ЕМІЛІ БРОНТЕ

«Буремний перевал»» – єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, трагічна історія кохання посеред готичного сетингу вікторіанської доби.

Книга має близько 40 екранізацій

Про авторку

Емілі Бронте – середня з трьох сестер Бронте (ще Шарлотта та Енн), які увійшли в канон англійської та світової літератури. Народилася 30 липня 1818 року.

Дитинство сестер Бронте і їхнього брата Бренвелла було непростим. Діти рано втратили матір, тож опікувався ними батько-священник – суворий та ексцентричний чоловік. Він завжди носив із собою заряджену рушницю, а ще виховував дітей украй аскетично: забороняв носити їм яскраві речі та їсти м'ясо, бо це нібито могло сприяти узалежненню від фізичного комфорту. Також він розмовляв з ірландським акцентом, який успадкували й дівчата – що довгий час заважало їхній соціалізації в йоркширській громаді.

Усі сестри Бронте могли бути сором'язливими, але Емілі була найбільш замкнутою з них. У дитинстві вона разом з Енн ховалася за дверима або під столом, коли до їхнього дому приходили гості. Навіть у дорослому житті Емілі часом ціпеніла, коли до неї зверталися.

Попри те, що сестри Бронте не знали ніяких дитячих ігор, батько культивував їхню любов до книжок. Саме від нього їм, імовірно, передався літературний талант: в молодості Патрік Бронте видав два томи поезій. У домашній бібліотеці Бронте були Вальтер Скотт, Джордж Байрон, Персі Біш Шеллі тощо.

Початкову освіту дівчата здобули в школі для доньок священників Ковен-Бридж. Життя там виявилося навіть скрутнішим, ніж удома: виховательки принижували дівчаток, суворо карали й не дбали про їхнє здоров'я та належне харчування. Згодом Шарлотта Бронте змалювала деспотичний пансіон у своєму видатному романі «Джейн Ейр» (1847).

Старші сестри Емілі – Марія та Елізабет – ослаблені такими умовами, захворіли там на сухоти й невдовзі померли.

У сімнадцять років Емілі поїхала навчатися в школу для дівчат Роу-Гед, де викладала Шарлотта. Там вона витримала лише три місяці – затужила за домом. Але здобутої освіти дівчині вистачило, щоб і самій стати вчителькою у школі Ло-Гілл. Щоправда, 17-годинний робочий день підірвав здоров'я Емілі, тож і звідти вона повернулася до батька. Якийсь час вона жила вдома: куховарила, прибирала, викладала в недільній школі, вивчала німецьку та гру на піаніно.

Емілі була інтровертною особистістю. Шарлотта описувала її як неговірку самітницю, що не любила виходити з дому. Також немає жодних записів, які б свідчили, що Емілі мала друзів поза родинним колом. Ба більше, попри пристрасті, які вирують у її «Буремному перевалі», вважається, що письменниця ніколи не була закохана. Найщасливіше Емілі почувалася наодинці або з сестрою Енн, з якою мала найближчі стосунки.

Також письменниця запам'яталася сталевим характером: могла покарати свого собаку голими руками або припекти собі рану розпеченою кочергою.

Намагаючись пояснити особливості поведінки Емілі Бронте – її залежність від чіткої рутини, труднощі з контролем гніву, уникання соціальних ситуацій і сильну прив'язаність до дому – дослідники припускають певну форму аутизму. Окрім цього, вони звертають увагу на проблеми із харчуванням і кажуть, що письменниця могла страждати на анорексію. Зовнішньо Емілі Бронте описують як «надзвичайно високу та струнку, часто одягнену у фіолетову сукню».

Уперта вдача супроводжувала Емілі Бронте аж до кінця її недовгого життя. У тридцятирічному віці вона захворіла на туберкульоз – і відмовилася від лікування, бо вважала медиків шарлатанами. Дев'ятнадцятого грудня 1848 року Емілі Бронте померла.

Про «Буремний перевал»

Бронте Емілі. Грозовий Перевал / Е. Бронте ; [пер. з англ. Д. О. Радієнко]. – Харків : Фоліо, 2025. – 319 с.

Сестри Бронте з дитинства любили літати в уявних світах. У 1846-му вони опублікували свої вірші у збірці «Поезії Каррера, Елліса та Ектона Беллів» – під чоловічими псевдонімами, бо хотіли уникнути упереджень щодо статі.

Хоч збірка й не мала великого успіху, письменниці продовжили свій літературний шлях. Шарлотта написала чотири завершені романи, Енн – два, а от Емілі Бронте залишила після себе лише один роман, «Буремний перевал» (1847), у якому кинула виклик літературним нормам своєї епохи. Навіть майже 180 років по тому він залишається одним із найвидатніших в англійській літературі – завдяки сміливій структурі, глибокому аналізу людської психіки та пристрасному зображенню кохання й помсти.

Роман розповідає історію двох сусідніх маєтків у Йоркширі – «Буремного перевалу», який належить сім'ї Ерншоу, та «Гнізда дрозда», яким володіють заможні Лінтони.

Місце дії роману відображає емоційний ландшафт персонажів. Болота, з їхньою суворою красою та непередбачуваною погодою, виступають водночас притулком і в'язницею для мешканців маєтків. Ізольованість локації показує й ізольованість персонажів, які відрізані від звичайного суспільства і керуються власними внутрішніми силами.

Одного разу старий містер Ерншоу, батько двох дітей – Кетрін і Гіндлі, знайшов на дорозі маленького циганського хлопчика. Він вирішив забрати його додому і назвати Гіткліфом. Між Кетрін та Гіткліфом з дитинства була сильна прив'язаність, але, керуючись соціальним становищем, заміж дівчина вийшла за Едгара Лінтона із сусіднього маєтку.

Гіткліф відчув себе зрадженим і зник на кілька років, а потім повернувся – багатим, жорстоким і спраглим до помсти тим, хто його принижував. Сама ж Кетрін, жвава та пристрасна особистість, розривалася між своїм нудним і правильним чоловіком Едгаром та запаморочливою дикістю Гіткліфа.

Загалом Кетрін – нетипова жінка для вікторіанського суспільства, адже авторка не змушує її бути привітною і праведною «берегинею хатнього вогнища». У більшості екранізацій характер персонажки зображають дещо м'якшим, ніж в оригінальній історії – цікаво, якою ця героїня буде у виконанні Марго Роббі.

Гіткліф, своєю чергою, – яскравий приклад байронічного героя, який пережив крах своїх ідеалів і через це страждає, бунтує та нехтує суспільними нормами.

Це роман про бурхливе та амбівалентне кохання, яке виходило за межі суспільних норм і було настільки сильним, що зруйнувало життя кількох поколінь. «Буремний перевал» часто називають історією трагічного кохання, але це також похмура притча про токсичні стосунки й циклічність сімейних драм.

Книжка Емілі Бронте перекладена українською. Цікаво до адаптації підійшло видавництво Nebo Publishing, яке змінило усталену назву на «Буремну вись». Чому не «перевал» – пояснюють тим, що оригінальне heights у назві позначає розташування маєтку на височині. Назву «Буремний перевал» дехто вважає запозиченою з російського перекладу твору.

Книга є в фондах нашої бібліотеки

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Мег'юрін Шелбі. Змія і голуб / Ш. Мег'юрін ; [пер. з англ. М. Пухлій]. – Київ : Рідна мова, 2023. – 400 с.

Романтичне фентезі про відьму і мисливця, змушених одружитися. Поєднання гумору, магії та кохання робить історію легкою і захопливою.

Рід Тейлор Д. Сім чоловіків Евелін Г'юго / Т. Дж. Рід ; [пер. з англ. А. Крупки]. – [4-тє вид., виправлене]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2025]. – 544 с.

Під час інтерв’ю акторка розповідає про сім своїх шлюбів та шлях від Пекельної кухні, кримінального району Нью-Йорка, до червоних доріжок Лос-Аджелесу. Вона ділиться своїми помилками й досвідом, які привели її до того, ким вона є зараз. Поступово журналістка дізнається приховану правду про особистість Евелін і те, як сама Монік пов’язана з життям цієї ікони кіно.

Тейлор Дженкінс Рід, бестселерна авторка за версією New York Times, майстерно зобразила атмосферу золотої ери Голлівуду, адже й сама на початку кар’єри працювала у кіноіндустрії. Ведення історії від двох героїнь дозволило письменниці гармонійно поєднати сучасність й минуле. Складна й неоднозначна Евелін змушує радіти за неї, сварити в суперечливих моментах та відчувати її біль. Гостроти додає опис епохи, коли під забороною було безліч речей, а людям заради амбіцій і слави доводилося жертвувати своєю ідентичністю. Доповнивши оповідь заголовками й вирізками з газет, Рід додала реалізму історії. А дизайн обкладинки одразу натякає на атмосферу вишуканого гламуру.

Книга наповнена феміністичними мотивами – Евелін прагне до своєї мрії й здобуває її своїми способами, попри очікування суспільства, як має поводитися жінка. Авторка також наголошує й на тому, що в погоні за успіхом й намаганнях втриматися на вершині, легко втратити себе. Оповідь буде цікава поціновувачам драм і багатогранних героїв, історій з ЛГБТК+ наративами та охочим насолодитися духом старого Голлівуду.

Гейг, Метт. Опівнічна бібліотека / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської. – [Харків] : Видавництво «Жорж», 2021. – 416 с.

35-річна англійка Нора Сід глибоко нещасна, яка була й в 16 років, коли зробила невдалий вибір. Зараз все ще гірше – жінка щойно втратила роботу, викладання музики, схоже, скасовується, найкраща подруга поїхала в Австралію, стосунки з братом Джо зійшли нанівець. А тут ще й ця жахлива новина, що приніс знайомий, з яким Нора якось ходила на каву. Жінка почуває себе абсолютно розбитою невдахою, для якої немає місця у цьому світі. Вона так прагне спокою і втечі, тож наважується на жахливий крок. Проте замість омріяної пустоти потрапляє в дивне місце – Опівнічну бібліотеку, де керує місис Елм, шкільна бібліотекарка Нори. Або ж то тільки так здається. Але найнезвичнішим у цій ситуації виявляються книги, які представляють безліч альтернативних версій життя жінки та показують, як все б склалося, зроби вона той чи інший вибір.

Легка мова і цікава ідея роблять роман дуже доступним і захопливим.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ЯНІНА ЯЦЕНКО

Земля справжньої жінки

Яніна Яценко: до 100-річчя від дня народження

Величезний гідрологічний парк, який прикрашає Полтаву завдячує своїм своєю появою та розквітом жінці, яка віддала йому 40 років свого життя. Йдеться про Яніну Яківну Яценко. Вона пам’ятала всі рослини, які висадила власноруч, всіх хто допомагав їй у цій нелегкій справі та тих, хто перешкоджав роботі.

У віці 90 років у 2016 році Яніна Яківна померла, але вона продовжується у своїй справі, кожна екзотичне дерево та кущ пам’ятає її турботу та відкрите серце.

Дендрологиня народилася 1926 року у Київській області. Хоча все дитинство провела у на Полтавщині, адже її батько був відомим дослідником, працював на сільськогосподарській станції та мав кандидатський ступінь у галузі сільськогосподарських наук.

Вищу освіту Яніна Яківна отримала в Харківському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва. Згодом 5 років працювала у Вінниці, де займалася підготовкою голів колгоспів у школі. У 1955 році продовжила роботу у Полтаві, у сільськогосподарському технікумі викладала лісівництво і лісомеліорацію та овочівництво.

Другу вищу освіту отримала на педагогічному факультеті Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У 1962 році отримує вирішальну для свого життя посаду інженера з озеленення новоствореного парку «Поле Полтавської битви». Хоча і пригадує, що зарплатня, яку пропонували, була вдвічі меншою, ніж вона мала в технікумі, згодилася без роздумів. Науковиця береться за власний проєкт дендрологічної частини парку, під яку відводиться площа в 100 га.

За проявлену відданість та фаховість Яніно Яківну переводять на посаду інженера з благоустрою в горкомунхоз, на її плечі лягає керівництво по озелененню всього обласного центру.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс – єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах – у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, – розповідала вона, – я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Ось добірка, яка допоможе відповісти на запит що почитати новачку:

Бредбері Рей. 451' за Фаренгейтом / Р. Бредбері ; [пер. з англ. Є. Крижевича]. – [Тернопіль] : Видавництво - Богдан, [2024]. – 272 с.

Що трапилося з нашим світом? Чому пожежники спалюють будинки, а не гасять пожежі? Чому люди не читають книги, не ходять пішки і майже не розмовляють одне з одним? Як виглядатиме наша Земля та якими будуть люди, якщо заборонити їм читати книги? Зі сторінок одного з найкращих творів Рея Бредбері ви дізнаєтеся, як люди навчаться зберігати книги для наступних поколінь, хто повстане проти пануючої системи і як зустріч із «чудною» дівчиною Кларіс змінить життя пожежника Ґая Монтеґа…

Лаконічний стиль і напружений сюжет роблять твір доступним і захопливим навіть для тих, хто тільки починає знайомство з класикою.

Ролінг Джоан. Гаррі Поттер і філософський камінь / Д. К. Ролінг ; пер. з англ. В. Морозов. – [49-ве вид.]. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025. – 315 с.

Гаррі Поттер – сирота й живе із Дурслями, своїми дядьком, тіткою і двоюрідним братом. Родичі ненавидять племінника й роблять перебування у їхньому дому максимально нестерпним. Проте на одинадцятий день народження хлопчика стається дивовижа – він зустрічається із Геґрідом, який розповідає Гаррі, що той є чарівником. Новий друг передає Поттеру листа-запрошення до школи магії Гоґвортс. З цього моменту життя хлопчика наповнюється чарівними речами. Він зустрічає справжніх друзів і опиняється у місці, яке відчуває домом. Проте скоро Гаррі розкриває страшну правду про смерть своїх батьків і походження шраму на своєму чолі. Він дізнається про загрозу, що нависла над чарівним світом. Але хлопчик із друзями сповнені рішучості боротися і не дати злу зруйнувати все, що вони люблять.

Захопливий сюжет, яскраві персонажі та легкий стиль роблять цю книгу ідеальною для початку читання.

Руні Саллі. Нормальні люди / С. Руні ; з анг. пер. А. Коник. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 312 с.

У школі Маріанна з Коннеллом вдають, наче не знають одне одного. Він — популярний та улюблений усіма, вона – самотня дивачка, з якої відкрито насміхаються. Однак між ними виникає дивовижний зв’язок, який вони вирішують тримати в таємниці і який відтоді назавжди змінює їхні життя. Пізніше, у дублінському коледжі, Маріанна впевнено вписується у тамтешнє товариство, а Коннелл незграбно шукає своє місце серед столичної богеми.

За роки навчання вони постійно кружляють одне довкола одного, то віддаляються, то зближуються, але все одно між ними лишається щось, що неймовірним чином притягує їх одне до одного. Поміж іншими стосунками, Маріанниним потягом до саморуйнування, Коннелловою депресією вони випробовують, як далеко можуть зайти у своєму прагненні бути просто собі нормальними людьми і врешті – несподівано врятувати одне одного.

Мінімалістичний стиль робить текст доступним і глибоким водночас.

Олкотт Луїза Мей. Маленькі жінки : роман / Л. М. Олкот ; пер. з англ. І. Бондаренко. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, [2017]. – 408 с.

Історичний роман дорослішання від Луїзи Мей Олкотт розповідає про чотирьох сестер Марч – Меґ, Джо, Бет і Емі, які ростуть у часи Громадянської війни в США. Поки батько служить на фронті, дівчата разом із матір’ю вчаться долати труднощі, підтримувати одна одну й шукати власний шлях у житті. Щоденні радощі, мрії та випробування поступово формують їхній характер і показують, як дитинство зникає, й доводиться починати приймати дорослі рішення.

Простий стиль і життєві ситуації роблять книгу комфортною для читання.

Класика американської літератури, яка має багато театральних адаптацій та екранізацій для телебачення та кінотеатрів.

Флінн, Гіліян. Загублена : [роман] / Г. Флінн ; [пер. з англ. Н. Гайдай]. – [Київ] : КМ-БУКС, [2017]. – 480 с.

Ґіліян Флінн – відома американська письменниця, сценаристка, авторка коміксів та колишня телевізійна критикиня журналу «Entertainment Weekly».

Нік та Емі Данни саме збираються святкувати п'яту річницю шлюбу, коли Емі зникає. Поліція підозрює Ніка в убивстві дружини. Друзі Емі раптом починають розповідати, що вона боялася чоловіка, що мала від нього секрети. Він присягається, що це неправда. Однак поліція перевіряє його комп'ютер і виявляє дуже дивну історію пошуків. Нік запевняє, що він тут зовсім ні до чого, та чи можна йому вірити? А тут ще ці наполегливі дзвінки на його мобільний телефон...

То що ж насправді сталося з чарівною Ніковою дружиною?

Номіновано як один із найулюбленіших в Америці романів за версією PBS The Great American Read.

За мотивами трилера «Загублена» відзнято однойменний фільм з Беном Аффлеком та Розамунд Пайк у головних ролях.

Напруга та несподівані повороти змушують не відкладати книгу.

Арментраут Дженніфер Л. Кров і попіл: Із крові й попелу / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 608 с.

Кров і попіл: Війна двох королев / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2023. – 768 с.

Кров і попіл: Королівство плоті й вогню / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2024. – 688 с.

Кров і попіл: Корона з позолочених кісток / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 688 с.

Пенеллафі Балфур або ж Маківка втратила батьків у дитинстві й сама ледве вижила. На згадку про це їй лишилися нічні жахіття та глибокі шрами на тілі. Проте ця трагедія виявила в ній обрану – Діву, якій після проходження обряду Вознесіння призначено стати рятівницею Королівства Соліс. Проте дівчина не має ніяких благ зі свого високого положення, тільки обмеження, обов’язок ховатися під вуаллю і знущання від герцога, у замку якого вона живе. Але Маківка не зі слабких, тому таємно тренується битися, влаштовує заборонені прогулянки за межі замку, використовує свій дар, щоб допомогти людям. Вона прагне пізнати кохання, і їй припадає до душі золотоокий гвардієць Гоук. Несподівано дівчина зустрічає його під час однієї з вилазок, і між ними спалахує небезпечна іскра. Коли ж він стає її особистим охоронцем, стримувати почуття стає все важче.

Горіха Зерня, Т. Доця / Т. Горіха Зерня. – [Київ] : Білка, [2019]. – 284 с.

Це книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю…», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами й нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою головою.

Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року в Донецьку. Донбас – це точка обнулення, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховано потрібні відповіді. Там, де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут герої ня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.

Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

Сильний роман про події в Україні і внутрішню трансформацію героїні. Емоційність і жива мова тримають увагу.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Євген Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Він був нащадком запорожців.

Навчався в Єлисаветградському реальному училищі з 1906 по 1914. Особливе місце у формуванні інтелекту Маланюка відіграв саме цей заклад. Під час навчання найповніше здібності Євгена Филимоновича розкрились в опануванні математики.

1914 р. – вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо почалася Перша світова війна. Маланюк був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії.

1920 р. – з’являється друком перший вірш у журналі «Веселка».

Після поразки УНР назавжди покидає Україну

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької школи поетів».

Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.

У 1925р. у Подєбрадах (Польща) вийшла перша поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

Намагаючись торувати незалежний шлях у літературі, Євген Филимонович очолює у Варшаві літературне угрупування «Танк» у 1929 році.

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух)

1949 р. – переїхав до США, де прожив до самої смерті.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Похований у Нью-Джерсі.

Маланюк Є. Книга спостережень : статті про літературу / Є. Маланюк. – Київ : Дніпро, 1997. – 430 с.

«Книга спостережень» Євгена Маланюка – це збірка літературно-критичних есеїв та статей відомого українського поета-емігранта, культуролога та есеїста. Видання 1997 року (Київ: Дніпро) містить аналіз української класики XIX ст., творчості Шевченка, Гоголя, а також роздуми про літературу поточного віку, висвітлюючи самобутні погляди на культуру.

Євген Маланюк (1897–1968), один із найяскравіших представників «Празької школи».

Збірка пропонує оригінальний погляд на українську літературу, проблеми культури та українсько-російські контакти. Вона містить літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя та інших письменників.

Основні видання:

1962/1966: «Книга спостережень» виходила у двох томах у Торонто (видавництво «Гомін України»).

1997: Вибрані статті видано у Києві видавництвом «Дніпро» (425-430 с.).

Публіцистика Маланюка характеризується інтелектуалізмом, глибиною аналізу та національною орієнтованістю.

Збірка є цінним джерелом для розуміння українського літературного процесу крізь призму діаспорної літературознавчої думки.

Український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Народився Іван Малкович 10 травня 1961 року у Нижньому Березові Косівського району Івано-Франківської області. У 1976 році – після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. У 1980 – закінчує Івано-Франківське музучилище та вступає на філологічне відділення Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація в «Літературній Україні» зі вступним словом Д. Павличко. Друкувався у журналах «Київ», «Жовтень», «Дніпро», літературному альманаху «Паруса», газеті «Літературна Україна».

1981 року ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малкович був обраний «Найкращим молодим українським поетом».

1984 року – побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Ніжна скрипка України» – так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

1985 року, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Райдуга». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР.

У 1987 році переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь».

У 1987 році стає першим лауреатом премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.

1988 року – виходить друга поетична збірка «Ключ».

1989 року приєднується до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює у редакції дитячого журналу «Соняшник». З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму».

1992 року у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (20 квітня, офіційний день народження (реєстрації) видавництва) видає першу книгу – «Український алфавіт». У тому ж році виходить третя поетична збірка «Вірші» 1994 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». 1997 року побачила світ четверта книга поета «З ангелом на плечі». 2002 року Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. 2004 року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», у 2006 році п'ята поетична книга Івана Малковича «Вірші на зиму».

З 2008 року Іван Малкович починає видавати до «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» "дорослу" літературу. У 2009 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить «Дитяче Євангеліє» з благословеннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ.

У 2010 році – вийшла у світ книга обраного І. Малковича (обрані вірші, переклади, есе, інтерв'ю) «Все поряд» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу львівського Форуму видавців-2010.

У 2012 році – виходить Третій – заключний том – тритомника «100 казок» та другий том тритомника «Улюблені вірші».

У 2012 році – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» увійшла до п'ятірки Рейтингу журналу «Компаньйон» «Компанії, які надихають».

У 2013 році – у серії «Українська Поетична Антологія» вийшли обрані вірші Івана Малковича під назвою «Подорожник» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Вірші Малковича перекладені англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

Малкович Іван. Все поруч : вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю / І. Малкович. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 336 с.

«Все поруч» – це книга вибраних творів відомого українського поета Івана Малковича, видана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у 2010 році. До збірки увійшли вірші з попередніх книг, нові поезії, переклади та есеї, що відображають характерний для автора світ, де переплітається інтимне, духовне та буденне.

Збірка позиціонується як підсумок творчості, містить як ранні, так і нові, неопубліковані раніше вірші.

Книга має тверду палітурку з тканинним тисненням, 336 сторінок.

Книга стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові.

Поезія Малковича в цій збірці вирізняється особливою тонкістю, світлом та філософічністю, де «все поруч» – і життя, і смерть, і янгол на плечі.

Це знакова книга для поціновувачів творчості Івана Малковича, яка демонструє його еволюцію як поета.

Тетяна Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Письменниця, есеїстка, публіцистка.

Закінчила Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника з відзнакою, за фахом – філологиня.

Певний час працювала журналісткою спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем».

З 2011 року мешкає у Відні.

Її оповідання й есе перекладені польською, румунською, англійською, чеською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку: «Говорити» (2009), «Біографія випадкового чуда» (2013). Наступні переклади: «Von Hasen und anderen Europäern» (у берлінському видавництві FotoTAPETA, 2014).

Стипендіатка програм Gaude Polonia (Польща) та Junge Akademie der Künste (Берлін).

Колумністка в українських та німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle та Die Zeit Online.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша дитяча книжка Малярчук «MOX NOX», що у перекладі з латинської означає «надходить ніч». Це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.

Членкиня Українського ПЕН.

Малярчук Т. Згори вниз. Книга страхів : роман / Т. Малярчук. – Х. : Фоліо, 2006. – 220 с. – (Графіті).

«Згори вниз» – це реанімація сюрреалізму в українській літературі. У книзі є сюжет, розділові знаки і навіть інструкція з виготовлення фотографій у домашніх умовах. А також: втеча, захоплення чужих помешкань і чужих таємниць, гірські ландшафти, зворушлива і неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що говорять. Словом, все те, що притаманне будь-якій нормальній жіночій психіці.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Люди культури, яких забрала війна. Ірина Осадча: М’який спротив

Ірина Осадча народилася 16 листопада 1966 року в селі Курилівка Куп’янського району Харківської області. У 1986 році закінчила Валуйське педагогічне училище. Від пропозиції залишитися в Росії відмовилась і повернулася в Україну. Понад двадцять років працювала вчителькою в загальноосвітній школі № 4 міста Куп’янська. У 2008 році отримала диплом Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди за спеціальністю «початкове навчання». У 2008 році стала методисткою в Куп’янському міському відділі освіти. 2014 року очолила Куп’янський краєзнавчий музей. За час її роботи майже всі зали реконструювали, а ще відкрили нові експозиції: «Куп’янські знаменитості», «Утворення Куп’янська», «Археологія краю», видали книгу «Купʼянщина в потоці історії» та памʼятні листівки «Купʼянськ тоді і зараз». Загинула 25 квітня 2023 року від російської атаки на Куп’янський краєзнавчий музей. Внаслідок обстрілу загинула також подруга і родичка Ірини Осадчої Олена Водоп’янова, яка теж працювала в музеї. Ірина Осадча похована в Куп’янську.

Куп’янський краєзнавчий музей

Кажуть, коли починається війна і ворог наближається до оселі, люди діляться на три типи: тих, хто тікає; тих, хто бере до рук зброю; і тих, хто готовий жити в окупації. Перше передбачає своєчасний план евакуації. Друге вимагає хоробрості. Третє означає життя в беззаконні і страхові. Найскладніше в останньому – зберегти себе.

Директорка Куп’янського краєзнавчого музею Ірина Осадча загинула 25 квітня 2023 року. Вона пережила окупацію, погрози російських військових, евакуацію сім’ї посеред боїв за звільнення міста . При цьому їй вдалося спочатку заховати від росіян, а згодом вивезти в Харків столітні вишивані сорочки, які зберігалися в музеї.

Не здолавши духу Осадчої під час окупації, росіяни вбили її опісля, поціливши в музей ракетою С-300. Так директорка зберегла експонати, але втратила життя.

Ірина Осадча очолила Куп’янський краєзнавчий музей 2014 року. За десять років її керівництва із занепалого районного культурного закладу він перетворився на один із найцікавіших на Харківщині. «Музей було засновано 1972 року для того, щоб зберігати пам’ять та історію нашого славетного міста», – зазначала директорка на одній з місцевих телевізійних програм за кілька років до вторгнення.

Попри керівну посаду, Ірина Анатоліївна сама любила проводити екскурсії: розповідала про походження назви Куп’янська від наритих місцевими бабаками купок, про місцевий побут, матеріальну культуру, показувала оригінальну карту міста 1902 року, згадувала про життя в Куп’янську корифея українського театру Марка Кропивницького. На одному з відео в соцмережі Осадча власноруч показує дітям з харківської школи-інтернату, як працює стародавній ткацький верстат.

З моменту заснування музею і до останніх днів експонати здебільшого приносили старожитці. Якось місцевий мешканець запропонував забрати з його подвір’я ткацький верстат. Директорка погодилася, полагодила верстат і навчилася на ньому працювати. По одну з деталей довелося їхати аж до Києва, а уроки прядіння брати в старожитців із навколишніх сіл. Зрештою верстат став одним із найцікавіших артефактів музею.

«Килимки клали майже в усіх будинках Куп’янська і Куп’янського району. Досі в бабусь у селах можна побачити такі виткані килимки», – розповідала Осадча харківським школярам. Після такої екскурсії умоглядна фраза про зв'язок поколінь ставала для дітей особистим тактильним досвідом.

«А ще [у музеї] були вишиванки, старовинний жіночий одяг, прикраси, давнє клаптикове шиття, домашнє начиння, колекція глечиків та прасок», – згадує Світлана Рязанова , яка 2017 року ініціювала поїздку харківських учнів зі школи-інтернату до Куп’янська.

«Після відвідин музею я згадав, як прабабуся пряла на веретені з колесиком, влітку виносячи його у двір, – розповідає Андрій Сошников, який приїздив до Куп’янська у відрядження. – Моя мама підтвердила цей спогад, що так несподівано виринув із-під пластів дитячої пам’яті». Особистий інтерес Осадчої до локальної спадщини повертав відвідувачам призабуту власну історію.

За десять років роботи в музеї Осадча нитка за ниткою ткала килимок пам’яті свого краю. Мабуть, відчувала, що така її дія повертає іншим причетність, а разом з тим відповідальність – щонайменше за той невеликий клаптик землі під килимком.

Коли російські військові увійшли до міста, Ірина Осадча не дбала про власну евакуацію. Натомість ховала світлини учасників АТО, які з 2014 року висіли в експозиції музею. Перш за все окупанти розшукували тих, хто раніше воював проти них на сході України.

Зовсім скоро росіяни заборонили Осадчій покидати місто. «Наголосили, що вона медійне обличчя, а тому повинна залишитися. В разі відмови працювати в музеї погрожували відправити в так звану кімнату для роздумів», – розповідає донька загиблої Альона Якутіна. Зі свідчень із деокупованих міст відомо, що в таких кімнатах на людину чекали зовсім не роздуми, а допити і тортури.

«У ті рідкісні моменти, коли нам вдавалося зв’язатися під час окупації, мама стверджувала, що все добре, але на екрані я бачила заплакані очі. Її весь час прослуховували й контролювали», – згадує донька. Проте Осадча не здавалася і знаходила сили та способи зберегти власну цілісність в оточенні ворога.

Їй вдалося заховати не лише фотографії військових та їхній бойовий прапор з підписами бригади, а й старовинні вишивані сорочки з експозиції музею. Ба більше, навіть під час окупації Осадча ходила на роботу у вишиванці і розмовляла куп’янським суржиком. Такими позірно невинними жестами вона живила свою гідність. У місцевій ідентичності Осадча черпала потенціал для м’якого спротиву окупації.

Черговим викликом для директорки стало завдання окупантів організувати свято до дня міста. Проте вигадливість Осадчої і тут не підвела. Цього дня вона роздавала на площі написану українською мовою книжку спогадів «Куп’янщина в потоці історії» та магніти із зображенням міста на тлі жовто-блакитного прапора. Звертаючись до локальної історії, директорка нагадувала містянам, що Куп’янськ – це Україна.

Ірина Осадча добре знала не лише історію краю, а й власне коріння. Вона створила фотоальбом із родинним деревом кількох поколінь. Окрім об’єктів матеріальної спадщини, директорка музею збирала по селах приповідки й казки.

«Моїй трирічній племінниці мама розповідала казку про пиндика. Пиндиковий куп’янською говіркою означає діловий. Сюжет нагадував оповідку про Івасика-Телесика, який перехитрив змію, посадив її на лопату і запік у печі. Ми сміялися, що інші бабусі про колобка дітям розповідають, а мама – про пиндика», – пригадує Альона Якутіна. На жаль, під час ворожої атаки на музей архів казок був знищений.

Серед усіх родинних спогадів знаковою для Осадчої була історія дідуся Григорія. Воюючи в лавах радянської армії, чоловік потрапив у німецький полон. По закінченню Другої світової радянських полонених потягом відправляли додому. Побачивши за вікном рідну Куп’янщину, виснажений і схудлий, Григорій знайшов сили вистрибнути з поїзда. Але вдома чекала інша небезпека. Військових, яким вдалося вижити в німецькому полоні, радянська держава звинувачувала в колабораціонізмі й ув’язнювала. Щоб уникнути такої долі, Григорій перейменувався на Георгія і ніколи не зізнавався, що воював. Можливо, саме ця історія була для Осадчої першим уроком спротиву.

«Відвідини прабабусі та розповіді про минувщину були для нас із сестрою особливим сімейним дійством, – згадує Альона Якутіна. – Зараз я розумію, що так мама прищеплювала нам відчуття зв’язку поколінь, яке ми тепер маємо передати її онукам».

Після звільнення Куп’янська кожного, хто займав будь-яку адміністративну посаду, чекала розмова з правоохоронними органами України. Ірину Осадчу українська держава визнала невинуватою – директорка залишалася в Куп’янську, щоб зберегти музей та його експонати.

Кажуть, сорочки, як після звільнення Осадча евакуювала до Харкова, викликали справжнє захоплення у співробітників обласного музею. Ірина Анатоліївна почала побоюватися, що такі цінні об’єкти після перемоги буде складно повернути у Куп’янський музей.

У день загибелі Осадча планувала вивезти останню партію експонатів із жорстоко обстрілюваного росіянами Куп’янська. На той момент музей був єдиним у районі вцілілим закладом культури. Після його знищення на Куп’янщині не залишилося жодного.

Російська ракета поховала артефакти, які Осадча намагалася врятувати, під руїнами музею – колишньої чоловічої духовної семінарії. Але ні втрата історичної будівлі, ані втрата експонатів не така страшна, як загибель людини, що формувала зв’язки між історією та сучасниками.

Ірина Осадча дала всім урок культури пам’яті, а також показала потенціал м’якого спротиву. Неначе тому пиндикові, їй вдалося перехитрити російську змію і посадити її в піч замість себе. Але змія повернулася з помстою. І забрала найцінніше – життя.

Мар’яна Матвєйчук

КНИГИ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ

Київ. Жінки. Війна

Війна завжди має багато облич. Та одне з найсильніших – це обличчя жінки.

Жінки, яка чекає. Жінки, яка тримає. Жінки, яка не здається.

Київ у час війни – це не лише місто сирен і тривог. Це місто голосів, історій і тихих подвигів. І серед них – тисячі жіночих доль, сплетених із тривоги, любові, втрат і надії.

Вони різні.

Хтось залишився вдома і навчився жити між повітряними тривогами.

Хтось узяв до рук зброю.

Хтось рятує, лікує, вчить, волонтерить, пише, мовчить.

Але всіх їх об’єднує одне – внутрішня сила, яку неможливо виміряти.

Київ. Жінки. Війна : збірка / упор. і передм. М. Іванцова. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 225 с.

Це збірка спогадів двадцяти жінок про Київ у війні. Документальна фіксація подій, що відбувалися й відбуваються навколо, рефлексії, емоції. Щоденникові записи й фрагменти спогадів.

Про Київ від 2014 року і особливо після 24 лютого 2022-го. Від киянок, кримчанок, мешканок інших міст, змушених переїхати до столиці з окупованих росією територій. Безцінний приватний досвід переживання непростого періоду нашої історії.

Збірку спогадів і роздумів жінок про життя в столиці у період повномасштабного вторгнення довелось редагувати та впорядковувати Мілі Іванцовій. Вона розповіла, що залишилась у Києві з вагітною донькою. І саме у час оборони столиці стала бабусею.

Тональність книги вийшла напрочуд сильною, вона не несе депресивності.

«Я хотіла, щоб історії були перекладені багатьма мовами. І щоб світ дізнався, що і як ми тут переживали й переживаємо. З перших вуст жінок-берегинь», – поділилась метою своєї роботи пані Іванцова.

«Перед вами збірка правдивих і щирих історій від різних мешканок Києва, відомих широкому загалу й не дуже, які трепетно люблять і бережуть наше місто, наче члена своєї родини. Підтримують і своїх, і незнайомих, тому що чужих тут немає, волонтерять, плетуть сітки й збирають передачі на фронт, в’яжуть шкарпетки, ховаються від ракетних обстрілів та атак дронів, проводжають в останню путь героїв, а також співають, пишуть вірші, малюють, грають на театральній сцені, розповідають світові про Україну. Вони плачуть і сміються, втішають і підбадьорюють, народжують і ростять дітей і не мають сумніву в нашій Перемозі. Із розповідей двадцяти жінок про пережите склалася ця книжка нашої сили» – Іванцова.

Війна змінила життя чоловіків, жінок, дітей. Мільйонам довелось покинути свою оселю, рідне місто чи село і шукати опору та вибудовувати долю на новому місці.

Вона для книги дала цілий щоденник, де розповідала, як день за днем звикала після окупації до київського життя. Оксана знайшла тут роботу, звикає до нових маршрутів для прогулянок і зізнається, що кияни допомогли їх пережити відчуття втрати дому, який не замінить ніщо.

Варто зазначити, що презентація книжки «Київ. Жінки. Війна» зібрала повний зал. Після дискусії відбулась і автограф-сесія, під час якої жінки спілкувались з авторками оповідань, говорили одна одній слова вдячності та підтримки.

«Життя триває. Київ бачив багато на своєму віку. Переживе і це. І ми йому допоможемо, як і він допомагає нам», – так упорядниця видання Міла Іванцова написала про те, як саме усвідомлення, що ти знаходишся у Києві, давало сили тримати стрій у найскладніші дні оборони столиці.

Книга є в фондах нашої бібліотеки! Запрошуємо до читання!

АННА ЮТЧЕНКО

Анна Ютченко (1996, Полтава) – поетка, фотографка та режисерка документального кіно.

Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка за спеціальністю вчитель української та літератури, магістерську програму Школи журналістики УКУ.

Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік). Учасниця низки фестивалів, серед яких «BookForum», «Artgnosis», «CodaFest», «Cyclop», «Трикутник», «Книжковий Арсенал», «Зелена хвиля». У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «PEN-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси». Координувала перший конкурс відеопоезії «Видимість» в рамках BookForum (2019). Випускниця лабораторії для молодих режисерів документального кіно IndieLab (2020). Співавторка короткометражних документальних фільмів «Живі та Нескорені» (2016), «Так мут співати» (2020).

Публікувалась у журналах «ШО», «Дзвін», на онлайн-платформі «Litcenter».

Полтавка Анна Ютченко видала свою видану поетичну збірку. Книга Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння» – це історія пошуку гармонії з природою та собою. У чотирьох розділах авторка проводить читача крізь метафоричну подорож від дому до світу, де вперше відкривається біль і народжується потреба трансформації через слово.

Камінь – наскрізний символ збірки й уособлює ідеальну форму буття, до якої людина прагне, то приручаючи його, то стаючи схожою на нього. До книги увійшли вірші, написані у 2016-2025 роках.

100 ПЕРЕКЛАДІВ УКРАЇНСЬКИХ КНИЖОК

Українське слово в світі

Україна підтримає видання 100 перекладів українських книжок у 33 країнах.

 

Такими стали результати конкурсу перекладацьких проєктів у межах програми Translate Ukraine, який проводить Український інститут книги за підтримки Міністерства культури України.

Відбір відбувався у два етапи. Спочатку фахівці Українського інституту книги прийняли й перевірили заявки видавців на участь у програмі. Потім проєкти оцінила Експертна рада.

Цього року на конкурс надійшло 179 заявок від видавців з усього світу — фахівці Українського інституту книги отримали на 18 запитів більше, ніж торік. Технічний відбір пройшли 176 проєктів, які подали 119 видавців із 44 країн.

За результатами оцінювання Експерта рада підтримала 100 проєктів перекладів. За планом, усі вони вийдуть вийдуть протягом цього року.

Географія та мови: де читатимуть українське?

Загалом твори наших авторів перекладуть 30 мовами. Лідерами за кількістю запланованих видань стали:

• Польща — 9 видань;
• Англомовні країни — 8 видань;
• Сербія — 7 видань;
• Чехія та Німеччина — по 6 видань;
• Франція, Італія та арабські країни — по 5 видань.

Загалом українські книжки перекладуть 30 мовами. Крім названих, у переліку ще словацька, іспанська, литовська, латвійська та македонська — по 4 книжки,

• грецька, хорватська, болгарська і картвельська — по 3,
• шведська, азербайджанська, португальська, бенгалі — по 2.
• По одній книзі видадуть фінською, румунською, івритом, японською, естонською, угорською, данською, албанською і боснійською.

До речі, видання в рамках програми Translate Ukraine побачать світ не лише в Європі, а й на інших континентах.

У Лівані читачі зможуть зануритися в атмосферу Карпат у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, там же вийдуть «Гайдамаки» Тараса Шевченка. А єгипетські дітлахи матимуть нагоду дізнатися, як гратися в хованки з українською прабабцею: «Це я така у бабу Устю» Наталі Місюк надрукують арабською.

У Бразилії португальською видадуть «Погляд Медузи» Любка Дереша і «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня. В Індії мовою бенгалі опублікують переклади українських поетів-класиків.

Найбільш завзято іноземні видавці взялися за книжку-свідчення сучасної війни «Гемінґвей нічого не знає»: її видадуть шведською, польською, литовською, англійською, словацькою, грузинською, французькою і, як йшлося вище, португальською. Містичний детектив «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка зможуть прочитати фінські, чеські, польські, румунські й азербайджанські читачі. «Амадоку» Софії Андрухович беруться видати французькою, іспанською, литовською та азербайджанською. Програма Translate Ukraine спрямована на підвищення видимості української літератури у світі, підтримку перекладачів і видавців. Вона допомагає зробити твори українських авторів доступнішими у світі.

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

Чути і бути почутими

Є діти, яким легко зав’язати розмову на будь-яку тему й з будь-ким. Вони швидко адаптовуються в дитячому садочку та школі, легко знаходять друзів серед однолітків і не бояться спілкуватися з дорослими, щоб висловити свою думку.

А є діти, для яких комунікація – справжній виклик. Особливо тоді, коли вони не впевнені у власному голосі. Ідеться не лише про його звучання (хоч інколи й про це теж), а передусім – про вміння говорити, добирати слова, висловлювати свої бажання й відмовлятися від того, що не до душі.

Коли дитина ще не відчуває, який він – її власний голос, чим він особливий, – їй складніше будувати спілкування з іншими.

У цій добірці зібрано дитячі книжки, які допоможуть почути й зрозуміти себе, навчать висловлювати свої думки та відкриють секрети розуміння близьких – навіть тоді, коли вони мовчать.

Ґвілім Ю. Кряк! / Ю. Ґвілім – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 40 с.

3+

Однієї ночі в джунглях стається подія, на яку чекали всі мешканці – народжується тигреня! І, як це часто буває й у людському світі, дорослі одразу покладають на нього певні сподівання: «Він буде чудовим лідером! Буде лютим мисливцем! Він буде найшвидшим у джунглях!»

Тигреня росте й пізнає всі навички та вміння, які потрібні справжньому тигру. Проте, коли нарешті з’являється нагода проявити свою хижацько-мисливську натуру, тигреня, замість ричання, видає кумедне «Кряк!». Звісно, дитинча знічується та прагне усамітнитися, але випадково натрапляє на репетицію гастрольного хору качок, і це змінює все. Коли тигреня чує, що їм бракує одного голосу, то вирішує скористатися нагодою проявити себе. «І саме тоді його голос вилетів на волю! Не зовсім рев тигра і не типове крякотання качки, але гучний та унікальний спів!»

«Кряк!» – це прекрасно ілюстрована історія про пошук власного голосу та сміливість бути собою в середовищі, яке висуває до тебе певні вимоги. На жаль, ми, дорослі, свідомо чи ні, закладаємо дітям власні установки: який мати вигляд, як поводитися, ким бути і як говорити. Звісно, якщо ти тигреня, то незле вміти грізно ричати, але ж усі ми розуміємо, що саме в цих джунглях йому не йдеться про виживання, та й книжка ця зовсім про інше.

Дьоміна А. Як Зоряний птах свою пісню шукав / А. Дьоміна. – Київ: Муркіт, 2025. – 32 с.

4+

Події в цій книжці також починаються вночі, але цього разу не обійшлося без дрібки гідних народної творчості чарів (а ілюстрації Юлії Багнюк лише доповнюють цей образ):

«Впала перша зірка – і перетворилася на птаха! Пір’я синє, мов вечірнє небо, а на тому пір’ї золоті крапочки, мов зоряний пил. Сів птах на гілку, почув, як трави шелестять, побачив, як світлячки мерехтять. І так захотілося йому заспівати! Тільки от біда, свою пісню згадати він не міг».

Зоряний птах блукає садом, намагається відшукати свою пісню та принагідно знайомиться з іншими птахами. Хтось, як голуб, вчить його своєї мови, а хтось, як зозуля, намагається обдурити, назвавшись родичкою, і насміхається з його безголосості. Птах відчуває, що його пісня, хоч досі й прихована від нього самого, особлива. А все ж пошуки власної ідентичності даються йому нелегко.

Звісно, дослухавшись до свого серця, Зоряний птах знаходить власний голос, а також родичів, з якими разом можна без упину співати рідненьке: «Ті-ті-тьох! Ті-ті-тьох! Ті-ті-тьох!».

Як згадано вище, трактувань книжка може мати чимало, і, залежно від віку чи контексту, з дитиною може вийти змістовна розмова про самосвідомість, національну приналежність, або ж просто про дивовижне розмаїття видів птахів. А для того, щоб читання та обговорення книжки було плідним, видавництво «Муркіт» розробило дві презентації: для дошкільнят та для молодших школярів. Кожен, хто працює з дітьми або організовує для них читацькі активності, може звернутися до видавництва та отримати таку презентацію. Вона допоможе поставити в розмові про «Зоряного птаха» правильні наголоси.

Романишин Р. З півслова про спілкування та розуміння одне одного / Р. Романишин, А. Лесів. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 127 с.

6+

«З півслова» Романи Романишин та Андрія Лесіва – це книжка, яка через ілюстрації та короткі надписи розповідає про різні способи комунікації.

Цього року майстерня «Аґрафка» потішила нас новинкою, яка стала продовженням серії пізнавальних книжок в особливому оформленні творчого дуету. Читачам пропонують дізнатися більше про спілкування: його історію, поділ на вербальне та невербальне, про мову жестів і двійковий код, і про багато іншого.

Уявімо, що герої попередніх двох книжок цієї добірки – тигреня та Зоряний птах – вже знайшли свої голоси. Тигреня співає в хорі, а птах шанується серед родичів і тішить відвідувачів саду солов’їними трелями. Тепер на них чекає наступний етап: спілкування з іншими та пізнання всіх тонкощів цього процесу.

Ми часто просимо дітей уважніше ставитися до власних слів і жестів, а також очікуємо, що вони вмітимуть «зчитувати» наші сигнали. Проте ділитися думками й почуттями так, щоб когось не образити, – справа нелегка. Як і знаходити спільну мову в ситуації, коли, наприклад, ти – єдиний з-поміж усіх тигр, який кряче качкою.

У книжці «З півслова» чимало уваги присвячено невербальному спілкуванню: дотикам, зоровому контакту, мові тіла. Інформацію з цих розділів можна використати для створення корисної гри з дітьми: для цього достатньо уважно поспостерігати за перехожими та спробувати відчитати їхні сигнали. Також в цю гру можна зіграти з дитиною один на один: «Ось я закладаю ногу на ногу та схрещую руки на грудях. Що я відчуваю? А тепер твоє завдання: я буду розповідати тобі щось, а ти маєш показати мені (без жодного слова!), що уважно слухаєш».

Ще одна цікавинка книжки, яка точно сподобається дітям – спеціальна стрічка для створення таємного повідомлення абеткою Морзе. Це можна робити разом із дитиною не лише вдома, але й використовувати в навчальному процесі чи під час тематичних детективських читань для дітей.

Книга « З півслова» є в фонді нашої бібліотеки! Запрошуємо!