АРТЕМ ЧЕХ

Національна самоідентифікація – Артем Чех «Пісня відкритого шляху»

Чех Артем. Пісня відкритого шляху = SONG OF THE OPEN ROAD / А. Чех. – [Чернівці] : Mercury Czernowitz, 2024. – 504 с.

Якщо ви ще не читали книжку Чеха, «Пісня відкритого шляху» тригерне вас з першої глави. Бо коли на третьому році війни відкриваєш книжку військовослужбовця, точно не чекаєш, що її перша глава називатиметься «Росіянин». Але стиште свої емоції.

Артем Чех справді написав книжку про війну. Але не про російсько-українську, а про громадянську війну у США.

«Пісня відкритого шляху» – це нескінченна дорога, постійний рух як символ життя, безперервного пошуку відповідей на питання, призначення і щастя.

Як зізнався сам Артем Чех в одному зі своїх дописів, «це той самий [роман], яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня».

Перебуваючи у лавах ЗСУ, Артем сказав в одному зі своїх інтерв’ю, що відправляючись на фронт у 2022 році він не сподівався повертатись і був готовий загинути, захищаючи свою країну.

Але Чех вижив, він зміг закінчити цей твір і в цьому я вбачаю найбільшу цінність роману «Пісня відкритого шляху». Власне сама книга про це – про везіння, про боротьбу, про війну, про прагнення до волі, пошук відповідей на питання, про любов до рідної землі, про друзів, про життя і звісно про смерть…

Я – українець

Розповідь ведеться від першої особи, що звужує кут спостереження і роздумів, але є виключно вдалим рішенням для максимального скорочення відстані до небезпеки тогочасся, концентрацією на шляху становлення, розвитку головного героя.

«Жити» у шкірі Гната не завжди приємно, не завжди хочеться асоціювати його із собою, але відчувати його страх, сумніви, каяття, перемоги від першого лиця найкраще. Артем Чех впорався з цим непростим завданням ідеально; він зміг віднайти баланс між обмеженістю головою героя і спроможністю малювати навколишній світ у якості вільного художника.

«Я – українець» звучить набагато краще, аніж «він – українець».

Головний герой цього роману – українець Гнат, який після кріпацтва, досвіду війни в Європі й мореплавства опиняється в Америці. Його національна самоідентифікація – сильна. Така сильна, що справжнім селянам ХІХ-го століття таке могло й не снитись. Але всім навколо Гната байдуже й незрозуміло, що таке «українець». Тож вгадайте, як його всі називають?

Відтак починаються пригоди й митарства Гната, його шлях у громадянську війну і втеча з неї. Під час цих подій герой постійно змінює для інших свою ідентичність, щоб заховатись, не бути звинуваченим в дезертирстві (бо ж для всіх він просто американський солдат). У цій книзі він буде: «росіянин», «Людовік, колишній солдат», «капрал Людвік Ружковський з Четвертого Менського», «Гнат, від латинського слова вогонь. Але можна й Людвік». Але українцем в цих митарствах йому не щастить бути. Тут можна шукати паралелі військового життя Гната в Америці з військовими реаліями українців в імперській армії. Скажімо, в мемуарах українців часів Першої світової, автори описують, як імперська армія цілковито зрівнювала представників різних національностей з усіх найдальших закутків імперії. Дехто з солдатів російської армії цілком міг не говорити російською або знати її дуже погано, не мати жодних почуттів до «батьківщини», але це не звільняло їх від служби в цій армії. В схожу ситуацію в романі потрапляє Гнат і його товариш по митарствах, колишній раб Сем.

АРТЕМ ЧЕХ

Артем Чех написав нову книжку: про що вона

Український письменник і нині військовий Артем Чех поділився, що закінчив писати нову книжку. Тепер на рукопис чекає редагування. Назву письменник поки не розкрив.

Про це Чех розповів у Facebook.

"Місяць тому я зробив те, що робити у найближчий час не збирався – написати невеличку таку книжку про біль, страх і відчай. Про кляті дороги, милі стежки, залиті туманом шляхи. Про мою музику на нашій війні та про страх втратити те, що мав до війни. Про що думалося тоді, як проживалося найпростіше, хто був поруч, і чому це було так важливо", – йдеться у повідомленні.

Чех додає, що написав книжку, поки був у відпустці.

Тепер на рукопис чекають "довгі тижні редагування", щоб "оце все емоційне руб’я прикрасити біжутерією, аби згадати те, що в запалі письма випустив".

Хто такий Артем Чех

Артем Чех (справжнє ім'я – Артем Олександрович Чередник) – автор 12 прозових та нонфікшн-книжок.

Головний редактор проєктів "94 дні. Євромайдан очима ТСН" та "Війна очима ТСН". З грудня 2008-го опановував дауншифтинг на Чернігівщині.

З травня 2015 по липень 2016 року воював на Донбасі. З початку повномасштабного вторгнення повернувся до війська.

Одружений, виховує сина. У травні 2019 року презентував новий роман "Район Д" про своє рідне місто – Черкаси.

Також у 2019 році здобув премію імені Джозефа Конрада від Польського інституту в Києві.

Роман Артема Чеха "Хто ти такий?" став "Книгою року" за версією BBC Україна у 2021 році. Це автобіографічна історія, за мотивами якої режисерка Ірина Цілик зняла фільм "Я і Фелікс" з Юрієм Іздриком.

У травні 2024 року вийшла книжка письменника – "Пісня відкритого шляху"

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

«Леонтович від А до Я» – книга, з якої навіть дорослі довідаються чимало

«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – так починається одна з найвідоміших різдвяних пісень світу. «Спробуй наспівати її в будь-якій країні Європи, у США чи Канаді, Аргентині чи Бразилії – мелодію одразу впізнають», – розповідає на сторінках ілюстрованого видання «Леонтович від А до Я» авторка Оксана Лущевська. В Україні ми називаємо цю пісню просто «Щедрик». У світі її знають як Carol of the bells. Її виконують на сцені вже понад століття.

Оформлена у патріотичних кольорах, книга «Леонтович від А до Я» покликана якнайкраще познайомити нас з відомими українським композитором Миколою Леонтовичем. Ви знайдете тут не лише біографічні відомості, а й кумедні історії з життя, маловідомі факти й чимало цитат автора славнозвісного «Щедрика».

До прикладу, чи знали ви, що під час навчання в семінарії Микола захопився аранжуванням народної музики? Саме тоді, на сільському ярмарку Білоусівки, він почув кант «Почаївській Божій Матері». За двадцять років перекладений на французький манір кант «Notre D`ame de Pochaiv» спричинив справжній фурор у Парижі, де був виконаний під час гастролей Української Республіканської Капели.

Ця книга дає змогу скласти уявлення про вдачу митця та дізнатися про ролі, у яких Леонтович побував впродовж свого життя – батько, чоловік, син та учень. «Бажаю вам удачі. Ви йдете на вічне святу і вічний труд», – часто казав співакам Микола Леонтович, котрий попри час зберігся у пам’яті багатьох як вчитель та музикант.

Історію про те, як хлопцю з родини церковнослужителів вдалося стати видатним композитором, доповнює чимало документальних світлин. Ілюстраторка Христина Валько проробила неймовірну працю, вплітаючи їх у художнє оформлення видання «Леонтович від А до Я».

МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ

В грудні виповнюється 151 років від дня народження Миколи Філянського, нашого видатного земляка, поета, музеєзнавця, етнографа, історика архітектури, художника, природознавця.

Микола Григорович зоставив яскравий слід по собі, його постать і зараз займає осібне місце в українській історії та культурі, але про все по-порядку.

Народився Микола Філянський 19 грудня 1873 року у селі Попівці (на той час – містечку) на Миргородщині, в родині священника, котрий в 1864-1865 роках мав 56 десятин землі в урочищі Степ Григорівщина, біля Попівки.

Походження роду Філянських можливе від козака на прізвище Хвиля (у реєстрі Миргородського полку 1649 року у складі сотні Кирика Попівського був козак Мисько Хвилишин; неподалік від Попівки існував хутір Хвилиха).

Старший брат Миколи Філянського – Григорій теж був всебічно освіченою людиною, закінчив Полтавську духовну семінарію. У сані священника служив ієреєм Олександро-Невської церкви в Попівці. Законовчитель, опікун і завідувач церковно-парафіальної школи при цій церкві, завідувач бібліотеки-читальні(1900). Голова Попівського сільськогосподарського товариства (1911). Цінував мистецтво, збирав матеріали з історії рідного містечка, публікував замітки і статті церковно-громадського змісту в численних виданнях. Автор рукописної праці «Значение церковно-археологических музеїв как хранителей призведений исскуства».

Ще були два молодших брати – Михайло та Гнат, і сестра Варвара. Родина на той час не така вже й велика.

Але повернемось до нашого Миколи Філянського. Спочатку він навчався в Миргороді, а потім у Лубенській гімназії, після закінчення якої вступив у Московський університет на фізико-математичний факультет і там вивчав прикладну геологію. Паралельно навчався у студії художника Валентина Сєрова, а також в архітектурній майстерні у Федора Шехтеля. Під час канікул мандрував Уралом і Полтавщиною, вивчаючи зразки народно-прикладного мистецтва.

Після закінчення університету, у 1899 (1898) році він продовжує навчання в архітектурній студії Шехтеля і 1902 року складає іспит на право самостійно виконувати будівельні роботи. Далі він продовжує навчання з архітектури і малювання, але вже у Парижі, досконало оволодівши французькою мовою. У 1905 році Микола Григорович повертається із-за кордону і публікує у журналі «Исскуство» свою фундаментальну та досить велику за обсягом розвідку «Спадщина України».

У цій праці акцентується увага на значенні музеїв як скарбниць народного духу – згодом Філянський стане одним із кращих музейних працівників України. Дослідник зібрав багато цікавих зразків церковного будівництва і визначив його форми та особливості. Не оминув він увагою церковних ризниць, де протягом ХVІІ – ХVІІІ століть відклалися унікальні вжиткові речі, які вироблялися в усіх сферах народного життя. З величезним жалем відзначав він нерозуміння людьми справжньої цінності старожитностей. Філянський закликав до збереження народної творчості. У цій статті вперше глибоко і виразно прозвучав голос патріота. «Спадщина України» частково була ілюстрована його власними фотознімками і малюнками.

Ще у студентські роки Микола Філянський починає друкувати власну поезію в щомісячному літературно-художньому журналі «Українська хата», який видавався у Києві, а також у періодичній пресі.

Тож 1906 року у Москві виходить перша збірка його віршів під назвою «Лірика». Збірка Філянського викликала різку реакцію Михайла Коцюбинського. Прозаїк докоряв поетові за «повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків», відсутність свіжих рим, «нечувану недбалість» і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про «чорну тінь» Еклезіаста, про «густий туман» там, де автор «виспівує хвалу «Господу Богу».

Оприлюднила відгук на першу книжку Миколи Філянського й Олена Пчілка – представниця на той час старшого покоління письменників. «Коли хто кохається, – написала вона тільки в віршах на «громадські мотиви», то нехай і вруки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого» («Рідний край», 1906, № 43). Водночас Пчілка визначає перебори Філянського: несмачні неологізми, часте вживання слова «міч», що пішло від Щоголева, невластиві українській мові слова, зате по-особливому наголосила на музичності вірша поета.

Цього ж таки 1906 року Філянський їде на Урал і працює там геологом аж до 1917 року.

У 1911 році виходить друком друга збірка віршів «Calendarium», у ній домінантою виступала духовна самозамкненість та містичні настрої ліричного героя. Свої враження від буття у цій збірці поет розкладає відносно пір року. Крізь смуток осіннього пригасання природи пробивається зачарування світом, вдячність «сирій землі»: «за дні, за ночі, що минули, за думи, що повік заснули, за чари, що не встиг допить», – і бажання весни: «…бо знаєш, в час весни, як холод, сум, нудьгу знесуть весняні води, – ти вернеш знов собі бучні свої пісні». Дуже часто у віршах поета зустрічаються образи бандури, релі (ліри). Він сам добре грав на скрипці, гітарі, релі, знав багато різних пісень і гарно співав. Микола Філянський визнавав велику силу української пісні: «Вона одна – на крилах! Вона… і в душу ввірветься, і всерці продзвенить!».

Микита Сріблянський назвав збірку «Calendarium» найвагомішим здобутком української лірики 1911 року. Критик відзначив у книжці «філософічну глибину» як свідчення глибини української національної душі, краси нашої мови.

Увести лірику поета до загальноєвропейського контексту намагався Микола Євшан, відмітивши, що «Філянському, бодай чи не одинокому з-поміж найновіших українських поетів, удалося згармонізувати свою психіку з елементами модерної європейської – головно французької – поезії, вибрати з неї все дійсно гарне, високе і поетичне і не попасти разом з тим в її непроходимі нетрі».

Цей період життя Миколи Григоровича мало досліджений, дійшли тільки дані про те, що 1914 року його обрано дійсним членом Уральського товариства шанувальників природознавства.

Жовтневий переворот 1917 року вплинув на Миколу Філянського і він повертається в Україну, працювати на благо землі, котра йому подарувала життя. На Полтавщині він спочатку завідував агрошколою у с. Яреськи(тепер Миргородського району), через деякий час у Сорочинському лісництві. Згодом працював у музеях Полтави, Харкова. Запоріжжя. Зокрема, влітку 1924 року стає науковим працівником Полтавського історико-краєзнавчого музею, вивчає корисні копалини Полтавщини, пише дві наукові праці «Геологічний огляд» та «Підземні води» (збірник «Полтавщина», 1927).

З 1925 року Філянський вже у Харкові, працює завідувачем відділу корисних копалин соціалістичного музею ім. Артема.

З початком спорудження Дніпрогесу, у 1927 році він вирушив у експедицію до порогів, по Дніпру, щоб зібрати матеріали історичного, культурного і господарського значення, на основі яких пише книгу «Від порогів до моря», яка вийшла друком 1928 року. Енциклопедизм знань автора, який відкривався у цій праці, вражав критиків.

1928 року виходить третя його збірка «Цілую землю», в ній відбилося творче зростання поета, значно посилилося звучання у віршах патріотично-громадських мотивів.Поетичний портрет Григорія Сковороди можна вважати ідейним центром збірки «Цілую землю», як і всієї творчості поета. Адже образи-символи шляху, життєвого «подоріжжя», рідної пісні, в ореолі яких у вірші «Mecumporto» («Ношу з собою») постає мандрівник Григорій Сковорода, єключовими в поетичній системі Миколи Філянського і втілюють художню модель земного шляху мислячого індивідума. За прикладом Григорія Сковороди суб’єкт лірики поета теж ідентифікує себе з подорожнім, який, цураючись буденного, земного, відкидає суєтність існування, позбавленого духовного начала, і прагне бодай на дрібку наблизитися до тих овидів, де пролягає «горніх путь».

У цій збірці знаходить завершення історіософська концепція Миколи Філянського. Мова йде про цикл «В пилу сандалів», поштовхом до написання якого стала участь поета-вченого в експедиції на південь України, де розгорталося, як уже вище згадувалось, масштабне будівництво Дніпрогесу. В композиції циклу вдало застосовано прийом подорожі, а учасник постає у звичній для себе ролі мандрівника, пілігрима земної краси.

СЕРГІЙ ЖАДАН

Жадан "Вишиваний. Король України"

Переклад лібрето Жадана "Вишиваний. Король України" опублікували в Австрії

Німецький переклад лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України" вийшов у видавництві UStream Verlag. Нове видання представили на австрійському книжковому фестивалі Buch Wien.

На віденському книжковому ярмарку Buch Wien 2024 пройшли дискусії за участі провідних українських авторів, представили книжки від 7 українських видавництв, а також переклад німецькою лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України".

У Відні з 20 по 24 листопада пройшла найбільша літературна подія в австрійській книжковій індустрії – виставка-ярмарок Buch Wien. Тут відбулися сотні сценічних дискусій та лекцій від понад 500 авторів та експертів з 27 країн. За ініціативи посольства України в Республіці Австрія та за сприяння Міністерства закордонних справ України, Українського інституту книги та "Українським дітям – українську книгу" Україна була представлена на книжковому ярмарку на окремому стенді.

Зокрема на стенді представили українську літературу "Видавництво Старого Лева", видавництво "Фоліо", видавництво "Час Майстрів", видавництво "Видавництво", видавництво "Білка", "Темпора", видавництво "Ранок", яке презентувало дитячу літературу на окремому стенді.

Серед українських книжкових новинок цього року – перша книга австрійського видавництва з українським корінням UStream Verlag. Це переклад німецькою лібрето Сергія Жадана "Вишиваний. Король України" – Vyshyvanyi. Der König der Ukraine. Як повідомили Еспресо організатори проєкту "Вишиваний. Король України", переклад зробила Клаудія Дате, яка перекладає твори Жадана німецькою вже 20 років.

Дизайн книжки та шрифти розробив український каліграф і дизайнер Олексій Чекаль. Преамбулу написав Карл фон Габсбург – австрійський політик і журналіст, онук останнього Австро-Угорського імператора Карла I.

Історія про Василя Вишиваного – це історія про Україну як частину Європи. Але в першу чергу це історія про любов до України.

"Я постійно підкреслюю у розмовах з іноземцями включеність України в загальноєвропейський політичний контекст вже 100 років тому. Ми були в центрі політичних європейських подій ще тоді, нас просто висмикнула радянська окупація з цього європейського контексту", – поділилась продюсерка опери "Вишиваний. Король України", засновниця видавництва UStream Verlag та культурна дипломатка України в Австрії Олександра Саєнко.

Спочатку виникла ідея створити оперу, яку продюсувала Олександра Саєнко. Вона запросила письменника Сергія Жадана працювати над лібрето, композиторку Аллу Загайкевич – над партитурою, а режисером-постановником став Ростислав Держипільський.

"Ми хотіли вирішити проблему в академічній сучасній музиці – створити національну оперу для репертуару нашого театру, а в результаті захопилися героєм. Все починалося з музики, а тепер проєкт "Вишиваний" став міждисциплінарним інструментом створення нової національної ідентичності", – уточнила Олександра Саєнко.

Прем’єра відбулася 1 жовтня 2021 року у Харківському національному академічному театрі опери та балету імені М. В. Лисенка / СХІД ОПЕРА. Окремо було видано лібрето.

"Я писав лібрето так, щоб це звучало не тільки на сцені, а було б можна ці монологи й діалоги почитати окремо. Українське видання теж було дуже добре зроблене, з неймовірною любов’ю, і приємно, що німецьке видання йому не поступається", – зазначив Сергій Жадан.

Книга мовою оригіналу встигла отримати відзнаку у конкурсі "Найкращий книжковий дизайн 2020" (бюро Zhuk&Kelm) від "Книжкового арсеналу" та увійти до короткого списку всеукраїнського рейтингу "Книжка року 2021" у номінації "Красне письменство".

У преамбулі до книги Карл фон Габсбурґ, глава Дому Габсбурґ-Лотаринзьких написав: "Це лібрето – не тільки витвір мистецтва, воно є насамперед маніфестом свободи. Ця книга є яскравим свідченням того, що свободу не слід сприймати як належне, її треба постійно виборювати і відстоювати".

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ З ЛІТЕРАТУРИ

Лавреатом Нобелівська премія з літератури у 2024 році стала південнокорейська письменниця Хан Канг

Про це оголосили на церемонії у Стокгольмі у четвер, 10 жовтня.

Нобелівський комітет зазначив, що письменницю нагородили за "її сильну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя".

Хто така Хан Канг?

Південнокорейська письменниця Хан Канг народилася 27 листопада 1970 року в місті Кванджу. У віці дев'яти років переїхала з родиною до Сеула. Походить з письменницької родини – її батько був відомим романістом. Її брат Ган Донг Рім також є письменником.

Поряд з літературною діяльністю Хан Канг також присвячує себе мистецтву та музиці, що відображено в її творах.

Письменниця розпочала свою кар'єру в 1993 році з публікації віршів у журналі «Література і суспільство». У прозі дебютувала за два роки – у 1995-му – збіркою оповідань «Любов Йосу».

Хан Канг – не нове імʼя на українському ринку, оскільки з її magnum opus «Вегетаріанка» український читач мав можливість ознайомитися ще у 2016 році – саме тоді Хан Канг стала лавреаткою Міжнародної Букерівської премії – не менш престижної літературної нагороди. Піку літературної карʼєри передували й інші численні більш локальні літературні відзнаки.

Міжнародну славу та Букерівську премію їй приніс роман 2015 року «Вегетаріанка». Ця книга розповідає про насильницькі наслідки, які спричиняє рішення головної героїні відмовитися від споживання м'яса.

Цікаво, що цей роман, як і роман «Монгольський слід», вона написала від руки, оскільки надмірне використання клавіатури пошкодило її зап'ястя.

Головний роман письменниці випускало в Україні у 2017-му видавництво КМ-Букс.

Хан Канг – перша жінка-лавреатка з Південної Кореї. У доробку авторки романи «Чорний олень», «Твої холодні руки», «Вегетаріанка», «Віє вітер», «Уроки греки», «Людські вчинки», «Біла книга» та «Я не прощаюся», збірка віршів «Я кладу вечір у шухляду», а також оповідання «Йосу», «Плоди моєї жінки» та «Вогняна саламандра».

Хан Канг, перша кореянка, яка стала лаdреаткою, відмовилася від святкування та пресконференції, посилаючись на глобальні трагедії – війну між Україною і Росією та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Її батько, відомий письменник Хан Сонг Вон, передав її повідомлення під час пресконференції в Літературній школі у місті Чанхин.

«(Хан Канг) сказала мені: «Коли війна посилюється і щодня гинуть люди, як ми можемо влаштовувати святкування чи пресконференції? Вона сказала, що не буде проводити пресконференцію», – зазначив він.

Основними темами, які хвилюють авторку є:

• шизофренічність та самотність людини в сучасному світу, який вимагає окреслити власну індивідуальність, а потім випльовує її;
• традиції та ритуали, які продовжують власне життя через смерть;
• дослідження особистих зламів через історію та навпаки;
• життя як рана;
• людська жорстокість та пошук можливостей відмежуватися від неї;
• памʼять про минуле, яка визначає щодення;
• пошук істини через біль тощо.

Лавреати останніх двох років багатьох змусили думати, чи не тікає, бува, Шведська академія в зручний закуток європоцентризму від жахаючого різноманіття викликів та гризот складного постколоніального світу, якими просякнута сучасна література.

Нобелівська премія з літератури була однією з п'яти відзнак, передбачених заповітом Альфреда Нобеля. Вона призначалася для особи, яка в галузі літератури створила «найвидатніший твір в напрямку ідеалізму». Під літературою мали на увазі «не тільки белетристику, але й інші твори, які в силу своєї форми і стилю мають літературну цінність».

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ

Нобелівська премія миру: нагороду отримав японський рух проти ядерної зброї

Нобелівську премію миру у 2024 році присудили японській організації постраждалих від ядерного бомбардування Nihon Hidankyo.

Про це повідомив Нобелівський комітет.

«Цей масовий рух людей, які пережили бомбардування Хіросіми та Нагасакі, також відомий як Хібакуша, отримує премію миру за зусилля, спрямовані на створення світу, вільного від ядерної зброї, і за демонстрацію свідчень того, що ядерну зброю більше ніколи не можна використовувати», – повідомляють у комітеті.

Що відомо про Nihon Hidankyo?

Глобальний рух виник у серпні 1945 року – у відповідь на атаки атомних бомб, учасники якого невпинно працювали, щоб підвищити обізнаність про катастрофічні гуманітарні наслідки використання ядерної зброї.

«Поступово виникла потужна міжнародна норма, яка стигматизувала використання ядерної зброї як морально неприйнятне. Ця норма отримала назву «ядерного табу».

Свідчення Хібакуша – тих, хто вижив у Хіросімі та Нагасакі – є унікальними», – кажуть у Фонді Нобеля.

Свідки бомбардування допомогли створити та консолідувати широку опозицію проти ядерної зброї в усьому світі, спираючись на особисті історії, створюючи освітні кампанії на основі власного досвіду та видаючи застереження проти поширення та використання ядерної зброї.

«Хібакуша допомагає нам описати невимовне, подумати про немислиме та якось усвідомити незбагненний біль і страждання, спричинені ядерною зброєю», – пояснюють у комітеті.

В чому актуальність номінації?

Норвезький Нобелівський комітет звертає увагу на те, що за майже 80 років у жодній війні не використовували ядерну зброю. Це називають «обнадійливим фактом». Однак там наголошують на тому, що сьогодні табу проти використання ядерної зброї перебуває під тиском – і це «викликає занепокоєння».

«Ядерні держави модернізують і вдосконалюють свої арсенали; нові країни, схоже, готуються отримати ядерну зброю; і звучать погрози використати ядерну зброю у війнах, які тривають.

У цей момент історії людства варто нагадати собі, що таке ядерна зброя: найбільш руйнівна зброя, яку коли-небудь бачив світ», – стверджують у Фонді Нобеля.

Наступного року виповнюється 80 років з моменту вибуху двох американських атомних бомб, які вбили приблизно 120 тисяч жителів Хіросіми та Нагасакі. Також значна кількість людей померла від опіків і радіаційних травм протягом наступних місяців і років.

Сучасна ядерна зброя має значно більшу руйнівну силу. Вона може вбити мільйони людей і катастрофічно вплинути на клімат. Ядерна війна може знищити нашу цивілізацію, наголошує комітет.

«Основою бачення Альфреда Нобеля була віра в те, що віддані люди можуть змінити ситуацію. Присуджуючи цьогорічну Нобелівську премію миру Nihon Hidankyo, Норвезький Нобелівський комітет бажає вшанувати всіх тих, хто вижив, які, незважаючи на фізичні страждання та болісні спогади, вирішили використати свій дорогий досвід, щоб плекати надію та залучення до миру», – зазначають організатори премії.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

 У ПОШУКАХ СЕБЕ

«…Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є

тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло,

смерть,

а господня – рай, воскресіння. Вік наш – це брехня,

мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває

вічно»

Злети духу і падіння. Шукання істини. Сенси. Для чого ми народились? Яке наше призначення? Сродна праця, вона дійсно може зробити людину щасливою, чужа ж стезя – занапастити, хто вчасно це зрозумів, той не втратив себе, той виростив за плечима крила.

Полтавщина подарувала Україні і світові неперевершеного мудреця, мислителя Григорія Сковороду, який народився 3 грудня (22 листопада) в сотенному містечку Чорнухи і став одним із духовних світочів України.

Батько майбутнього філософа – Сава Сковорода числився у Чорнухинській сотні Семена Максимовича простим козаком. Мати Пелагія Сковородиха – козацькою дочкою. Про батьків Сковороди є такий запис Михайла Ковалинського: «Батьки його походили з простолюду: батько – козак, мати – того ж роду. Достатки в них були міщанські, посередньо достатні, але в своєму середовищі вони славилися чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, добросусідством».

Найранішу згадку про батька – Савку Сковороду містить ревізька книга Чорнух – од 29 серпня 1734 року, коли його синові Григорію ще не виповнилося 12 років, і він уже готувався стати київським студентом. Цей запис стосується «прибутку грошової скарбниці» після літнього ярмарку в цьому ж таки місті, де продавалося «вишинковане вино». Так і зазначено від 19 липня 1735 року: «Від Сави Сковороди Чорнуського із п’яти відер п’ятдесят копійок». Цим підтверджується, що торговець, володіючи власною винарнею, належав до громади Чорнух, а не до їх підварків – Ковалів, Козлівців чи Харсік, і виробляв на продаж міцний напій.

Про те, що любомудр народився 22 листопада за старим стилем (3 грудня за новим), свідчить його вірш, посланий саме цього дня Михайлові Ковалинському:

Колись в цю ніч мати народила мене на світ,

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Другої ночі, Христе, Боже мій,

В мені народився твій Святий Дух.

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о, світе мій, життя моє!

Листа написано 22 листопада 1763 року вночі. Тож очевидно, що Сковорода народився в ніч із 21-го на 22-ге, що визначається чітко. В листі сповіщається також, що про день народження «нагадав мені один друг і власна пам’ять».

На підставі досліджень історика Дмитра Багалія, літературознавця, доктора філологічних наук Леоніда Махновця, архівістів Віри Чунтулової та Тетяни Гирич, музейної працівниці Римми Лякіної, лікаря-краєзнавця Миколи Бородія по-новому пролилося світло на біографію Григорія Сковороди.

За родинними зв’язками, батько філософа – Сава Сковорода, батько Івана Звіряки (отця Іустина, з яким пізніше спілкувався Григорій) та Гнат Кирилович Полтавцов були одружені на сестрах Шенгіреївнах, їхні імена невідомі, лише відомо по-батькові – Степанівни. В одному зі списків альтів Петербурзької капели від 2 лютого 1743 року зазначено: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шенгіреївна». Отже, вона з роду Шенгірея. На це прізвище був знаний Корсунський полковник, і, дуже вірогідно, що з материного боку Григорій Сковорода походив із козацького старшинства.

В юності Григорій перебував під захистом дядька і старшого двоюрідного брата,почував себе досить впевнено й затишно. Очевидно, що деякою підтримкою родичів користувалися і його батьки. З архівних джерел відомо, що посаду чорнухинського отамана, приблизно до 1723 року, обіймав Кирило Григорович Полтавцов, який сам був з Полтави.

У Чорнухах існувало кілька сімей, безпосередньо пов’язаних із родом Григорія Сковороди: «тяглоубогий» Клим Сковорода (Сковороденко), Федір Сковорода, 1740 року народження, київський студент. Він одружився з донькою рідної сестри Параски Єрофеївни, дружини ректора Києво-Могилянської академії Касіяна Лехницького.