У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року. Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького. Походив він із стародавньої української родини, родичами якої були Свічки, Лукашевичі, Лизогуби. Батько, дід і прадід матері Селецького Марії Дмитрівни уродженої Вакулович, були значковими товаришами, а прапрадід Семен Вакуленко, мірошник пирятинського млина і козак Пирятинської сотні, у 1696 році брав участь у поході па Азов.
Далекі предки Селецького по батьківській лінії ще ХVІІ першій половині XVII століття займали різні військові посади у Запорізькій Січі. Батько – Дмитро Петрович під час навали Наполеона воював у складі партизанських загонів Фігнера та Сеславіна і закінчив війну в чині генерал-майора. Він був завзятий аматор музики, мав у своєму маєтку власний оркестр і хор з кріпаків. Власний оркестр і хор мав також дядько П. Д. Селецького П. Я. Лукашевич. Мати Марія Дмитрівна непогано грала на фортепіано. Отже, Селецький змалку ріс у музичному оточенні.
Перші уроки музики давала йому мати, а дальшу музичну освіту він здобув у приватному пансіоні в Харкові. У 1835 році Селецького влаштували на навчання у Вище цивільне училище в Петербурзі. У Петербурзі Селецький продовжував свої заняття з фортепіано, водночас вчився грн на віолончелі.
З 1837 до 1841 року Селецький вчився у Київському університеті, після закінчення якого викладав кримінальне право у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут Селецький увесь вільний час присвячував музиці. В домапшіх гуртках він виконував фортепіанні твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона.
Під час навчання у Київському університеті, а також в Одесі Селецький почав займатися гармонією. Спробував свої сили і в композиції – написав і видав кілька фортепіанних п’єс.
У 1842 році, вже будучи студентом Берлінського університету, Селецький удосконалював свої знання з гармонії у Адольфа Маркса і фортепіанну гру у 3. Тальберга.
У Берліні Селецький потоваришував з Лістом. "Нема чого и казати, – згадував Селецький, – я прикипів до нього всією душею. Ліст примусив мене зіграти деякі з моїх творів, потім "Патетичну сонату" Бетховена і на закінчення йою фантазію з "Гугенотів". Техніка у вас непогана, – сказав він, гра досить чиста, а головне, приємна, але через ваші аленькі руки ви ніколи не будете піаністом-віртуозом, у вашій грі надто оагато жіночності й сентиментальності; вона не позбавлена поезії та милує слух, але в ній немає захоплення, енергії, драматизму".
Як видно з цього відгуку Ліста, музична творчість Селецького була близька до творчості композиторів-дилетантів першої половини XIX століття.
Дещо пізніше, у Лейпцігу, Селецькпй консультувався у Мендельсона, потім у Дрездені брав уроки у Рейсігера – з шструментовки і у Доцауера з контрапункту. Незабаром він пройшов курс оркестровки й фуги. Там же написав він свою першу симфонію, яку охарактеризував так: "Перша частина Allegro agitato містить у собі оригінальний мотив, якому я намагався падати європейського характеру; друга Andante соп moto – суто в російському дусі і нагадує одну з великоруських пісень; третя Scerzo, Allegro – мінорна, але грайлива.., потім Finale, Allergo – не багата на музичні ідеї, але старанно опрацьована й оздоблена контрапунктом". Невдовзі симфонію було виконано: один раз під керуванням Рейсігера, другий – під керуванням автора. Вона дістала схвальну оцінку за гармонізацію і контрапунктичну майстерність.
У 1844 році Селецький приїхав до Киева, де зайняв посаду чиновника секретного відділу у канцелярії генерал-губернатора. У Києві він написав другу симфонію. В 1860 році у концерті Штейнграбера було виконано увертюру Селецького, яку М. А. Ясінський описав так: "...Цілісність твору, може, й не вражає оригінальністю, проте залишає приємне враження".
У 1845 році Селецький познайомився в Яготині з Т. Г. Шевченком. Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Біографія Мазепи давала можливість використати найрізноманітніші музичні елементи народної творчості – української, російської, шведської та польської. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.
Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.
Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.
Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.
Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, а потім предводителя дворянства Селецький мав мало вільного часу для повсякденного керівництва справами Київського відділення РМТ, але як голова дирекції він обстоював перед вищою адміністрацією Києва та урядом господарські інтереси відділення та обраний ним напрям діяльності.
Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.
Петро Селецький – автор увертюр, двох симфоній, одна з яких у 40-х рр. XIX ст. виконувалася в Дрездені.
У 1863 р. один із організаторів Київського відділення Російського музичного товариства, його перший голова (впродовж 10 років).
Відомостей про композиторську діяльність Селецького в період його роботи в Київському відділенні РМТ немає. Але відомо, що друге зібрання першого сезону 22 грудня 1863 року відкривалося виконанням увертюри Селецького.
