ю до України й рідного слова, до чесної праці, чутлива до несправедливості й вразлива до людської ницості і непорядності. Він ще не встиг

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батько Тараса був хліборобом, до того ж умів читати й писати.
Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка.У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка.

1823 року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 році пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева, здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Хлопець чимало малював з натури.

1836 року Т. Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим.

1838 року впливові покровителі Шевченка, викуповують молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за немалу на той час суму – 2500 рублів. Щоб її здобути, Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у котрій взяла участь царська родина.

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там – улюбленим учнем Брюллова.

Будучи вже неабияким портетистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графікта ілюстратор.

23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий.

13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною.

У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем.

Перша подорож на Полтавщину (1843 – 1844) – це початок періоду "трьох літ", розпочалася в Качанівці. Євген Гребінка був першим, хто запросив і привіз Т. Шевченка до себе на батьківщину, в Убіжище, влітку 1843 р. 

У липні-серпні 1843 р. Т. Шевченко проживав у Березовій Рудці, Линовиці, Ісківцях, Лубнах та ін. На початку жовтня з рідної Кирилівки поет знову повернувся на Полтавщину. У березані 9 жовтня написав вірш "Розрита могила". Тоді ж, приїхавши до Яготина, копіює портрет кн. Рєпніна. Загалом проживав там аж до 10 січня 1844 р. В цей період він відвідує Березову Рудку, Андріївку Гадяцького повіту, Пирятин, Ковалівку.

У лютому 1844 р. повертається до Петербурга закінчити навчання в Академії мистецтв. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли офорти: "У Києві", "Видубецький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богданові і українському народові", "Казка".

У квітні 1845 р. Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати.

Друга подорожна на Полтавщину відбулася в 1845 – 1846 рр., після закінчення Петербурзької Академії мистецтв. 23 березня 1845 р. Тарас Шевченко отримав дозвіл на поїздку в Україну і виїхав на запрошення О. А. Лук’яновича в с. Мар’їнське Миргородський пов. Там він повинен був малювати портрети членів родини поміщика. Цю справу відклали на осінь, а літо поет провів у роз’їздах по містечках і селах Полтавщини (виконуючи завдання Київської археографічної комісії). Побував у Решетилівці, Шедієвому на Орелі, Василівці (Хорольського пов.), Старих Санжарах, Устивиці, Ромнах та ін. На початку липня 1845 р. Т. Шевченко прибув до Полтави.

Метою перебування Тараса Шевченка в Полтаві було замалювати історичні будівлі та пам’ятні місця. Він замалював Хрестовоздвиженський монастир, відвідав оселю Івана Котляревського, якого вважав батьком української літератури, виконав акварельний малюнок "Будинок Котляревського в Полтаві". Він створив безцінний живописний документ – залишив нам первісний образ хати І. П. Котляревського. Обидва полтавські малюнки Тараса Григоровича зараз зберігаються в Київському музеї Т. Г. Шевченка. Поет відвідав міське кладовище, відшукав могилу письменника якого дуже шанував, доземно йому вклонився. Саме Тарас Шевченко першим звернувся до поетичного вшанування Івана Петровича, створивши поетичну елегію "На вічну пам’ять Котляревському", пророчі слова з якої золотими літерами викарбовані на пам’ятнику на могилі поета.

У липні Тарас Шевченко відвідав Прилуки, Густинський монастир, Сокиринці; у 20-х числах липня – у Ромнах стає свідком і учасником знаменитого тоді навіть за межами України Іллінського ярмарку. Після поїздки на ярмарок, поет відвідує Сорочинці, Лубни, Переяслав і, сповнений яскравими враженнями, з приходом осені, поспішає углиб Полтавщини. 4 жовтня в Миргороді він пише ліричні вірші "Не завидуй багатому" і "Не женися на багатій". Це були перші ластівки його поетичного злету. Своєрідна "болдинська осінь" Т. Г. Шевченка, проведена в Мар’їнському, ознаменувалася створенням таких визначних творів, як "Єретик", "Сліпий" ("Невільник"), "Стоїть в селі Суботові…". Прямуючи з Мар’їнського на Київ, Тарас Григорович відвідує Ісківці, а захворівши, надовго зупиняється у переяславського лікаря Андрія Козачковського. Та навіть хвороба не пригасила вогню духу, і тут, у Переяславі та В’юнищах, поет пише "Наймичку", "Кавказ", "І мертвим, і живим…", "Холодний яр", "Давидові псалми", а 25 грудня 1845 р. – безсмертний "Заповіт" ("Як умру, то поховайте…").

У цей же період Тарас Григорович знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в "Кирило-Мефодіївське товариство". За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки "Три літа" в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Шевченку писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.

За зиму 1857-1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання у столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.

У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. 25 травня 1859 р. Тарас Шевченко проїхав через Зіньків і Гадяч у західні повіти губернії, зупинившись лише в Пирятині, де 10 червня написав мініатюру "Ой, маю, маю я оченята…". А в цей час його чекали в Полтаві. Поет дуже хотів заїхати в наше місто. Його давній друг по Петербургу, викладач малювання в Полтавській гімназії, Федот Ткаченко писав у

КРАЄЗНАВЧИЙ КРОСВОРД "ШЕВЧЕНКО І ПОЛТАВЩИНА"

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ДМИТРО ПАВЛИЧКО

ШУХЕВИЧ РОМАН ЙОСИПОВИЧ

12 жовтня 2007 року Роман Шухевич був визнаний гідним вищої нагороди нашої країни – почесного звання Героя України.

Народився майбутній головнокомандувач Української повстанської армії у Львові. Дитинство Шухевича пройшло в містечку Краківці на Львівщині. Навчався він у філії львівської Академічної гімназії, а потім закінчив Львівський політехнічний інститут.

ІЦе юнаком Шухевич включився в боротьбу за незалежність України. В 1929 році він стає членом ОУН, а через кілька років – одним із організаторів підпільних структур, професійним бойовиком-революціонером. Не вдалося йому уникнути й переслідувань з боку польської влади – в 1934 році він був заарештований і ув’язнений у концтабір у Березі Картузькій, а потім переведений до в’язниці.

Після угорської окупації Закарпаття та падіння Польщі Роман Шухевич брав активну участь у створенні Революційного керівництва ОУН, яке очолив Степан Бандера. У ході Другої світової війни – у березні 1941 року – почалося створення українських бойових дружин, але після проголошення Акта про відновлення Української держави та арешту керівництва ОУН усі українські військові формування було інтерновано – тобто відправлено в концентраційні табори.

У травні 1943 року Шухевич, якому досвід підпільника допоміг уникнути арешту, стає главою керівництва ОУН, а в 1944 році – й головнокомандуючим Українською повстанською армією, кількісний склад якої на той час був близько 50 тисяч бійців. Метою ОУН-УПА стає боротьба проти повернення сталінського режиму.

За даними МДБ СРСР, тільки за два післявоєнні роки загинуло більше 56 тисяч так званих "бандерівців", а 108 тисяч потрапило в полон. Якщо вірити цим цифрам, рух опору мав широку народну підтримку й був добре організований, а оскільки кількість загонів під командуванням Шухевича була значно меншою, репресіям було піддано тисячі безневинних людей.

Роман Шухевич загинув 5 березня 1950 року біля села Білогорща під Львовом у сутичці зі спецгрупою МДБ. Працівники радянських сиецслужб вивезли тіло командира повстанців за межі Західної України, спалили його на березі Збруча в районі міста Скеля-Подільська, а попіл скинули в ріку. Мати, дружина й сестра Шухевича були заслані, а син і дочка поміщені в дитячий будинок.

ЛІТЕРАТУРА

• Зятьєв С. Наші страждання не були даремними... / С. Зятьєв // Військо України. – 2016. – № 1. – С. 40-45.
• Киричук О. Війна пам'яті і визвольний рух / О. Киричук // Україна молода. –2018. – 13 листоп. – С. 12.
• Купчик Л. Всепоглинаюча любов Романа Шухевича / Л. Купчик // День. – 2019. – 5-6 лип. – С. 13.
• Олещук І. Він керував святою боротьбою / І. Олещук // Україна молода. – 2020. – 4 берез. – С. 5.
• Осипчук Н. Легендарний провідник / Н. Осипчук // Україна молода. – 2020. – 11 берез. – С. 9.
• Сергійчук В. Наша держава знає, як вшановувати своїх героїв / В. Сергійчук // Голос України. – 2022. – 17 трав. – С. 15.
• Стецишин О. Полювання на вовка / О. Стецишин // Історія плюс. – 2015. – № 3. – С. 4-5.
• Штокало В. Роман Шухевич – Головний командир воюючої України / В. Штокало // Голос України. – 2018. – 23 серп. – С. 7.

ЗЯЗЮН ІВАН АНДРІЙОВИЧ

85 років від дня народження І. А. Зязюна (1938-2014), педагога, доктора філос. наук, професора, академіка. Працював ректором Полтавського педагогічного ін-ту імені В. Г. Короленка.

Народився 3 березня 1938 року в селі Пашківка, Ніжинського району, Чернігівської області. Закінчивши із відзнакою семирічну Пашківську (1952) та середню Галицьку загальноосвітні школи, у 1955р. розпочав свою трудову діяльність на посаді завідувача сільського клубу.

У 1956-1959рр. навчався та працював у гірничо-промисловому училищі № 5 м. Свердловськ, що на Луганщині.

Закінчивши 1959 року Київський державний університет імені Тараса Шевченка, він стає аспірантом цього навчального закладу. На філософській кафедрі Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого Іван Андрійович закладає перші підвалини досліджень з педагогічної майстерності. Розуміння того, наскільки важливою є роль освіти у формуванні особистості й суспільних відносин, викарбувало у молодого науковця переконання в необхідності її реформування і модернізації.

У 1975-1990 роках очолював Полтавський педагогічний інститут імені В. Г. Короленка. 15 років свого життя, активних творчих пошуків Іван Андрійович присвячує інституту імені В. Г. Короленка. Тут майбутній академік знаходить благодатний ґрунт для розвитку теоретичних концепцій та проведення унікальних експериментів з формування педагогічної майстерності вчителя. Результатом такої напруженої роботи стало створення мережі кафедр педагогічної майстерності в Україні та за її межами. Потужний інтелектуальний та творчий потенціал, виняткова цілеспрямованість протягом багатьох років допомагають йому згуртувати і вести за собою величезну когорту педагогів, науковців, сповнених прагнення до розвитку освітянської справи у нашій державі.

Справжньою мистецькою перлиною та гордістю не лише Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, а й усієї Полтавщини є Український народний хор "Калина", заснований з ініціативи й безпосередньої участі Івана Андрійовича. Репертуар цього колективу – хорові перлини українських та зарубіжних композиторів минулого й сучасності, обробки українських народних пісень, багаточастинні музично-хореографічні композиції, створені на основі народної творчості полтавського краю, оркестрові, інструментальні твори.

Перший Міністр освіти і науки незалежної України (1990-1992).

З 1993 по 2014 роки – директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України.

Іван Андрійович справедливо користувався глибокою повагою і незаперечним авторитетом не тільки в нашій державі, а й далеко за її межами.

Плідну працю І. А. Зязюна як науковця й організатора досліджень у галузі професійної освіти, формування особистості та педагогічної майстерності вчителя відзначено урядовими нагородами, почесним званням "Заслужений працівник вищої школи УРСР" (1988), відзнаками Президента України – орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (1998), орденом "За заслуги" ІІ ступеня (2003), "За заслуги" І ступеня (2011). У 1998 році Американський біографічний інститут визнав Івана Андрійовича "Людиною року", найдостойнішою людиною, чиї фахові досягнення і праця служитимуть для натхнення сучасників і наступних поколінь. Його нагороджено Золотою медаллю Спілки вчителів Польщі (2010), Срібною медаллю "Василь Зеньковський" (2011), він – Кращий освітянин року, Лауреат відзнаки "Засвіти вогонь" (2011), Лауреат премії Антона Макаренка (2010).

Автор понад 350 наукових праць, серед яких підручники, навчальні та навчально-методичні посібники, монографії з проблем педагогічної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української та зарубіжної культури, зокрема: "Основы педагогического мастерства" (1987, 1989); "Педагогічна майстерність" (1997); "Краса педагогічної дії" (1998); "Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи" (2000); "Педагогіка добра" (2000).

Життєве кредо вченого – виховання особистості, "облагородженої великою метою Добра й Любові, Істини й Краси", адже "коли в особі державного лідера поєднуються мудрість і майстерність Учителя, мужність і відповідальність Батька, сердечність і чесність матері, Держава і її Народ досягають визнання і розквіту". Він був

ДЕНЬ ПИСЬМЕННИКА

Неможливо уявити собі сучасне життя без літератури. Навіть ті, для кого читання не є улюбленим дозвіллям, стикаються з літературними творами, адже сценарій до фільму, стаття в журналі або газеті – це теж праця письменника.

Насправді, точна назва цього свята звучить так – Всесвітній день письменника. Саме 3 березня за рішенням конгресу Міжнародного ПЕН-клубу від 1986 року відзначається цей день.

ПЕН-клуб – це організація поетів-романістів, яка була заснована у Лондоні ще у 1921 році. Ініціатором створення даної структури була англійська письменниця Кетрін Емі Доусон-Скотт. Найперший склад ПЕН-клубу очолив Джон Ґолсуорсі. Після першого конгресу ПЕН-клубу Лондона регіональні центри цієї організації з'явилися в 11-ти країнах світу. Зараз їх налічується вже близько 130.

Усі структурні підрозділи цього клубу виступають за принципи вільного поширення інформації на території всієї планети. Активісти організації, завдяки якій з'явився Всесвітній день письменника, публічно виступають проти придушення свободи слова і цензури. Вважається, що вільна критика – це необхідний елемент процесу економічного і політичного розвитку країн. Самі ці принципи озвучуються під час офіційних заходів, присвячених Дню письменника.

Роль письменника у суспільстві надзвичайно важлива. Письменник – це очі, думки та совість суспільства. Чесність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду являють справжнього письменника. Його пильні спостереження, влучні здогадки та передбачення є відгуком часу і елементом формування відповідного пласту історії.

Працівники сектору краєзнавчої літератури та бібліографії вітають всіх письменників зі святом! Щиро бажаємо міцного здоров’я, творчого натхнення і безліч нових ідей. Нехай муза буде благоговіти вам! 

ТЕСЛЕНКО АРХИП ЮХИМОВИЧ

Ім’я Архипа Тесленка з’явилось в українській літературі на зламі століть і цілих історичних епох.

Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині. Власної землі, крім городу з невеличким садком, не було. Мати довго наймитувала по панських економіях. А потім вона отримала у спадок клапоть землі й стала там господарювати. А батькові, інвалідові без лівої руки, іноді приходилось підробляти в ратуші переписуванням паперів. Заробітки були дуже малі, і в сі’мї ледве зводили кінці з кінцями, добре знаючи ціну заробленої копійки. Від недостатку, голоду та холоду діти часто хворіли і вмирали. З десяти дітей вижили лише двоє.

Синові намагалися дати найкращу освіту, тому влаштувала Архипа до церковнопарафіяльної школи.

Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення всього баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Ще змалечку ненька бавила малого піснями, казками, приказками. Кохаючись у народному фольклорі, й сам став складати оповідки, пізніше писав байки про однокашників. Водночас багато читав релігійної літератури. Але написана вона була складно, багато чого хлопець просто не розумів. Часто за роз’ясненням звертався до наставників, та замість відповідей завжди отримував відкоша.

Добре закінчивши в 1894 році однокласну церковно-парафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної.

Молодий Тесленко вирішує самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати, щоб якось допомогти батькам. Тяжка фізична праця виявилася не під силу юнакові.

Отак у 16 років Тесленко опинився обабіч життя: без освіти, грошей, без надії. Щоби не обтяжувати родину, – звернувся до материного брата, щоб той посприяв із працевлаштуванням, та марно, ніхто не допоміг.

Десь наприкінці 1897 року – на початку 1898 року йому пощастило влаштуватися писарчуком у м. Лохвиці, а в 12 серпня 1898 року він перевівся на службу до міської нотаріальної контори повітового нотаріуса Ф. І. Кисловського. Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. Та чи не найбільше йому дошкуляло переслідування за читання літератури. А читав Тесленко багато, іноді всю ніч міг просидіти з книжкою. Всі свої переживання хлопець переніс у вірші, які спочатку писав російською.

У ці роки чимало працював він і над самосвітою – у міській громадській бібліотеці, а згодом – у новоствореній бібліотеці Народного дому.

У серпні 1901 році Тесленко покинув службу нотаря і поступив на курси телеграфістів на ст. Долинській Південно-Миколаївської залізниці (нині місто районного значення у Кіровоградській області). Водночас ні на мить не полишав книжок, читав до болю в очах. Зрештою постійне напруження очей через погане освітлення далося взнаки. "Слабість на очі" – такий невтішний діагноз поставив лікар. Це стало причиною звільнення. Обірваний, босий, без гроша в кишені поплівся додому.

Спочатку допомагав батькам по господарству, коли траплялася вільна хвилина – готувався до іспитів на право вчителювання. Заприязнився з місцевим викладачем, брав у нього книжки. Під впливом прочитаного написав кілька віршів. Познайомившись із "Вечорами на хуторі біля Диканьки", написав побутовий нарис "Ніч на Івана Купала в селі Харківці" та ліричний роздум "На досвідках".

В цей час Тесленко захоплюється театром, пробує себе в драматургії. Потоваришував із режисером місцевого аматорського театру Миколою Дяковим. Ця дружба допомогла визначитися Тесленку в життєвому напрямі. В 1902 році він пише драму "Горобина ніч", а навесні 1903 – драму "Не стоїть жить". В цей же рік він організував аматорський театр у рідному селі.

У 1903 році Архип отримав дозвіл на постановку вистави "Невільник" Марка Кропивницького, яка мала чималий успіх. Зібрані від вистави кошти пішли на допомогу сім’ям-погорільцям.

Підтриманий М. Кропивницьким, А. Тесленко активізує свою громадсько-культурну діяльність: бере участь у розвитку культурно-освітніх земських заходів, стає одним із організаторів та активних членів "Селянської спілки", веде агітаційну роботу серед селян.

Десь на початку 1904 року Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями – і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Перші оповідання, переписані до одного зошита, навесні 1905 року склали збірочку, яка містила п’ять творів. З нею він поїхав у червні 1905 року у Київ, бажаючи її надрукувати. Та друкувати її відмовилися, аргументуючи невиразністю написаного. Рукопис потрапив до Бориса Грінченка, який був редактором "Громадської думки" і ця збірка побачила світ. У 1906-му читачі дізналися про нового письменника.

5 грудня 1905 року відбулися політичні виступи в Лохвиці, в яких прийняв участь і Архип Тесленко. Але цей виступ придушили, троє селян загинули. Почались арешти.

Архип, щоб знову не опинитися за ґратами, втік до Києва. Грошей не має, паспорта й того не було. Люта зима, тулився по нічліжках. Постійним притулком для нього стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися. Першими з написаних у Києві творів були оповідання "Радощі" та "Школяр", які побачили світ в 1906 році.

У рідне село Тесленко повернувся у другій половині серпня 1906 року, але там він попав під слідство. Тесленка переводили з в’язниці до в’язниці – Лохвиця, Гадяч, Миргород, московська Бутирка, Ярославський централ, а потім по етапу його відправили на північ. Близько двох років його тримали в тюрмах, а потім заслали до Вятської губернії. Тюрми та етапи, жорстокі поводження тюремщиків підірвали здоров’я письменника. Ще й хвороби дошкуляли: тиф, плеврит, туберкульоз.

Хворий на туберкульоз, він у 1909 році повернувся в Харківці.

Змучений, хворий, переслідуваний ворогами. Та рідна хата дала сил ще взятися за перо і написати низку дописів, щоправда, під псевдонімом Селянин. Протягом 1909 року письменник написав дві редакції нової повісті "Страчене життя".

Тим часом відбувся новий суд над Тесленком, який засудив його на 2 тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 року його збиралися відправити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. Її поховали 3 січня 1910 року, а другу половину січня хворий письменник відсидів у Лохвицькій в’язниці. Стан його здоров’я погіршав. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах, вдвох із батьком-калікою. Злидні, холод, голод. Смертельно хворий Тесленко не має коштів на ліки. Холодними сірими днями тягнулося життя.

На прохання Грінченків записує весільний обряд ("Харківецьке весілля"), місцеві ліричні пісні, колядки, щедрівки, новорічні "посівальні" побажання, петрівчані пісні. На жаль, ці записи десь загубилися.

Відчуваючи скору смерть, Архип Тесленко робить останнє зусилля і пише твори:

КРОСВОРД "АРХІТЕКТУРНА ПОЛТАВА"

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВЕСНИ

Сьогодні в усьому світі відзначають перший день весни. 1 березня символізує звільнення від зимових морозів, довгоочікуване тепло та асоціюється з хорошим настроєм. Весною пригріває сонце, зеленіє трава, цвітуть дерева, повертаються з вирію перелітні птахи… 

Тільки весною можна спостерігати, природа оживає, як на гілочках з’являються перші бруньки, росте свіжа зелена травичка.

Довгоочікувану весну прийнято було зустрічати ще за часів язичників. Традиція вшанування весни, яку уособлює прекрасна дівчина, збереглася і до наших часів.

Існує легенда, що колись Сонце зійшло на землю в образі прекрасної діви. Але злий Змій закрив красуню в своєму палаці. І в цю мить все навколо змінилося: замовкли птахи, перестали веселитися діти, світ став похмурим і сумним. Врятувати Сонце зважився тільки один молодець. Він шукав палац, в якому захована дівиця, цілий рік. В нерівній боротьбі юнак переміг Змія та визволив Сонце. Після цього ожила вся природа, але цього вже не зміг побачити молодець, оскільки був сильно поранений і помер. Його кров капала на білий сніг, який поступово починав танути. І на цьому місці виросли прекрасні проліски. Зараз під час свята приходу весни прийнято розповідати цю легенду.

Перший день весни не завжди буває теплим, проте думка про її прихід зігріває серце і радує душу. Весна – час нових надій… Час ПЕРЕМОГИ.....

Нехай вона постукає у ваші серця лагідними променями сонця, дзвінким співом птахів і ароматом квітів. Хай тепло і світло принесуть натхнення, легкість і радість. З першим днем весни!