ВОЄННА ПРОЗА

Видавництво «Білка» оголосило імена переможців конкурсу воєнної короткої прози пам’яті Василя Паламарчука. Окрім того, вручили Спеціальну відзнаку командування Сухопутних військ ЗСУ.

«Для нас ці конкурси – не просто про літературу. Вони про пам’ять. Про наших друзів, побратимів, людей, які писали правду і жили так, як писали. І про вас – тих, хто продовжує цю правду сьогодні», – зазначать у видавництві.

«Війна – це не тільки зброя. Це ще й пам’ять, і чесність, і готовність говорити, навіть коли важко. Це дуже непросто – писати про війну».

5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають

Від початку повномасштабного вторгнення авторам цих книжок довелося взяти на себе зовсім нові, а часом і несподівані ролі. Раніше вони були письменниками, критиками чи митцями, але війна змінила їхні плани, змінила фокуси. Тепер їхнє життя стало основою для книжок. Хтось із них долучився до Сил оборони, а інші активно допомагають армії як волонтери.

Ці книжки не покликані ранити чи зробити боляче, а потрібні як свідчення, як простір для обміну складним досвідом.

Битва за життя: щоденник 2022 року

Анатолій Дністровий. Битва за життя: щоденник 2022 року. – Київ: Vivat, 2024. – 480 с.

7 лютого: нарощування росією військ поблизу кордонів з Україною й «Зберігайте спокій» від влади. 27 лютого: величезні затори, порожні продуктові полиці в супермаркетах, постріли й вибухи над Києвом. 4 березня: нова реальність з розтрощеними українськими містами, людськими тілами, димом замість неба. Все це не вкладається в голові. 29 березня: моральне виснаження і водночас відчайдушний пошук цілей. День за днем, місяць за місяцем письменник і художник Анатолій Дністровий подає повномасштабне вторгнення у своїй авто документальній хроніці «Битва за життя: щоденник 2022 року». Але це радше можна назвати хронікальним аналізом, хід якого визначає війна.

Автор фіксує й глибоко переживає кожну деталь свого життя у воєнний час: від складнощів на новому місці після вимушеного переїзду з Києва до Адамівки на Хмельниччині, до влучних постів про вторгнення від медійних і немедійних осіб, прочитаних на Facebook.

Книжка поділена на частини, кожна з яких представляє окремий етап життя автора у 2022 році: тривожний перегляд новин, перші вибухи, евакуація, мобілізація…

Сьогоднішньому українському читачеві Анатолій Дністровий у книжці нічого нового не розкаже: ми всі переживали й переживаємо одну й ту ж війну. А ось для закордонної аудиторії й майбутніх поколінь українців видання послужить деталізованою розповіддю про події в Україні у 2022-2023 роках. Це не історія з новин (хоча вставки з них, проаналізовані автором, у тексті теж є), не погляд на події ззовні – це життя всередині країни, у небі якої ворожі снаряди й сигнали повітряної тривоги.

Не народжені для війни

Артем Чапай. Не народжені для війни. – Київ: Видавництво 21, 2025. – 120 с.

Робити непростий вибір у найкоротший термін завжди важко. Що відчуває людина, яка все життя відстоювала пацифістську позицію, але під тиском розгортання повномасштабної війни якнайшвидше вирішила стати солдатом? Про це у своїй книзі-есе «Не народжені для війни» обмірковує письменник і військовий Артем Чапай. Його розмова з читачем проста й чесна, така, що буде зрозумілою і людині, далекій від війни – наприклад, для тих, хто живе за кордоном. А з іноземцями автор вже говорить напряму через французьку версію книжки – «Звичайні люди не носять кулеметів» (Les gens ordinaires ne portent pas une mitraillette), а також англійський переклад – Ordinary people don’t carry machine guns.

Артем Чапай пише про необхідність зробити власний екзистенційний вибір і, як наслідок, навчитися з ним жити. Та з цим вибором варто бути відвертим, особливо перед самим собою.

Знайти вишукану причину на кшталт «Я потрібніший, як митець, а не як військовий» – гірше, ніж чесно зізнатися: «Я боюся». Сказати: «Нехай уже на чомусь домовляються» — не те саме, що прагнути миру. Артем Чапай показує: сльози, страх, потреба в ніжності – це все людське, і це притаманне усім українським військові без виключення. Серед них немає супергероїв, яким геть не страшно. Це люди, які понад усе хочуть зберегти життя: своє, своїх близьких, дітей, іноді навіть онуків. Вони змінюються на війні, та їхнє найбільше бажання – залишається такими ж і швидше б уже опинитися дома.

Гра в перевдягання

Артем Чех. Гра в перевдягання. – Київ: Meridian Czernowitz, 2025. – 192 с.

«Гра в перевдягання» також автобіографічна книжка, і назва вже ніби потроху розповідає її передісторію. У 2016 році автор змінив військову форму після АТО на цивільний одяг, але у 2022-му знову перевдягнувся до неї. Артем Чех відверто пише про відчуття, найбільше – про страх перед смертю, яка тихо ходила поруч з письменником протягом служби у 2015-2016 роках, а потім знову підкрадається взимку 2021-го разом з усвідомленням, що коли розпочнеться повномасштабна війна, то його мобілізують одним з перших.

Можна сказати, «Гра в перевдягання» є продовженням «Точки нуль» – іншої книжки Артема Чеха, в основі якої військовий досвід автора в АТО.

Книжка динамічно розвиває думки попередньої, ставить велику кількість запитань, подеколи риторичних, і послуговується прекрасними метафорами. Також яскравою особливістю книжки стала велика кількість пісень, які супроводжують текст протягом усієї книжки. У цій музиці є щось надзвичайно людське, коли в стресі ти втрачаєш здатність насолоджуватися мелодіями, але коли повертаєшся до них, то ніяк не можеш насититися.

«Гра в перевдягання» залучила усіх українців й українок, а автор думає про те, які правила цієї гри і хто переможець. Та правда в тому, що таких немає. Є одна війна й ціла сукупність її досвідів, і Артем Чех міркує, як усі разом вони вживатимуться надалі в українському суспільстві. Чи вони ладнатимуть? Чи будуть відкритими до розуміння й будівництва чогось спільного? А от фіксація досвіду війни в книжках для Чеха спиняється на «Грі в перевдягання». За планом автора, видання стане останнім його твором про російсько-українську війну.

Війна з тильного боку

Андрій Любка. Війна з тильного боку. – Київ: Meridian Czernowitz, 2024. – 280 с.

«Війна з тильного боку» – збірка есеїв Андрія Любки, який теж «визначив свою зону відповідальності на цій війні». Територіально вона об’єднує як фронт, так і віддалені регіони, а фактично – розповідає про волонтерський досвід автора.

А «з тильного боку» – це, власне, де? У рідному авторові Ужгороді, де навіть комендантської нема, проте саме там ретельно будуються плани щодо організації нових зборів і транспортування нових машин для військових. Тил – у руках, що плетуть сітки, пакують гумдопомогу. Тил – у старих «домашніх» традиціях, у чорній каві, що її з металевої кружки п’є на фронті військовий: «Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо, то бодай на це я маю право?!».

Спочатку текст планувався як особистий щоденник, і ця ідея збереглася в дизайні фінального видання. Воно схоже на блокнот. Такий вигляд підкреслює, що всі висвітлені автором історії реальні, вирощені з особистих нотаток, які від початку не мали художньої мети.

Любка пише про себе й свою трансформацію, зокрема про те, як від байдужого до машин він перетворився на того, хто достеменно знає, яка марка й модель автівки буде потрібнішою в тій чи тій точці фронту.

Але найбільше його есеї розповідають про людей – особистості, які мають свої щоденні ритуали й зберігають їх на війні, які прагнуть розвитку: читають, вивчають бізнесову справу, вчаться кермувати, хай навіть до позицій ворога лічені кілометри. Автор наголошує, що Україна в цій війні тримається перш за все на своєму народові. У війську – колишні цивільні, більшість з яких далеко не профі. У тилу – цивільні, що всіма силами вкладаються в підтримку армії. Андрій Любка акцентує на політичності українців як нації, на їхньому усвідомленні того, за що вони борються, які цінності і яких людей відстоюють на цій війні.

Утривалення розмови

Баблоян З, Бояров А, Каравай А, та ін. Утривалення розмови. – Київ: IST Publishing, 2024. – 189 с.

А ось в «Утриваленні розмови» динамічність війни трохи стихає, але залишається суто мистецтво. Світ ніби завмирає й звужується до масштабів виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яка проходила в листопаді 2023 – березні 2024 в Jam Factory Art Centre. Саме про неї ця книжка. Тут і фото робіт художників і художниць, створених до початку повномасштабного вторгнення й у 2022-2023 роках, і документація обраних фрагментів дискусій паралельної програми, і розмова кураторського колективу після завершення виставки. Видана в межах програми Jam Factory Art Centre та ist publishing у партнерстві зі ЗMIN Foundation, ця книжка говорить про відчуття й емоції, які вдалося вловити й описати у вільній розмові між гостями, кураторами, митцями, критиками.

Але все ж, навіть якщо книжка закріплює ті висновки, які назбиралися в підсумку виставки, з часом вони дещо змінюватимуться. Бо якщо «Утривалення розмови» ставить на паузу мистецьку подію, то з мистецькими сенсами такого вже не вдієш.

З роками тексти в ній доповнюватимуться новими історичними контекстами й роздумами. Наприклад, для есе Альони Каравай «Мистецькі спільноти: як все змінюється й не змінюється нічого» можуть з’явитися нові живі приклади, а дослідження причин того, як люди доєднуються до тих чи інших груп або виходять з них, можуть залишитися такими ж.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І МИСТЕЦТВО

Шевченківська премія 2026. Літературознавство і мистецтво

Шевченківська премія – це не лише відзнака, а й маркер культурної ваги та часу. У 2026 році в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» відзначено роботи, які поглиблюють розуміння українського мистецтва з літературознавством його постатей і сенсів.

1. Олеся Авраменко

за серію мистецтвознавчих науково-популярних видань «ACCENT»:

• «Білокур»
• «Приходько»
• «Тістол»

2. Сергій Тримбач

книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

АВРАМЕНКО Олеся (1959 р. н.) – видатна українська мистецтвознавиця, авторка низки монографічних праць, кураторка виставок, організаторка художніх пленерів. Досліджує типологію формування, розвитку й функціонування українського образотворчого та актуального мистецтва другої половини XX – початку XXI століття, а також моделює й організує ряд сучасних художніх процесів та явищ в Україні.

Народилася у Запоріжжі. 1970 – разом із батьками переїхала до Києва. 1982 – закінчила факультет історії і теорії мистецтва Київського державного художнього інституту. Педагоги: Платон Білецький, Леонід Владич, Ганна Заварова, Вадим Клеваєв, Людмила Міляєва, Людмила Сак.

1982-1983 – працювала мистецтвознавцем у Республіканському будинку моделей трикотажних виробів.

1988 – стала членкинею Національної спілки художників України.

1990-х років: основні тенденції розвитку ілюстрації» й здобула звання кандидата мистецтвознавства.

1996-1997 – була авторкою, ведучою, редакторкою і режисеркою телевізійної авторської програми «Знаки творчості. Олеся Авраменко представляє», яка склалася з тридцяти восьми передач (Міжрегіональна асоціація теле- та радіомовлення творче об’єднання «НАРТ»).

2000-2003 – працювала власним кореспондентом і консультантом із питань культури та мистецтва журналу «Президент» і газети «Президентський вісник».

1983-2004 – працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної Академії наук України.

2004 – обійняла посаду завідувачки відділу візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

2009 – згідно з рішенням Вищої атестаційної комісії отримала звання старшого наукового співробітника.

2010 – а отримала звання «Заслужений діяч мистецтв України».

2008 – стала лауреатом премії Київської організації Національної спілки художників України «Мистець» ім. Платона Білецького.

2011 – нагороджена Відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».

2012 – отримала Срібну медаль Національної Академії мистецтв України за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і творчі досягнення.

2012 – книга «Терези долі Віктора Зарецького» визнана «Виданням року» в рамках Всеукраїнської акції «Музейна подія року – 2011»

2013 – отримала Почесну відзнаку «Трудова слава» Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна».

2016 – стала лауреатом Срібної медалі НАМ України.

2018 – започаткувала авторську серію монографій «ACCENT»: науково-популярні видання з історії українського мистецтва XX-XXI століть: Імена. Творчі угрупування. Художні явища та тенденції.

Національний музей українського народного декоративного мистецтва презентує монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народної художниці України Катерини Білокур (1900-1961), подане на тлі історичних, часом трагічних, подій ХХ ст. Творчість Катерини Білокур розглядається у контексті світових мистецьких тенденцій означеного часу. У книзі здійснено фаховий аналіз творчого доробку художниці, висвітлено її нелегку творчу долю. Видання присвячене 120-річчю від дня народження Катерини Білокур. Адресоване всім, хто цікавиться творчістю видатної української художниці.

Монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народного художника Івана Приходька, написане на підставі докладного аналізу творчого доробку і виставкових експозицій митця, низки інтерв’ю з ним та вивчення непростих життєвих колізій народного майстра.

Творчість Івана Приходька розглянута в контексті політичних і соціальних змін у суспільстві протягом його творчості.

Іван Приходько – у світлі побутування народних традицій у фольклорі та мистецтві.

Монографія мистецтвознавиці Олесі Авраменко є дослідженням життєвого і творчого шляху Олега Тістола, одного з визначних художників періоду «Нової хвилі» в українському мистецтві та Незалежної України. Написана на підставі докладного аналізу творчого доробку й виставкової діяльності митця, багатолітнього спілкування, спільних проєктів та низки інтерв’ю авторки з художником. Монографія унаочнює творчі пошуки Олега Тістола та їхню еволюцію протягом життя на тлі історичних подій ХХ і XXI століть, аж по сьогодні. Дослідження, написане у науково-популярному стилі, може бути корисним читачеві не лише для ознайомлення з доробком митця, а й задля розуміння художнього життя, культурних і духовних процесів в Україні другої половина ХХ – першої чверті XXI століть.

Сергій Васильович Тримбач. Народився 1950 року в с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія Кіровоградської області. Сценарист, критик, історик кіно, педагог, громадський діяч. Член-кореспондент НАМ України (2017).

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (2008). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026). Заслужений діяч мистецтв України (2013).

Сергій Васильович Тримбач понад 20 років досліджує творчість О. Довженка. Упорядник, автор вступних статей та приміток до кількох анотованих каталогів та видань, серед яких: «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми» (1994), «Кіно- і відеофільми України. 1996-1998. Анотований каталог» (2000), «Українське ігрове кіно 90-х» (альбом компакт-дисків, 2001, керівник проекту), «Іван Миколайчук. Життєпис. Фільмографія. Спогади. Роздуми про кіно. Сценарії. Бібліографія» (упорядник та автор, 2002), «Довженко і кіно ХХ ст.» (один із упорядників та авторів, 2004), Упорядник та автор коментарів і приміток у книзі Івана Драча «Криниця для спраглих» (2010). Має у доробку монографію «Олександр Довженко. Загибель богів» (2007, Державна премія імені Олександра Довженка). Редактор та автор статей до видання повного тексту щоденників О. Довженка (2013). Є упорядником (у співавторстві) книги «Довженко без гриму» (2014). Науковий редактор та автор розділу 2-го тому «Історії українського кіно. 1930-1945» (2016), автор книги «Кіно, народжене Україною. Ілюстрована історія» (2016). Автор 15 сценаріїв до стрічок про діячів культури і мистецтва (зокрема – два у співавторстві).

Творчу працю С. В. Тримбач поєднує з педагогічною діяльністю. Від 1980 викладає у мистецьких вузах, з 2015 – в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. З 2016 – заступник Голови Комітету з державних премій України імені Тараса Шевченка. 2009-2017 – голова Комітету з Державної премії імені Олександра Довженка. Заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Від 1994 р. очолює Асоціацію кінокритиків НСКУ. Член ФІПРЕССІ.

Книга про життя і творчість актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. Його фільми і ролі звично пов’язують із традиціями українського міфопоетичного кіно, хоча насправді це явище є значно об’ємнішим. Воно пов’язане як з магіями екранного мистецтва, так і з містеріями самого життя. Уже в перших своїх ролях (фільми «Тіні забутих предків» та «Сон») актор сягнув світових вершин. Подальша доля була складнішою, однак завжди пов’язаною з історичними драмами народу та його культурою. Рання смерть митця увиразнила сюжет його долі, на берегах якої лишились непроминущі фільми і потужний авторський міф. Той самий міф, який і прагне розшифрувати автор книги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРА

Шевченківська премія 2026. Література

Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присудження найвищої офіційної творчої відзнаки України – Національної премії імені Тараса Шевченка. Цьогоріч кількість номінацій Шевченківської премії стала найбільшою за всі 65 років існування, а її розмір складає 484 тис. 480 грн.

Література. Проза

• Белянський Павло – роман «Битись не можна відступити»
• Щербак Юрій – книга підсумків і пророцтв «Мертва пам'ять. Голоси і крики»

Павло Белянський – український письменник, сценарист, блогер, а наразі і воїн ЗСУ. Автор популярного літературного блогу, де писав під псевдонімом «Паштет». Автор книги, а згодом і сценарію до однойменного фільму «Я працюю на цвинтарі». Написав понад 100 оповідань та кілька романів.

Народився 1977 року у місті Шахта №9 Луганської області в сім’ї військовослужбовця. Через професію батька часто змінював школи й міста. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Працював охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом. Спільно з Дмитром Вохмяніномим заснували видавництво «Діпа».

Коли Київщину звільнили від окупантів, Белянський напросився до бойової бригади. Із записом "обмежено придатний у воєнний час" у військовому квитку брати не хотіли. Але йому вдалося переконати, що око, яке майже не бачить – не перешкода, а з фізпідготовкою в нього все гаразд. Так Павло став піхотинцем-штурмовиком. Брав участь у бойових діях на Харківщині, Херсонщині та Донеччині.

25 лютого, коли я йшов до штабу тероборони, мій горизонт планування був пів години. Взяв із собою дві «Мівіни» та «Снікерс», усі картки та готівку віддав дружині. І всі так. У тебе горизонт планування, як у комара: або нап'єшся крові, або тебе розмажуть.

У мене залишалося якесь спорядження, але я багато роздав пацанам, які не мали взагалі нічого. Ну, і зі мною ділилися: у когось були підсумки чи рюкзаки, у когось ремені та розгрузки. Першу броню мені надіслав голова харківського «Правого сектора»: «Я бачу, ти воюєш. Тобі, напевно, потрібно».

В армії служать різні люди, але зараз у кожного дві мети: перемогти і вижити. Або, може, у зворотному порядку – для кого що важливіше саме в цю мить. Ці дві цілі людей гуртують.

На передовій немає інтернету. Буває, за тиждень окопів ти пропускаєш усі обговорення. У ППД – пункті постійної дислокації – усі, звісно, читають новини, гостро реагують, лаються. Можуть бути й сварки, наприклад, через те, що хтось чергує частіше. Але суперечки миттєво припиняються, коли оголошують бойову тривогу.

Серед нас був хлопець наркоманського вигляду – худий, із запаленими очима, нервовий, який мені здавався проблемним. А потім стався бій, у якому він виявив себе красунчиком: був, де треба, робив, що треба, не нив, не метушився.

При цьому він залишився своєрідною людиною й іноді буває важко пояснити його вчинки, але в бою дуже зрозумілий і робить те, що має робити. Якщо він у мене за спиною, можу бути спокійним.

Позивні всі вигадують самі. Я, звісно, Паштет. Зі мною служить зварювальник із позивним «Дуга». У суміжному підрозділі був Сквірт – дуже простий хлопець. Йому сподобалося таке хльостке іноземне слово, значення якого не розумів. Але оскільки він розвідник із великим бойовим досвідом, ніхто не наважився йому пояснити, що воно означає.

Одружений, має доньку.

Белянський П. П. Битись не можна відступити / П. П. Белянський. – Харків : Vivat, 2024. – 384 с. : тв. – (Художня література).

Учитель української мови з Кривого Рогу, установник вікон із Дніпра, бандит із Херсона, водій зерновоза з невеличкого полтавського села, власниця кав’ярні на узбережжі Каховського водосховища, письменник із Києва, зварювальник з металургійного комбінату, автослюсар, колишній студент – ніхто з них не планував ставати військовим. Але почалося велике вторгнення російських військ в Україну, і всі вони взяли до рук зброю, щоб захистити свою країну. Тепер вони – бійці окремого штурмового батальйону ЗСУ. Разом із героями ви пройдете шлях від формування підрозділу до боїв із ворогом. Перші штурми, визволені села та їхні мешканці, суворий окопний побут, поранення і смерті товаришів, розчарування і втрати, крихке військове щастя, кінець минулого життя і початок нового.

Книжка автобіографічна і чесна, як і вся проза Белянського. Буде смішно, буде страшно, комусь прочитане може показатися незручним та занадто відвертим, але навряд когось залишить байдужим.

Юрій Миколайович Щербак (нар. 1934, Київ) – видатний український письменник, сценарист, лікар-епідеміолог (доктор наук), дипломат та політик. Один із засновників екологічного руху в Україні. Був першим міністром охорони навколишнього середовища (1991-1992), послом України в США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі. Автор романів «Бар'єр несумісності», «Зброя судного дня» та трилогії «Час смертохристів».

У 1958 році закінчив Київський медичний інститут. Доктор медичних наук, працював епідеміологом, займався науковими дослідженнями.

Літературна діяльність: Член Спілки письменників України з 1966 року. Писав прозові твори, п'єси, сценарії. Відомий як публіцист, що висвітлював Чорнобильську катастрофу.

Політична кар'єра: Активний учасник екологічного руху. Перший міністр охорони навколишнього природного середовища України (1991-1992).

Дипломатична служба: Очолював посольства України в Ізраїлі (1992-1994), Мексиці (1997-1998), США (1994-1998) та Канаді (2000-2003).

Творчість останніх років: Автор політичних романів-попереджень, зокрема трилогії, що включає «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (Книга року BBC - 2011).

Юрій Щербак – лауреат літературної премії ім. Ю. Яновського та премії ім. О. Довженка, голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка (2016–2019).

«Мертва пам'ять. Голоси і крики»

Роман не лише роман-попередження, застереження, а й дзеркало сьогодення, в якому неважко впізнати нам себе. Щербак волає до совісті кожного, кому дорога Україна, талановито й аргументовано-переконливо говорячи сувору правду як спонуку до чину. Він визначає діагноз нашої суспільно-державної недуги. Знаючи, що це страшний вірус безпам’ятства, можна як змиритися з ним і розчинитися в небутті, так і спробувати оживити пам’ять і вирватися з зачарованого історичного кола».

«Мертва пам'ять» – це книжка, яка змушує поглянути на історію та сучасність крізь призму болю, трагедій і забутих голосів. Юрій Щербак поєднує документальні факти з художнім вимислом, створюючи вражаюче полотно, де поряд звучать крики минулого і відлуння сьогодення. Це роман-нагадування, роман-застереження, в якому автор досліджує теми війни, тиранії та людської відповідальності. Перед нами постає книга підсумків, що водночас звучить як пророцтво про майбутнє.

Юрій Щербак: «Усе, про що йдеться в цьому романі взято з живої української дійсності, яка своєю фантасмагорійністю, вибуховістю, неймовірністю, неочікуваністю та вигадливістю політичних інтриг, напруженістю сюжетів, пов’язаних із боротьбою за долю України, перевершує всі письменницькі фантазії. Ні Дж. Орвеллу, ні Ф. Кафці не могли й наснитися реалії нашого державницького й суспільного життя… «Мертва пам´ять. Голоси і крики». Мій голос і мій крик. І моя жива пам´ять».

ДЕНЬ ЇСТІВНОЇ КНИГИ

1 квітня – День їстівної книги

Подія, на якій можна поласувати смаколиками у вигляді книжок – що може бути краще? Щороку 1 квітня у різних країнах світу проходить незвичайне творче свято – День їстівної книги, або Міжнародний фестиваль їстівних книжок (International Edible Book Festival). Дійство збирає людей, об’єднаних любов’ю до літератури, творчості й кулінарії – це видавці, бібліотекарі, письменники, ілюстратори, кондитери і всі поціновувачі книжок.

Учасники створюють їстівні книжки, надихаючись улюбленими творами, тоді фотографують, обговорюють, оцінюють їх. Ну, і нарешті, на завершення, насолоджуються поїданням книжково-кулінарних шедеврів.

Започаткували свято у 2000 році бібліотекарка Беатріс Корон та мисткиня Джудіт А. Гоффберг. Дата була вибрана не випадково – засновниці мали на меті вшанувати пам’ять Жана Антельма Брілья-Саварена, народженого 1 квітня 1755 року. Він був відомим французьким політиком та юристом. Але справжньою пристрастю чоловіка стало кулінарне мистецтво, широку популярність здобула його книга «Фізіологія смаку: дотепна медитація на їжу». Цьому автору належить і відома фраза «Ти – те, що ти їси».

Ініціаторки свята додавали, що до 1 квітня (Дня сміху, або Дня дурня), їхнє свято також має відношення, адже це чудовий день для того, щоб «з’їсти свої слова» (англ. «to eat one’s words» – взяти свої слова назад).

Ідея створення незвичайних книжок дуже сподобалася людям. З того часу День їстівної книги встиг здобути ширшу популярність і зараз відзначається по всьому світу. Найактивніше його святкують у США, Японії, Великобританії, Канаді. З кожним роком долучаються нові учасники, зокрема і в Україні.

Як проходить святкування

Проводять різні за масштабами заходи – в університетах, книгарнях, бібліотеках, кафе, інших закладах. Організатори самі визначають умови для конкретної події. Професійні кондитери беруть участь у святкуванні, але кулінарний фах не є обов’язковим, бо ж долучитися може кожен.

Свято також може стати хорошим приводом для проведення благодійних ініціатив.

Учасники повинні дотримуватися основних умов: виріб має бути їстівним і натхненним літературним твором, книжкою. Можна фантазувати як завгодно, наприклад, створювати їстівних книжкових персонажів або зробити простіше – надпис на тортику, які відсилає до відомого твору. Додаткові правила організатори можуть додавати на свій розсуд.

Часто в кінці святкування влаштовують конкурси з нагородами. Оригінальність та художнє оформлення відіграють важливу роль, якщо учасники хочуть привернути увагу журі. Переможці отримують нагороди у різних номінаціях. Роботи учасників фотографують, аби все було задокументовано до того, як кулінарні шедеври будуть з’їдені.

Як долучитися до свята у соцмережах

Участь у святі може взяти кожен. Достатньо вибрати улюблену книгу, придумати оригінальну їстівну композицію та поділитися нею на спеціальних платформах або в соціальних мережах під хештегами #EdibleBooks або #EdibleBookFestival.

Міжнародний фестиваль їстівних книжок є не тільки веселою розвагою, а й хорошим способом привернути увагу до читання. Він об’єднує людей різних професій і віку, захоплених ідеєю чудово провести час. Тепер стало очевидним, що книги можуть приносити не лише інтелектуальне, а й гастрономічне задоволення.

Рекомендована література

• Івченко З. Готуємо по-українськи / З. Івченко. – Львів : Урбіно, 2021. – 160 с.
• Гудима А. 69 спецій для серця / А. Гудима. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 224 с.
• Звичаї нашого роду : Страви української кухні / [автор-упорядник С. Железняк]. – Київ : Генеза, 2019. – 192 с.
• Клопотенко Є. Зваблення їжею : 70 рецептів, які захочеться готувати / Є. Клопотенко. – Київ : Книголав, 2021. – 192 с.
• Кравецька Л. Україна від свята до свята : найкращі страви вправних господинь / Л. Кравецька. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 127 с.
• Москоні Ліса. Їжа для мозку. Наука розумного харчування / Л. Москоні ; пер. з англ. В. Глінка. – Київ : Наш формат, 2019. – 336 с.
• Неіленко С. М. Кулінарна етнологія : навчальний посібник / С. М. Неіленко, В. А. Русавська ; Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури України, Київський національний університет культури і мистецтв. – Київ : Ліра-К, 2020. – 612 с.
• Плесконос А. А. Національна кулінарна спадщина України / А. А. Плесконос, Н. Л. Писаренко. – Київ : Балтія-Друк, 2021. – 150 с.
• Снігур О. Як упіймати сніданок. Коротка історія їжі / О. Снігур. – Київ : Портал, 2024. – 104 с.
• 100 фактів про їжу / С. Бер та інш. ; пер. з англ. Г. Лелів. – Київ : Книголав, 2020. – 127 с.
• Хіменес-Браво, Ектор. Новорічна кулінарна книга / Е. Хіменес-Браво. – [Київ] : [Самміт-Книга], [2018]. – 304 с.

ЧИТАЄМО ПРО НЕЗЛАМНІСТЬ УКРАЇНЦІВ

Читаємо про незламність українців: книги про Війну за Незалежність України та її героїв : інформаційно-бібліограф. порадник / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 40 с. 

Книги про війну дозволяють глибше зануритися в історичні події, які змінюють світ. Вони розкривають природу конфліктів, показують мужність і стійкість людей, що переживають важкі часи, та допомагають краще зрозуміти складні процеси, що відбуваються навколо. Читання книг про війну в Україні, зокрема про російсько-українську війну, є важливим кроком до розуміння сучасної історії нашої держави. Інформаційно-бібліографічний порадник стане у пригоді широкому колу читачів, зацікавлених у вивченні й осмисленні подій сучасної російсько-української війни та збереженні національної пам’яті.

читаємо про незлпамність українців

ВИХОВАННЯ КАЗКОЮ

Чому важливо розповідати казки дитині

Психологи радять читати казки дітям – це, на їхню думку, не лише приємний спосіб провести час разом та стати ближчими, але й важливий аспект їхнього розвитку.

Через казки дітей легко навчати:

"Основний спосіб пізнання світу дітей раннього, дошкільного та молодшого шкільного віку – це ігри. Діти люблять фантазувати, їхня уява дуже розвинена. До певного моменту вони не розрізняють фантазійний світ казок від реального. Саме тому через казки дуже легко навчати дітей. Тут іще відсутнє критичне сприйняття інформації, тому інформацію з казок та історій, передану ще й значущими для дитини дорослими, малюк просто ніби «записує»в мозок, мов на жорсткий диск комп’ютера".

Читання чи розповідання казок щодня перед сном може стати ресурсним ритуалом, що додає відчуття стабільності, підсилює у дитини відчуття безпеки, підтримує зв’язок із батьками.

"Казка може стати способом, яким дитина вчиться розуміти інших та світ, спілкуватися, навіть виражати себе. Це один зі способів, за допомогою якого діти можуть приєднатися до своєї культури та культурного надбання людства. Через слухання казок та історій дитина засвоює різні стратегії й моделі поведінки, пізнає поняття добра і зла, вбирає різні морально-ціннісні поняття і категорії, притаманні людям та певним культурам. Інформація в казці має багато пластів. Вона може передавати певні шаблони поведінки, уявлення про світ. Згодом корисно описане в казці аналізувати, обговорювати ставлення дитини до описуваного. Це може стати першим кроком до розвитку критичного мислення у малечі".

Розмови для мозку дитини починається ще під час вагітності матері:

"Розповідати історії своїм дітям ніколи не рано. Звісно, в кожен віковий період оповідання казок матиме свої особливості. Діти можуть слухати прості казки чи дивитися казки на картинках, навіть ще не розмовляючи, промовляти свої перші слова, набувати подальшого соціального та емоційного розвитку, підвищувати самооцінку та впевненість у собі. Аж до того моменту, коли через казки дитині можна прищепити звичку самостійного читання, а пізніше, пропонуючи казки певної тематики, можна м’яко «зайти» в певну тему чи ініціювати терапевтичний ефект, якщо дитина переживає стрес чи зазнала психотравмівного досвіду".

Письменниця з Черкас Надія Кирей, яка пише та перекладає дитячі книги, вважає, що казки відіграють надважливу роль у формуванні особистості дитини, впливаючи на різні аспекти її характеру та поведінки.

"Казки часто містять моральні уроки, які допомагають дитині зрозуміти поняття добра і зла, справедливості та несправедливості. Наприклад, через персонажів, які перемагають труднощі завдяки своїй чесності та доброті, діти вчаться цінувати ці якості у людей й намагаються наслідувати їх у своєму житті", – вважає письменниця.

Також з її слів, співпереживаючи героям казок, діти вчаться розуміти почуття інших людей. Це сприяє розвитку емпатії, що є важливим аспектом взаємостосунків.

"Також герої казок допомагають формуванню цілеспрямованості та наполегливості у дітей. Наприклад у казці показують героїв, які постають перед труднощами, але не здаються і продовжують боротися за свої цілі. Це може надихати дітей на подолання власних труднощів і формування наполегливості та цілеспрямованості".

Казки, вважає пані Надія, допомагають дитині пізнавати світ та формують гендерні ролі в житті:

"Казки можуть містити важливі знання про світ, природу, науку, культуру. Вони стимулюють цікавість до навколишнього світу і бажання пізнавати нове. У казках часто описують, якими мають бути чоловіки та жінки, їхні ролі в суспільстві та стосунках. Важливо вибирати казки, що показують різноманітні та позитивні моделі поведінки для різних статей, аби показати дитині стосунки між людьми".

Також казки здатні розвинути креативність у дитини та вплинути на самооцінку, додала Надія Кирей:

"Фантастичні сюжети казок стимулюють уяву та творчі здібності дитини, що є важливими для її розвитку як особистості. Діти часто ототожнюють себе з героями казок, що може впливати на їхню самооцінку та уявлення про власні можливості. Герої, які долають труднощі та досягають успіху, можуть стати прикладом для наслідування".

НАЦІОНАЛЬНА ПРЕМІЯ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 у Вінниці у родині чиновника. Батьків письменника звали Михайло, Глікерія.

Навчався в Барській початковій школі (1875 – 1876), Шаргородському духовному училищі (1876 – 1880).

Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася через матеріальні обставини, але він продовжував самотужки навчатись.

У 1885 р. увійшов до підпільної «Молодої громади», за що був притягнутий до судової відповідальності.

У 1886-1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

Почав друкуватися в 1890 р. – львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

У 1891 році склав іспит на право працювати народним учителем.

1892-1896 – працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду. Потім працював у Криму.

У 1892 році Михайло Коцюбинський увійшов до таємної спілки Братство тарасівців.

Від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції житомирської газети «Волинь».

1898 переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною – вірним другом та помічником. Брав активну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечори, підтримував письменників-початківців.

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної, молодшої за нього на 16 років підірвали здоров’я письменника. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

У середині 1909 р. письменник їде на о. Капрі через астму і сухоти.

1911 – «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило Михайлу Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.

Помер 25 квітня 1913 року в Чернігові, де і похований.

Коцюбинський М. Тіні забутих предків : повість та оповідання / М. Коцюбинський. – Львів : Каменяр, 1988. – 160 с. : м.

Михайло Коцюбинський (1864-1913) – тонкий знавець поетичного слова й людської душі, блискучий оповідач. Ці свої таланти письменник сповна розкрив у шедеврі української літератури – повісті «Тіні забутих предків». Історія, яку він розповідає, стара як світ. Її герої – Іван і Марічка, ще з дитинства палко кохають одне одного, проте не можуть бути щасливими разом. Їхнім родинам байдуже до почуттів молодих людей, бо вони ворогують між собою і навіть заради дітей не ладні вгамувати нікчемні пристрасті. Однак у творі є ще одна, чи не найголовніша дійова особа – авторові вдалося перенести на папір і магічну красу Карпат, і колорит Гуцульщини, з її переказами, віруваннями, символами, які й формують світогляд гуцулів.

Народився Микола Куліш 6 грудня 1892р. у с. Чаплинці на Херсонщині у родині батрака-селянина. Рано втратив батьків.

З 1905 році – навчався в Олешківському міському училищі та в чоловічій гімназії. Художній і літературний хист почав виявлятися у майбутнього письменника під час навчання у 5-му класі приватної школи.

Закохався у Антоніну Невель та згодом одружився на ній.

1913р. – написав першу п’єсу «На рыбной ловле».

Навчався у Новоросійському університеті, але був мобілізований до царської армії.

У 1915р. тяжко поранено під Смоленськом.

У 1918р. організував «Просвіту» в Олешках і почав писати роман «Трохим Леміш».

З 1918 р. – голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Херсоні.

1922-1925 рр. – інспектор Наросвіти (організовував українські школи, забезпечував їх кадрами, склав український буквар «Первинка»).

Стає відомим завдяки постановці драми «97» Г. Юрою на сцені Харківського театру.

1925 р. – переведений до Харкова як шкільний інспектор Наркомосвіти УРСР. Поринає у літературну творчість. Митець всіляко прагнув переїхати до Харкова, оскільки саме там він дістав би можливість зосередитись на літературній праці.

Спочатку член «Гарту», потім стає президентом ВАПЛІТЕ у 1926 році.

Редагує журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок».

Член «Політфронту» та очолює УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів).

У літературній дискусії поділяє позицію Хвильового.

1929 р. – комедію «Мина Мазайло» було знято з репертуару й невдовзі охрещено «фашистською».

1933 р. – тяжка утрата – смерть Миколи Хвильового. Переслідування, цькування, заборона п’єси «Маклена Граса».

1934р. – зарештований і засуджений до 10 років ув’язнення на Соловках, хоча і був тяжко хворий туберкульозом.

3 листопада 1937 року – за постановою особливої трійки НКВС розстріляний в урочищі Сандармох Медвеж’єгорського району, Карелія.

Куліш М. Мина Мазайло : біографія письменника, стислий переказ твору, аналіз тексту, зразки учнівських творів : посібник : 11-й кл. / М. Куліш ; авт.-укл. В. В. Паращич. – Харків : Ранок, 2001. – 64 с. – (Літературна крамниця).

Комедія «Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. У творі використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що відбиває специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Комедія характеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків – веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедійних і навіть фантасмагорійних.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, поет, мовознавець, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, історик, науковець, енциклопедист, філософ історії, видавець.

Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня) 1819 року у містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткинський район Сумської області).

Мріяв навчатися в Київському університеті, але він не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже – й права навчатися в університеті. Але все ж Куліш досягнув своєї мрії і здобув хорошу освіту.

Навчатися в Новгород-Сіверській гімназії його спонукала сусідка по хутору Уляна Терентіївна Мужиловська.

Під час навчання підліток крім словесності виявив нахил ще й до малювання.

Писав російською мовою і українською.

Одружився 22 січня 1847 року з Олександрою Білозерською, майбутньою письменницею. Він був старшим за дружину на дев’ять років. Його дружина починала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок. На честь неї письменник перейменовує хутор Мотронівка на Чернігівщині, в якому оселився у Ганнину Пустинь.

В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, що є основою сучасного українського правопису.

Був учасником організації «Кирило-Мефодіївське товариство», за що його арештували та повернули до Санкт-Петербургу, де його майже 3 місяці мучили та катували на допитах. dovidka.biz.ua Його вагітна дружина від пережитого втратла дитину, і більше дітей у неї бути не могло.

Кулиш не був вірним чоловіком. Він неодноразово зраджував дружині. Й нього був роман з Марко Вовчок, з дружиною Леоніда Глібова.

Пантелеймон Олександрович Куліш започаткував новий правопис “кулішівку“, на якому побудований правопис сучасної української мови.

Письменник відкрив власну друкарню «Типографія П.А.Кулиша» за отримані від літературної праці гонорари.

У 1857 р. Пантелеймон Куліш створив і видав «Граматку». «Граматка» містила соціально підібраний матеріал для читання, який мав пізнавальний і виховний зміст: повчання, псалми, історичні оповідання. 1861 р. Пантелеймон Куліш перевидав «Граматку», доповнивши її короткою історією України.

Письменник вважав шкідливим звичаєм заколихувати дитину: якщо вона хоче спати, то засне й не колисана. Батьки мають вдаватися до кращого способу зробити дитину тихою – треба її годувати не інакше, як певної доби, а не просто за розкладом засипати її їжею.

Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь). Чоловіка Ганна Барвінок пережила на 13 років. Після його смерті вдова упорядкувала його архів, спогади, листування спадщину, а потім продала родинний хутір Мотронівку. Аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного. Останні роки життя Ганна Барвінок прожила в жахливих злиднях, саме її зусиллями було видано найповніше досі зібрання творів Пантелеймона Куліша, створено його музей.

Куліш П. Чорна рада / П. Куліш. Мотря / Б. Лепкий. – К. : ШАНС, 2008. – 400 с. : тв.

«Чорна рада» Пантелеймона Куліша – перший український історичний роман. У творі автор відобразив одну з трагічних сторінок минулого України, а саме сумнозвісну Чорну раду, яка відбулася 1663 року. У романі змальовані як реальні історичні постаті, так і вигадані Кулішем романтичні образи – представники простого люду, козацтва. Роман насичений пригодницькими елементами і не втрачає популярності ось уже понад півтора століття. Адресовано широкому читацькому загалу.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026

Шевченківська премія 2026 – оголосила лавреатів

Національна премія України імені Тараса Шевченка заснована 1961 року. Вона є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Кожного року може бути присуджено не більше семи Національних премій, а нагородити особу можна один раз за життя. Присуджує відзнаку президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відбір претендентів на премію триває кілька місяців та має три тури, по завершенню яких переможців нагороджують саме 9 березня.

У Києві відбулася церемонія вручення Шевченківської премії. Національна премія імені Тараса Шевченка є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва.

Цьогоріч Шевченківська премія відзначає ювілей – 65 років із дня заснування. Загалом номінацій 13. Повний список лавреатів оголошено в указі Президента України.

Під час урочистої церемонії були оголошені такі лавреати Шевченківської премії 2026:

Література. Проза

• Павло «Паштет» Белянський (роман «Битись не можна відступити»)
• Юрій Щербак (книжка «Мертва пам’ять. Голоси і крики: книга підсумків і пророцтв»).

Література. Поезія

Не присудили. У короткому списку були:

• Гук В’ячеслав – книга поезій «Кримський літопис»;
• Бик Олексій, книга поезій «# Приголосніголосні»
• Павлюк Ігор — книга поезій «Танець Мамая».

Літературознавство і мистецтво

• Авраменко Олеся – низка мистецтвознавчих науково-популярних творів з авторської серії «Accent» – чотири книги «Білокур», «Приходько», «Тістол»;
• Сергій Тримбач – книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта»;

Кіномистецтво

• Павло Остріков – фільм «Ти – космос».

Театральне мистецтво

Оксана Дмітрієва за:

• вистави «Вертеп», «Жираф Монс» Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва;
• виставу «Буря» Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької;
• виставу «Медея» Івано-Франківського національного академічного театру імені Івана Франка.

Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів

• Тетяна Гаук, Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Дар'я Подольцева – виставковий проєкт «Алла Горська. Боривітер»;
• Валерій Сахарук – культурно-мистецький проєкт «30х30. Сучасне українське мистецтво».

Декоративно-прикладне мистецтво

• Ігор Мацієвський – мистецький проєкт «Народжені у вогні».

Фотомистецтво

• Олена Гром – фотопроєкт «Вкрадена весна».

Візуальні мистецтва

• Назар Білик – «Меморіал українським розвідникам», серії скульптур «Збурений простір» та «Сплав».

Концертно-виконавське мистецтво

Юлія Ткач за:

• медіапроєкт «За крок до Перемоги»;
• мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох»;
• концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Музичне мистецтво

Олексій Скрипник за:

• хоровий концерт "Катарсис" для мішаного хору a cappella на канонічні тексти;
• симфонію №3 «Галина» для скрипки й симфонічного оркестру.

Зазначимо, що цього року премію не присудили в категоріях «Поезія» та «Дизайн». Кожен переможець премії отримав диплом, почесний знак та грошову винагороду 484 480 гривень.