ДЕНИС КРИВИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Денис Кривий

Денис Олександрович Кривий (19 жовтня 1988, смт Черняхів, Житомирська область – 11 травня 2023, Донецька область) – український фотохудожник, військовослужбовець Сил спеціальних операцій Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2023, посмертно), почесний громадянин міста Первомайська (2024, посмертно).

Його фотороботи були окрасою міжнародних та національних виставок.

34-річний фотомитець-натураліст Денис Кривий з Первомайська на Миколаївщині добре відомий серед професійної спільноти. Чоловік був володарем престижної премії «Блакитна стрічка» Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP, а його роботи публікували в міжнародному науково-популярному часописі National Geographic.

Ще під час навчання на історичному факультеті Первомайського інституту Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Денис почав захоплюватися фотографією, комп’ютерною графікою, медіадизайном, туризмом. Особливо йому вдавалися пейзажні знімки. Першим професійним інструментом чоловіка була звичайна цифрова «мильниця», але вже за короткий час він зміг піднятися до рівня відомого фотомайстра. Денис є автором найкращих світлин природи Національного парку «Бузький Гард» (Миколаївська область), їздив знімати природу в Карпати.

Денис – переможець численних фотоконкурсів, учасник виставок фотографій природних пейзажів і тварин у різних містах України, а також у Косові. Проводив професійні пленери, семінари і тренінги. В останні роки опановував аерофотозйомку.

Значну частину своєї творчості фотомитець присвятив дивовижній природі півдня України - на світлинах йому вдавалося зафіксувати унікальні моменти з життя тутешньої флори та фауни.

«Молодий, енергійний, талановитий, автор фотовиставки «Краса Бузького Гарду», яка неодноразово демонструвалась в музеях нашої країни. Фото Дениса Кривого красуються у виданнях національного природного парку «Бузький Гард», на нашому сайті, стендах, путівниках, листівках та інших публікаціях. Ми ніколи не забудемо світлі справи та талант Дениса», – написали співробітники нацпарку «Бузький Гард» у Фейсбуці.

Денис був веселим, комунікабельним, мав багато друзів.

«Про Дена можна говорити багато. Ми дружили пів життя. І в мій день народження він завжди глузував з мене. Віка, а мені ще три місяці бути молодшим за тебе...», – пригадує товаришка Вікторія Коцюбенко.

А його друг Володимир Галузінський стверджує, що Денис, попри легку вдачу, завжди серйозно ставився до своєї роботи. «Він завжди був дуже талановитим, натхненним і «двіжовим». З перших днів, як він з’явився в нашому місті (звідси родом його мама) одразу став центром компанії. Був одночасно і веселим та непосидючим, і таким, що викликав повагу людей. Завжди глибоко занурювався в усе, чим цікавився», – зазначив Володимир.

ОСТАП ВИШНЯ

Остап Вишня – майстер українського гумору

В історії української літератури особливе місце займає Остап Вишня, талановитий письменник, який подарував нам безліч яскравих і дотепних творів. Саме він став засновником нового жанру в українській літературі – «усмішки». Це невеликі за обсягом прозові твори, насичені гумором, сатирою та іронією, які з легкістю підкорили серця читачів.

Творчість Остапа Вишні: усмішка як стиль життя

Остап Вишня, незважаючи на трагічні сторінки своєї біографії, залишив нам багатий літературний спадок, пронизаний оптимізмом і гумором. Його творчість, за його власним визнанням, була своєрідним відображенням його життєвої позиції: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки».

Народження нового жанру

Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – усмішку. Це короткий гумористичний твір, що поєднував у собі гостру сатиру, тонкий ліризм та глибоке знання українського села і його мешканців. Вишня не просто розважав читача, а й пропонував йому замислитися над актуальними проблемами суспільства.

Продуктивність і популярність

Продуктивність Вишні була вражаючою. За кілька років він створив сотні усмішок, які об’єднав у численні збірки. Особливою популярністю користувалися цикли «Вишневі усмішки», присвячені різним аспектам життя українського села. Збірка «Українізуємось» стала справжнім бестселером і кілька разів перевидавалася.

Особливості усмішок Вишні

Усмішки Вишні вирізнялися лаконічністю, дотепністю та іронічністю. Письменник майстерно володів словом, зумівши створити яскраві, незабутні образи. Його гумор завжди був доброзичливим і спрямованим на виправлення людських вад.

Природа в творчості Вишні

Особливе місце в творчості Вишні займає українська природа. У збірці «Мисливські усмішки» письменник змальовує мальовничі краєвиди рідної землі, передаючи всю її красу і велич.

Спадщина Остапа Вишні

Остап Вишня залишив після себе багатий літературний спадок. Його твори й досі актуальні і викликають посмішку у читачів різних поколінь. Вишня не просто розважав, він виховував у читачах почуття патріотизму, любові до рідної землі і до людей. Його творчість стала важливою частиною української культури.

Щоденник і переклади

Крім усмішок, збереглися щоденники Вишні, які дають унікальну можливість зазирнути в його душу, дізнатися про його думки і почуття. Також письменник займався перекладами творів класиків світової літератури.

Остап Вишня був не просто письменником, а справжнім митцем, який зумів своїми творами підкорити серця мільйонів читачів. Його творчість є цінним надбанням української літератури. За життя гумориста тільки в Україні вийшло понад 100 збірок його творів. Виходили вишнівські усмішки і в численних перекладах. Шанували і читали його в українській діаспорі.

В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик

КНИГИ ПРО ВІЙНУ

Живуть люди поруч… У кожного – своя доля. І тільки смерть для всіх – єдина. Життя триває – в ньому є місце радості навіть у пекельні часи. І людина сподівається, планує, мріє... Але раптом це життя перериває ворожа ракета – мирне життя мирної людини далеко від лінії фронту. Життя маленької дівчинки, молодого хлопця, майбутньої – але, не судилося! – молодої мами, старого… Бабусі й онуки, батьки й діти, кішки й собаки – усі, хто мешкає в будинку, одномоментно перестають існувати… Це – без права на забуття. 36 квартир багатоповерхівки, яку зруйнувала російська ракета. 36 квартир у під’їзді, в який влучила ракета. 36 родин, і безліч нездійснених надій, загублених доль, страчених життів. 36 авторів розповідають про будинок, подібних до якого так багато в усій Україні. Це – Реквієм по всіх, кого торкнулася війна. Для широкого кола читачів.

Видання «Чи бачать небеса котів» – це книга, яка змушує нас зупинитися і поглиблено задуматися про життя, смерть, трагедію та надію. Збірка історій від 36 авторів, кожна з яких розповідає про ту чи іншу квартиру в багатоповерховому будинку, що став жертвою ракетного удару, вражає своєю емоційною потужністю та глибиною почуттів.

Кожна розповідь – це світло і тінь, кохання і втрата, надія і розпач. Автори дарують читачам унікальну можливість заглибитися в життя і долі різних людей, які стали жертвами війни. Вони розкривають перед нами картину страшних подій, які переплелися в найнесподіваніший спосіб, нагадуючи про надзвичайну красу і вразливість людської долі.

«Чи бачать небеса котів» – це не лише збірка розповідей, але й реквієм за всіма, хто постраждав від війни. Ця книга стає свідченням про трагічні наслідки війни для безлічі невинних життів і нагадує нам про важливість мирного співіснування та міцного об'єднання в боротьбі за мир та справедливість.

Мова книги пронизана внутрішнім болем і сповнена непідробною емоційною силою. Кожен рядок викликає непереборну хвилю співчуття та рефлексії, даруючи читачеві можливість зануритися в світ загублених надій та знайти в ньому промінь світла.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 18 жовтня 2024 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 44 с. 

ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА

Люди культури, яких забрала війна. Вікторія Амеліна

Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай; 1 січня 1986, Львів – 1 липня 2023, Дніпро) – українська письменниця та громадська діячка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно), лауреатка премії Конрада.

Вона шукала помаду. Це був третій день у дорозі. З Києва через Харків, Ізюм, Святогірськ і Слов’янськ ми пробиралися поганими дорогами Донеччини через нескінченні села, де не лишилося жодного неушкодженого будинку, їхали до бібліотек із забитими фанерою вікнами і говорили з людьми, які пережили місяці російської окупації та бомбардувань. Наш вигляд можна було б великодушно назвати скуйовдженим.

– Я не можу так вийти до дітей.

– Що ти кажеш?! Ти ж як принцеса.

– Дуже втомлена принцеса.

Вона нафарбувала губи…

З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 року саме Вікторія Амеліна знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом Вікторія Амеліна представляла спадщину Вакуленка в харківському літературному музеї. Вона чимало часу приділяла документуванню воєнних злочинів, дослідженню війни.

«Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила – у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», – так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 року під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.

На початку червня 2022 року Вікторія Амеліна опублікувала у твіттері знімок, на якому вона фотографує зруйнований будинок». Це я на цьому фото. Я – українська письменниця. На моїй сумці портрети великих українських поетів. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?» – написала Амеліна.

Вона любила робити селфі в купе Укрзалізниці, що стали її справжнім домом після початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022-го вона долучилася до документування воєнних злочинів росії в організації Truth Hounds і пропускала крізь себе людське горе, щоб одного дня домогтися справедливості. Про цю частину роботи вона говорила відкрито, тоді як за лаштунками залишалося додаткове волонтерське завдання: нести світло туди, де темрява настоялася, наче затхле повітря в переповненому бомбосховищі.

27 червня 2023 року її смертельно поранено під час атаки на Краматорськ, коли росіяни близько сьомої вечора вдарили по найкращому в місті ресторану, відомому серед журналістів і волонтерів, ракетою «Іскандер» (точність ураження – 5-7 метрів). Саме там Амеліна вечеряла з делегацією колумбійських письменників, яких супроводжувала на Донеччину, щоб через них донести правду про війну до Південної Америки. У результаті російського удару по піцерії було поранено шістдесят і вбито дванадцять людей, з них троє дітей. П’ять днів по тому Вікторія Амеліна також померла від поранень.

За два місяці до смерті вона стояла перед мовчазними дітьми у Слов’янську. На ній була чорна футболка з принтом «book is my superpower».

– Ви знаєте, що це означає? Я ніби супергероїня, бо я читаю книжки. І ви теж можете бути супергероями!

Вона хотіла зробити так, щоб діти усміхнулись, – і їй вдалося. Не щодня грати й читати з ними під звуки далекої артилерії приїжджає принцеса, хай і дуже втомлена.

«Дітей тут бути не має, але вони є, – пояснювала Вікторія. – І ми маємо тут бути для них».

Їй вдавалося бути всюди для всіх. Ніби як супергероїні. Після початку повномасштабного вторгнення вона їздила світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого росією геноциду.

Її підхід до цього завдання був практичним: за два тижні після звільнення Харківщини вона відкопала під вишнею в селі Капитолівка окупаційний щоденник Володимира Вакуленка. Наприкінці березня 2022-го, за кілька днів до того, як письменника забрали росіяни, окупувавши його рідне село, Вакуленко закопав щоденник у саду біля свого будинку. Батькові сказав віддати зошит ЗСУ, коли ті звільнять Капитолівку. Шість місяців по тому Володимирове тіло з двома кульовими отворами було знайдено у братській могилі біля Ізюму, що її по собі залишили, втікаючи, росіяни. У червні 2023-го щоденник Вакуленка опублікували з передмовою Вікторії Амеліної. Презентація книжки відбулася за кілька днів до того, як Амеліну було вбито російською ракетою.

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Український ПЕН та The Ukrainians Media запустили онлайн-проєкт «Люди культури, яких забрала війна». Про це Читомо повідомили в ПЕН.

«Люди культури, яких забрала війна» – це серія текстових портретів на окремому сайті.

Роки: 2023-2024

У процесі роботи над історіями команда вивчає доробок загиблих героїв і спілкується з їхніми близькими та колегами. Спецпроєкт покликаний зберігати пам’ять про людей, яких українська культура втратила у війні, та водночас свідчити про геноцидальні наміри росії.

«Серед людей культури, вбитих під час повномасштабної війни росії проти України, десятки письменників, музикантів, акторів, перекладачів, бібліотекарів, художників, скульпторів, фотографів, археологів, диригентів – як чоловіків, так і жінок. Часом це особи знані й публічні, часом відомі лише вузькому колу колег. Їх об’єднують дві речі: по-перше, їхня праця творить тканину української культури; по-друге, їх убила росія», – пише кураторка спецпроєкту «Люди культури, яких забрала війна», дослідниця Саша Довжик.

Український ПЕН відстежує втрати серед діячів культури, історії яких зʼявляються в інформаційному полі. Станом на серпень 2024 року зібрано 127 імен. Це неофіційний моніторинг: усвідомлюємо, що митців, загиблих після 24 лютого 2022 року, більше, ніж відомо нам, про багатьох ми поки що не маємо інформації.

Розпочати цю серію спонукала вбита російською ракетою Вікторія Амеліна, яка у передмові до окупаційного щоденника закатованого росіянами Володимира Вакуленка писала: «поки письменника читають, він живий».

«Ми часто говоримо, що наш обов’язок – знати й пам’ятати імена загиблих. Але також важливо, щоб вони не стали для нас лише переліком, статистикою, адже за кожним ім’ям стоять – людські долі, мрії, невтілені задуми й незавершені справи. Мета нашого проєкту – збирати та ділитися історіями загиблих, щоб їхні голоси й далі звучали серед нас, а їхні справи – тривали. Я часто розповідаю, до скількох проєктів та ініціатив мене спонукала Вікторія Амеліна. Великою мірою цей проєкт теж стався за невидимої підтримки і повсякчасної присутності Віки: її голос і поради, які й далі звучать у мені, допомогли нам розпочати цей спецпроєкт, в основі якого – наш біль, наша пам’ять, наша любов і наша вдячність», – каже Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН та ініціаторка спецпроєкту «Люди культури, яких забрала війна».

На сайті проєкту вже є 28 есеїв – історії про Вікторію Амеліну, фотографа Дениса Кривого, історика В’ячеслава Зайцева, диригента Костянтина Старовицького та дослідницю української кухні Ольгу Павленко-Кольорово та про інших особистостей.

Спецпроєкт «Люди культури, яких забрала війна» втілюється за підтримки Національного фонду демократії (NED).

ФРАНКФУРТСЬКИЙ КНИЖКОВИЙ ЯРМАРОК

Франкфуртський книжковий ярмарок цьогоріч проходив з 16 до 20 жовтня. Був представлений український стенд із понад 300 книгами від 31 видавництва. Також протягом 5 днів українські автори бради участь як у подіях на національному стенді, так і у міжнародних дискусіях.

Про це розповіли в інституті книги.

Франкфуртський книжковий ярмарок – традиційний європейський книжковий ярмарок, який існує з середини XV століття. Щороку ярмарок відбувається у жовтні з середи по неділю включно у місті Франкфурт-на-Майні (Німеччина).

Українська фокусна тема цьогоріч – Reclaiming the Voice ("Повернення голосу").

"Голос України замовчувався століттями. Його заглушила російська імперська жорстокість, яка віддає перевагу одноманітності над різноманітністю, насильству над розмовами. Сьогодні Україна бореться за повернення свого голосу. Щоб його почули. І таким чином вона бореться за права безголосих. Для всіх інших націй і груп, голос яких так довго ігнорувався", – зазначає автор концепції фокусної теми, директор PEN Україна Володимир Єрмоленко.

Національний стенд

Україна була представлена національним стендом, стендом від "Мистецького арсеналу", UA Comix, а також окремий стенд мав "Видавець Олександр Савчук" як переможець премії "Читомо".

На стенді можна було знайти понад 300 книг від 31 видавництва, серед яких:

"А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", "КСД", "Видавництво Старого Лева", "Ранок", Vivat, "Наш Формат", "Проджектор", Ist Publishing, Мала академія наук України, Creative Publishing, Punkt Publishing, "Видавництво Богдан", "Моя Книжкова Полиця", "Саміт-Книга", "Книголав", "Маджента арт букс", "Жорж", "Читаріум", "Фоліо", "Час майстрів", "Книги-ХХІ", "Мушля", "АССА", "Артбукс", "Каламар", Літературна агенція Ovo,"Крокус", "Маміно", "АДЕФ-Україна", "Букшеф", Yakaboo Publishing.

Оформлення національного стенда було зроблено на основі дизайну книжки "ДО ПО" від художника Павла Макова.

"Голос України лунає все гучніше, в тому числі і завдяки таким подіям, як Франкфуртський книжковий ярмарок, завдяки перекладам творів українських авторів різними мовами. Перекладів ще не так багато, як би нам хотілося... Але близько 300 перекладених творів щороку – це вже не одна крапля в морі, а 300. І це маленька хвилька. Поки що маленька", – зазначила в. о. директорки Українського інституту книги Олександра Коваль.

Стенд "Мистецького арсеналу"

Окремий стенд був у "Мистецького арсеналу" в секції ярмарку Hall 3.1 "Мистецтво. Арткнига. Дизайн".

Цьогоріч його концепцією стала фокус-тема XII "Книжкового Арсеналу" – "Життя на межі". Інституція представила нові каталоги: "Мистецький арсенал. Колекція", "Серце землі", "Відбиток. Українська друкована графіка XX-XXI століть", "Футуромарення".

Крім того, презентовано двомовний власнодрук "Довженко-Центру" та київського бюро "Буця", присвячений дослідженню кіноекранізацій творів Михайла Коцюбинського до 160-річчя письменника.

Програма заходів

Участь у подіях Франкфуртського ярмарку брали:

Олександр Михед, Софія Андрухович, Роксолана Свято, Галина Вдовиченко, Наталка Сняданко, Наріман Джелял, Олена Стяжкіна, Радомир Мокрик, Катерина Міхаліцина, Мстислав Чернов, Таня Малярчук, Мирослав Лаюк, Ія Ківа, Алім Алієв, Ірина Вікирчак, Тамара Горіха Зерня, Вахтанг Кебуладзе, Євгенія Кузнєцова, Катерина Ботанова, Анна Грувер, Марічка Паплаускайте та інші.

Зокрема, були дискусії, презентації й публічні інтерв'ю, в яких учасники розповідали про створене війною мистецтво, про загиблих письменників і книжки, в яких закарбувались їхні голоси.

"Готуючи програму, ми прагнули показати наші сильні сторони. Поговорити про українську літературу до часів незалежності, яка для багатьох європейців не існує як феномен. Показати літературу, яка швидко й гостро рефлексує наше воєнне сьогодення – репортажі й поезію, які переживають в Україні період розквіту", – зазначає співкураторка української програми Тетяна Петренко.

Також цьогоріч відбудеться Спеціальна програма для видавців з України та сусідніх країн, організована Франкфуртським книжковим ярмарком у співпраці з "Книжковим Арсеналом"та Goethe-Institut Україна.

КНИГИ, ЯКІ ВАРТО ПРОЧИТАТИ

Книги сучасних українських авторів, які варто прочитати

Сучасні українські книги дуже яскраві, самобутні і захоплюючі. Вітчизняна література пронизує нас до глибини душі, адже ніхто так добре не зрозуміє українця, як інший українець. Ми назвали цікаві українські книги, які потрібно прочитати кожному любителю якісної літератури.

Кідрук М. Зазирни у мої сни : роман / М. Кідрук. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 528 с.

Макс Кідрук – український письменник з технічною освітою та великим досвідом подорожей, у творчій спадщині якого – містичні романи, трилери та науково-фантастичні книги. Критики та читачі позитивно відгукуються про молодий український талант.

Роман «Зазирни у мої сни» 2016 року – третій технотрилер письменника. П'ятирічний хлопчик Тео під час операції переніс клінічну смерть, під час якої у нього на 36 секунд зупинилося серце. Батько Тео помічає, що хлопчик повернувся до життя не один. У снах до нього приходить моторошна сила невідомого походження, яка з кожним днем стає все реальнішою.

Шавлач А. Пампуха : повість / А. Шавлач. – 2-ге вид. – [Київ] : Академія, 2020. – 144 с.

Алевтина Шавлач – письменниця, художниця, в минулому - викладачка дитячої художньої школи. Пише в різноманітних жанрах – серед книг Алевтини Шавлач зустрічаються психологічні трилери, темне фентезі і страшні історії. У підлітковій повісті «Пампуха» письменниця розкриває нелегкі теми: харчові розлади, шкільне цькування, відсутність взаєморозуміння між дітьми і дорослими.

Головна героїня української книги для підлітків – добра і сором'язлива школярка Ганя, над якою знущаються в школі через пишну фігуру. До шкільного цькування приєднуються навіть вчителі, а дівчинка вчиться відстоювати себе. Книга написана простою і цікавою мовою, а персонажі максимально наближені до життя і знайомі кожному українцю. «Пампуха» рекомендується до прочитання всім підліткам і їхнім батькам.

Жадан С. Інтернат : роман / С. Жадан. – [Чернівці] : Meridian Czernowitz, 2017. – 336 с.

Ім'я Сергія Жадана знайоме навіть багатьом далеким від сучасної української літератури людям. Його літературні здібності відзначені десятками премій і літературних нагород. Талановитий автор і палкий патріот народився і виріс в Старобільську Луганської області, і в своїх творах часто порушує питання Євромайдану і війни на Донбасі.

«Інтернат» – глибокий та захопливий роман, який відбив бачення автора життя в зоні АТО, його драму проблеми вибору та самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів та ліберальної байдужості.

Це не роман-епопея, яка покликана стати панорамою того, що відбувається на Сході України. Це локальна історія одного звичайного шкільного вчителя – його прагнень, мотивації та цілей перед небезпекою, коли за лічені години може помінятися історія і твоє місце в ній. Вона також про цілий регіон, який вже звикли вважати окремим, але все одно продовжують за нього боротися

Лис В. Століття Якова : роман / В. Лис. – 5-те вид. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 240 с.

Український прозаїк, автор п'єс і журналіст Володимир Савович Лис отримав широку популярність як народний синоптик, чиї довгострокові прогнози на рік регулярно збуваються. Однак не менш вагомих успіхів він домігся на письменницькому терені. Купити книги Володимира Лиса прагне вже не одне покоління українців, підкорених глибиною порушених у них питань, оригінальним поглядом на дійсність і масштабністю описаних в книгах характерів. У творчості Володимира Лиса гармонійно переплелися жива і образна українська мова, колоритні персонажі і філософська тематика, що змушує знову і знову замислюватися про прочитане. Сюжети книг близькі читачеві будь-якого віку, тому що в них піднімаються загальнолюдські проблеми, які переживає кожен по-своєму, але зрозумілі всім без винятку.

Роман – своєрідний епос-біографія одного поліського українця, який за свій столітній вік пережив п'ять держав: Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину, сталінський СРСР. Доживши до держави Україна, він опинився перед лицем і родинної, і національної драми, яка була запрограмована катастрофами XX століття.

Павлюк І. Я бачу, вас цікавить пітьма / І. Павлюк ; з рос. пер. В. Стах. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 664 с.

Ілларіон Павлюк – український журналіст, продюсер, військовий та письменник. Автор романів «Білий попіл», «Танець недоумка» та «Я бачу, вас цікавить пітьма». Автор документальних стрічок «Служу Радянському Союзу?», «ДНК. Портрет нації», «Звичайні зомбі. Як працює брехня» тощо. Зараз служить у Збройних силах України.

Сучасний трилер про людську байдужість та пітьму, що ховається всередині нас.

Роман побудований на алюзіях та міфології на перетині різних жанрів – а детектива, жахів, фантастики.

У 2020 році книжка отримала відзнаку від директорки Українського інституту книги Олександри Коваль.

Горіха Зерня Т. Доця / Т. Горіха Зерня. – [Київ] : Білка, [2019]. – 284 с.

Тамара Дуда, відома під псевдонімом Тамара Горіха Зерня народилася в Києві. Здобула фах журналістки (1998). Післядипломну освіту отримала в Київському міжнародному університеті. Працює перекладачкою економічної літератури з англійської. З чоловіком Святославом Бойком, фронтменом гурту «Широкий лан», виховує трьох дітей.

Від початку воєнних подій 2014 року активно займалась волонтерською допомогою армії, їздила в зону АТО.

Авторка «Доці» вказує, що книга майже документальна: всі герої мають реальних прототипів з життя, а всі події насправді траплялися з різними людьми. Роман зворушує до глибини душі кожного, хто його прочитає, а утримати сльози при прочитанні майже неможливо. Ця книга про війну досі актуальна в наш час, і тому так рве душу.

Карпа І. Добрі новини з Аральського моря : [роман] / І. І. Карпа. – Київ : Книголав, 2019. – 592 с.

Ірена Карпа – українська письменниця, співачка, журналістка, телеведуча, перша секретарка з питань культури посольства України у Франції. Член Українського ПЕН.

«Роман писався три роки, вбираючи в себе реальні історії реальних жінок. Через це в ньому нема ні повністю позитивних, ні повністю негативних героїнь, а є різні психотипи, де кожна читачка знайде себе. Хтось буде бісити, хтось смішити, хтось змусить плакати. Бо в книзі є все: фешн, секс, стиль життя, зрада, втеча, пошук себе, вбивство, інтрига, смак вина і багато-багато Парижа. Хтось їздить на Астон Мартині, а хтось краде монетки, залишені офіціантові на чай. В певний момент долі цих моїх жінок переплітаються, і так – не читайте кінець відразу, щоб не спойлити, хто вбивця. Я люблю їх всіх. У кожній із них є часточка мене. І часточка вас. Тому сміливо пірнайте», – коментує Ірена Карпа, письменниця.

ТИЖДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

У Вікіпедії розпочинається Тиждень української мови

З нагоди Дня української писемності з 15 жовтня до 5 листопада триватиме «Тиждень української мови у Вікіпедії».

Про це повідомило Міністерство культури та стратегічних комунікацій.

Мета проєкту, ініційованого МКСК та громадською організацією «Вікімедіа Україна», – створити та вдосконалити якнайбільше статей на тему української мови й літератури в україномовному розділі Вікіпедії.

Українська мова є основою національної ідентичності та важливим фактором безпеки в умовах російської агресії. Підтримка та розвиток української мови зміцнюють єдність суспільства, підсилюють культурний суверенітет та сприяють консолідації навколо українських цінностей. Завдяки цьому українська мова є своєрідним «щитом», що захищає культурну ідентичність від зовнішніх загроз.

За словами міністра культури та стратегічних комунікацій України Миколи Точицького, мова - це більше, ніж засіб спілкування. Це історія, цінності й спільна пам’ять.

Сьогодні важливо не лише говорити українською, але й робити все можливе для поширення її в інформаційному просторі, і цей проєкт – чудова можливість зробити внесок у її розвиток. Ця ініціатива, допоможе зберегти і примножити українську мову на глобальному рівні, – зауважив міністр культури.

Тиждень української мови у Вікіпедії дозволяє розширити вплив української культури в інформаційному просторі. Зокрема, через створення якісного україномовного контенту, який доступний на глобальному рівні. Залучення громадськості до таких ініціатив не лише сприяє популяризації мови, але й дозволяє кожному зробити свій внесок у зміцнення мовної спільноти.

Така робота з платформою Вікіпедія забезпечує неоціненний інструмент для поширення української культури, підвищуючи обізнаність про українську мову, літературу та історію в усьому світі.

До кампанії можуть долучитися усі охочі. Для цього потрібно зареєструватися у Вікіпедії та створити чи поліпшити принаймні одну статтю на тему української мови або літератури. Для найактивніших учасників та учасниць, а також для авторів найкращих статей передбачені сувеніри та призи.

За словами голови Правління ГО «Вікімедіа Україна» Іллі Корнійка, Вікіпедію створюють і розвивають волонтери – будь-хто може започаткувати нову або покращити будь-яку існуючу статтю.

Організатори сподіваються, що Тижденьукраїнської мови стане хорошою мотивацією для експертів та експерток у галузі – науковців, учителів, викладачів, студентів, бібліотекарів – долучитися до розбудови найбільшої вільної енциклопедії, якою користуються мільйони людей.

У Вікіпедії немає формальних обмежень щодо того, хто може долучитися до роботи над тією чи іншою темою. Достатньо лише трохи часу й мотивації, щоб опрацювати авторитетні зовнішні джерела і створити або поліпшити на їхній основі енциклопедичну статтю, – зазначив Корнійко.

ЧИТАННЯ З ГУМОРОМ

Ви будете сміятися, але класичні літературні твори майже не мають шансів заставити вас реготати. Справа в зміні наших уявлень про смішне: що видавалося таким ще 50 років тому, тепер викликатиме хіба легку посмішку. Чому так? Бо змінюється час, в якому живемо: давніші приводи для сміху зникають, а натомість з’являються нові. Чи хтось колись думав тішитися з приводу пірнання на дно великих металевих кораблів?

Тексти, які здатні викликати в нас щирий радісний сміх чи й відчайдушний регіт, знаходяться значно ближче до нас. Інша справа, що опираються вони на значну традицію, про яку теж не треба забувати. 

Отже, в часи війни сміх здатен бути зброєю, що опоганює ворогів, і терапією, що кріпить дух наших воїнів та донатерського тилу. І таких текстів скоро стане більше.

Жолдак Б. Укри : бойова проза / Б. Жолдак. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. – 224 с.

Це збірка дотепних новелок, в яких українські вояки роздають деенератам та іншій наволочі. Хоча, чому лише вояки – наприклад, там є чудова новелка про маленького хлопчика, що з рогатки збиває вертоліт сєпарів або про клуб авіамоделістів, які влаштовують ліквідацію диктатора. Смійтеся на здоров’я! Жолдак і раніше багато смішного писав: у мережі можна відшукати збірки його новелок «Гальманах» і «Топінамбур, сину».

Запека В. Герої, херої та не дуже : воєнно-сатиричний роман / В Запека. – Житомир, 2020. – 236 с.

Воєнно-сатиричний роман – це ковток свіжого повітря на фоні сухих важких текстів про війну росії проти України. Весело, смішно писати про серйозні речі – для цього, без сумніву, треба мати талант. І автор Віталій Запека, на рахунку якого вже декілька виданих книг, зокрема «Цуцик», «Батальйон Полтава: роки війни», безперечно, ним володіє. Роман «Герої, херої та не дуже» написаний на основі реальних подій, в яких автор, воювавший три роки в добробаті, здебільшого брав безпосередню участь. Літератор Олександр Смурий про цей твір написав: «В романі все правда, навіть художня видумка». В книзі з гумором та сатирою описується життя, служба, стосунки, омани, ілюзії та сподівання вчорашніх бухгалтерів, будівельників тощо, котрі за покликом серця стали воїнами в добровольчих батальйонах. Попри все роман «Герої, херої та не дуже» написаний не лише, щоб передати Дух та Атмосферу початкового періоду війни, а й для того, щоб дати змогу читачу подумати.

Взагалі ж, нова потужна хвиля гумору в нашій літературі підійнялася від початку 90-х, коли впала комуністична система, а разом із нею – заборона сміятися з влади та лицемірно-збоченої моралі, яку вона насаджувала. Напередодні тої епохальної зміни та після краху СРСР з’явилася ціла низка творів, які можна йменувати шедеврами українського сміху. Ось найкращі:

«Пісні Бітлз» (Альтернатива, 1991) Володимира Діброви – це цикл оповідань, що побув окремою книжкою, а потім увійшов у його добірку «Вибгане». Пізньорадянські реалії піддано там нещадному сатиричному висміюванню. Врешті, як і в інших його текстах – романах «Пентамерон», «Бурдик», п’єсах «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії». Це як екскурсія в комуністичний заповідник з його брудом та смородом – тільки й рятунку, що іронія та ще з дрібками істеричного реготу.

СЛАВЕТНІ ЖІНКИ НАШОГО КРАЮ

У бібліографічній розвідці містяться відомості про наших краянок: музейницю та меценатку – Катерину Скаржинську, меценатку та громадську діячку – Єлизавету Милорадович, художницю, яку зараз називають обличчям України – Віру Баринову-Кулебу. Матеріал, запропонований у розвідці, не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічна розвідка адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних землячок.

«Славетні жінки нашого краю» : бібліографічна розвідка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 28 с. 

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ТА "ЕНЕЇДА"

Цього року українці відзначили 255-річчя від дня народження Івана Котляревського – видатного українського письменника, драматурга, військового та педагога. Його ім’я нерозривно пов’язане з «Енеїдою» – твором, який став фундаментом нової української літератури.

У темні часи українофобства, «Енеїда» Котляревського стала справжнім викликом. Завдяки цьому твору українська мова, література та ідентичність набули нового звучання і стали невід’ємною частиною нашої культури.

Іван Котляревський прожив довге життя, присвятивши 26 років створенню свого шедевру. У його «Енеїді» античні боги та герої постають перед нами в образах простих українців, зі своїми повсякденними радощами і турботами. Цей бурлескно-травестійний твір став справжнім проривом у українській літературі, поєднавши високу поезію з народною мовою та гумором.

Свою літературну діяльність Котляревський розпочав ще в молодості, коли йому було всього 25 років. Деякі дослідники вважають, що він почав писати навіть раніше, під час навчання в семінарії. Однак, через брак достовірних джерел, біографи не можуть точно встановити дату початку його творчого шляху.

Для своєї «Енеїди» Котляревський обрав за основу однойменний твір Вергілія, давньоримського поета. Однак, український письменник настільки оригінально переосмислив сюжет і мову оригіналу, що його твір став самостійним шедевром світової літератури.

«Енеїда» Вергілія була більше, ніж просто літературним твором. Це був своєрідний державний проєкт, покликаний уславити Римську імперію та її імператорів, представивши їх спадкоємцями давніх богів. Вергілій, виконуючи імператорське замовлення, переосмислив грецькі епоси Гомера, створивши новий твір, який на довгі століття став зразком для наслідування та об’єктом пародій.

Через століття до Вергілія звернувся і молодий український письменник Іван Котляревський. Маючи за плечима добру освіту, він володів кількома мовами, зокрема класичною латиною, і добре знав «Енеїду». В той час пародіювання Вергілія було модною тенденцією в європейській літературі. Французи, італійці, німці та росіяни створювали свої версії пригод Енея, додаючи до них елементи гумору та сатири.

Котляревський, який на той час розпочав викладацьку діяльність і мав хист до поезії, не міг залишитися осторонь цього літературного тренду. Він вирішив написати власну версію «Енеїди», але не просто перекласти або переказати твір Вергілія, а створити оригінальний твір, в якому поєднав би античні міфи з українським побутом і гумором.

БІБЛІОТЕКИ СВІТУ

Цікаві моменти із життя бібліотек світу:

Найдавнішою була бібліотека Ярослава Мудрого – перша бібліотека Київської Русі. Час її заснування невідомий. Уперше про неї згадується під 1037 р. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які «суть реки наполняющие вселенню», говорить, що «Ярославль же сей якоже рукохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви». Цим і вичерпуються літописні джерела про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома.

Найстаріша діюча бібліотека – наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, заснована у 1608 р. при колегії єзуїтів. Але науковці вважають вік цього унікального зібрання книг значно заниженим, адже в його основу лягли видання з реформованих монастирських бібліотек, хронологія яких починається з XV ст.

У фондах наукової бібліотеки ЛНУ зберігаються книги з особистих бібліотек гетьмана Івана Мазепи, французького кардинала Мазаріні та короля Людовіка ХV.

До того ж університетська бібліотека імені Івана Франка зберігає 57 інкунабул – унікальних книг, що видрукувані або відтиснені на папері, а не переписані вручну ще до 1501 р.

За часів Речі Посполитої наукова бібліотека зберігала цінні папери після ліквідації державних та церковних установ, як єдиний депозитарій держави.

Місцева влада Мадрида відкрила на восьми станціях метро так звані філіали BiblioMetro. Це невеличкі кіоски, що нагадують бібліотеки. У кожному знаходиться близько 500 книг. Подорожній може підійти і вибрати собі одну зі списку, а потім безкоштовно користуватися нею до 15 днів.

В Японії створили робота, який дає можливість читати книги, не заходячи в бібліотеку. Він нагадує коробку 50 на 45 см на колесах, оснащену цифровою відеокамерою і особливою механічною рукою. Керування ним здійснюється через Інтернет. Машина здатна вибрати книгу і своїми механічними пальцями перегортати сторінки, передаючи вміст на дисплей користувача. Робот створений для людей, які не мають часу ходити до бібліотеки. Також його перевагою є те, що він може «обслуговувати» читачів навіть уночі.

Людина замість енциклопедії – саме так можна охарактеризувати нову послугу однієї із бібліотек Голландії. Той, хто цікавиться культурою чи звичаями, наприклад, мусульман, циган, може за гроші орендувати на годину «живу енциклопедію» – представника того чи іншого народу і таким чином отримати потрібну інформацію.

У центрі Нью-Йорка існує готель «Бібліотека», призначений спеціально для книголюбів. У номерах розміщено більше шести тисяч книг. Замовляючи номер, потрібно вказати шифр за бібліотечно-бібліографічним каталогом, завдяки чому працівники підготують спеціально для відвідувача підбірку відповідної літератури.

Десять «бібліотечних залів» готелю – це десять його поверхів: кожен присвячений певній тематиці – від художньої літератури і філософії до соціології і математики. Гості замовляють номери у відповідності зі своїми особистими інтересами. Наприклад, любителям поезії варто забронювати номер зі «віршованою» бібліотекою, а тих, хто цікавиться кримінологією, чекає «детективний» номер.

Жителі британського селища Уестбері-саб-Мендіп зробили з телефонної будки найменшу у світі бібліотеку. Вона працює цілодобово. Принцип роботи простий – відвідувачі кладуть на полицю уже прочитану книгу і беруть нову.

Бібліотека містить в собі найрізноманітнішу літературу: книги для дітей, з кулінарії, художні та історичні романи, аудіокниги. Для тих, хто страждає безсонням і вважає за краще читати книги ночами, в будці передбачена спеціальна нічна лампа.

У Фінляндії працює 197 бібліобусів. Вони протягом дня відвідують школи, дитячі садочки, лікарні, будинки для пристарілих, а також тих, кому важко надовго вийти з дому. Внутрішня наповнепість книгами бібліобуса змінюється залежно від типу тієї соціальної групи, яку він має відвідати.

СІМЕЙНИЙ ПАТРОНАТ

Утілюють проєкт із підтримки сімейного патронату

Щороку тисячі дітей, батьки яких потрапили у складні життєві обставини, потребують тимчасового влаштування. Доки дитина перебуває в безпечному середовищі під наглядом професійних вихователів, з біологічними батьками працюють соціальні служби. Так дитина залишається у своїй громаді, може ходити до своєї школи чи садка, зберігає контакти з родичами.

Щоб популяризувати цю послугу, в Україні втілюють проєкт «Родина для кожної дитини: розвиток сімейного патронату». Керівник секції захисту дітей представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) Джин Чой каже: «Ми віримо, що Україна має достатньо людських ресурсів, досвіду та бажання втілювати найкращі практики догляду за дитиною. Міжнародні дослідження доводять, що переміщення в заклад посилює стрес і травму для дітей. Натомість влаштування в сімейне середовище – це відновлення внутрішнього потенціалу, можливість упоратися зі стресом. Тому ЮНІСЕФ підтримує ініціативу Міністерства соціальної політики максимально розширити послуги патронату над дитиною. І особливо приємно, що цей проєкт упроваджуватиме партнерство «Кожній дитині» – організація, яка започаткувала сімейний патронат в Україні».

Нині в Україні майже 300 патронатних сімей, а дітей, які потребують їхніх послуг, – тисячі. Завдяки проєкту «Родина для кожної дитини: розвиток сімейного патронату» кількість таких сімей має подвоїтися. Саме патронат дає шанс зберегти сім’ю для дитини, пояснюєзаступник міністра соціальної політики Назар Танасишин.З-поміж головних завдань – не лише збільшення кількості сімей, а й підвищення професійної компетенції патронатних вихователів та їхніх помічників.

Зокрема, партнерство «Кожній дитині» надаватиме благодійну допомогу багатодітним, опікунським, прийомним, патронатним родинам, дитячим будинкам сімейного типу і сім’ям, які виховують дитину з інвалідністю, повідомляє Мінсоцполітики.

Триває підготовка потенційних прийомних батьків, усиновлювачів, патронатних вихователів. На момент завершення презентацій проєкту кандидати вже з’явилися в Полтавській, Хмельницькій, Черкаський, Волинській, Чернігівській та інших областях.

Розвиток патронату важливий у контексті державної політики, пріоритет якої – сімейне виховання. Адже якщо громада може вчасно допомогти сім’ї у кризі, це мінімізує потрапляння дітей до інституцій.