Сергій Павлович Шелухин – один з кращих синів Полтавщини, які повернулися із забуття. Він мав козацький родовід, одна з гілок якого бере початок з XVII століття від соратника Б. Хмельницького полковника Папкевича, інша – від Василя Шолуха – представника козацької старшини. Батько Сергія – Павло Якович – зробив військову кар'єру під уже зміненим прізвищем – Шелухин.
Сергій народився 18 жовтня 1864 року у с. Панське Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер – с. Деньги). Хлопчик ріс в українській родині, де плекалася національна свідомість, український дух та не забувалися народні традиції. А ще дитинство хлопчика минуло на пасіці батька, допомагаючи йому, Сергій назавжди полюбив бджіл, пасічництво.
Першим його домашнім вчителем був племінник Т. Г. Шевченка І. Ф. Бойко.
Сергій навчався в Лубенській гімназії, де директором був неординарний полтавець – фольклорист, письменник, видавець Матвій Симонов (Номис). Показав себе дуже здібним учнем в різних шкільних предметах. Наприклад, у восьмому класі юнак підготував підручник з тригонометрії, який отримав схвальний відгук відомого математика А. Вінклера, про що було здійснено запис в атестаті зрілості.
1883 року Сергій вступив до університету святого Володимира у Києві на фізико-математичний факультет. Але 1885 року він переходить на юридичний факультет, професія юриста "припала до душі незалежністю судової роботи і становищем судді".
Після університету Шелухин працював на судових посадах, зокрема, п'ятнадцять років в Одеському окружному суді, згодом – Генеральним суддею. Разом з лікарем-полтавцем І. М. Луценком Сергій Павлович брав активну участь в українському громадському житті, роботі "Просвіти", "Товариства об'єднаних слов'ян", писав дослідницькі, публіцистичні праці. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства в загальнослов'янську історію, культуру величезний.
Так, 1909 року, до ювілею М. В. Гоголя Сергій Павлович написав статтю "Рідна душа і народність". В ній він наголошував, що в російського письменника українська душа, "вона виявлялась у Гоголя і в мові, і в сюжетах, і в творчості, багато ставились до нього навіть з презирством".
Шелухин був одним із трьох вчених-українців, хто на XIV Всеросійському археологічному з'їзді у Чернігові виголосив українською мовою доповідь про стародавність і державно-правове значення назви "Україна". Через три десятиліття, в еміграції, він видасть науково-популярну книгу "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів" (1936 р.).
Подаючи цитати французьких істориків про українців, як стародавню націю, початки якої губляться в темряві віків, Сергій Павлович відверто говорив про себе: "Я сам уперше правдиве пояснення назви "Україна" мав від малограмотного полтавського селянина Івана Копила".
Як член п'яти наукових товариств Сергій Павлович у своїх доповідях на історично-юридичні теми, зокрема, висловлював думку про неоднакове ставлення у різних народів до питання про державу і право. І тут він був патріотом свого народу:
"Українська історія виховала в українськім народі правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ український на своїм прапорі держав гасло "За працю і вільності...".
В дореволюційний час Сергій Павлович вніс вагомий вклад у розвиток української культури, зокрема, в утвердження української мови. Так, 1911 року в педагогічному журналі "Світло" (Київ) була опублікована його праця "Знання рідної мови для народності і творчості", пізніше видана окремою брошурою.
"Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського радника, – писав Шелухин, – я через свою любов до рідного краю не міг в Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів".
Після Жовтневого перевороту 1917 р. він активно включився в політичну діяльність, спрямовану на розбудову української державності. Сергій Павлович був членом Центральної Ради, генеральним суддею УНР, двічі був міністром юстиції, одночасно – Генеральним прокурором. Йому було довірено 1918 року очолити делегацію УНР під час переговорів із Росією, коли вирішувалося питання про незалежність України.
У книзі історика Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" (Мюнхен, 1969 р.) є картина подій 1918 року, які мали зробити Україну вільною державою: 23 травня в Будинку Центральної Ради о 14 год. голова української делегації Шелухин відкрив засідання. Переговори велися через перекладача, бо українці представляли свою сторону українською мовою. Це були важкі переговори, що свідчили про юридичну некомпетентність делегації більшовиків, які насправді і не збиралися ні про що домовлятися.
Шелухин наголошував: "Свобода однієї нації не може будуватися на поневоленні іншої", "Україна повинна бути вільною". Це було кредо його діяльності, воно декларувалося і в одній із праць: " Людство складається з народностей. Отже, хто відкидає рівноправ'я, свободу і природні права народностей , той сам себе робить ворогом людства, його ідеалів і вищих стремлінь...".