Wikimedia Україна #EveryBookItsReader

Щиро дякую організаторам ГО "Wikimedia Україна" за подарунки!! Обов’язково ще братиму участь у акціях. 

Всім миру і добра!!!

З ДНЕМ КОНСТИТУЦІЇ

Вітаю з одним із найважливіших свят - Днем Конституції! Основний закон нагадує нам, що кожен громадянин має право на гідне життя, свободу слова та вільний розвиток. Оберігаймо її, як і нашу незалежність. І нехай у кожного з нас буде маса приводів для гордості за рідну країну. 

З Днем Конституції! Перемоги, миру та непохитної віри у власні сили кожному з нас!

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ЗНАЙ НАШИХ

Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1871 p.), визначний антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури.

Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні.

Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду.

З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне - вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові.

Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором.

Навчався Ф. К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І. І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання "Кобзаря" Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф. К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф. К. Вовк був офіційно прийнятий до "Громади".

Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф. К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільно-політичної, так і наукової діяльності.

У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат "Ґави". Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії.

Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільно-політичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці.

Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру - Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця "Шлюбний ритуал та обряди на Україні", підготовлена на широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. КОСТЯНТИН ЦІОЛКОВСЬКИЙ

 

БУЛДА МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Край, в якому ми живемо, особливий, історія його повчальна, причетний до всіх подій, що відбувалися на землі українській. Історія рідного краю береже багато таємниць, дає цінний матеріал для виховання молоді, для роздумів про майбутнє, поповнює тонким життєдайним струмом наші душі. Щоб мати майбутнє, треба звертатися до людської памяті – до тієї народної криниці, яка напуває нас неоціненним скарбом минулого. Час досить жорстокий. Іноді він замітає все, присипає попелом, зафарбовує події в інші кольори до непізнаванності.

Наше завдання – не дати зруйнувати часу те, що є надбанням наших дідів-прадідів, не дати перерватися золотій нитці життя…

Протиставити пам'ять руйнівнику часу – саме це скерувало автора книги "Над Многою й Удаєм козацької сурми клич" Миколу Булду розпочати таку нелегку історично-краєзнавчу роботу.

Булда Микола Іванович – краєзнавець, директор Чорнухинської Публічної бібліотеки імені Григорія Сковороди, заслужений працівник культури України, лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Малика, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні.

Книгу видано комунальним видавництвом "Лубни" та надруковано обсягом 316 сторінок у 2023 р. На основі архівних документів відтворена історія трьох сотень Лубенського полку: їх виникнення та діяльність, суспільно-політичне, господарське, релігійне та освітнє життя краю. Вміщено майже 200 біограм сотенної старшини та місцевих урядовців, списки козаків, дотичних до тогочасного життя цих сотень.

"Над Многою й Удаєм козацької сурми клич" – фундамент нашої моральної переваги над ворогом, що атакує нині Україну. Викладена історія нашого краю – своєрідна хроніка боротьби за незалежність, яка триває й нині.

Ми щиро і безмежно вдячні автору за подаровану книгу, бо впевнені – вона стане важливою частинкою фонду Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара, допоможе у забезпеченні освітнього процесу, відродженні культури та духовному зростанні і обов’язково знайде свого читача.

Завітайте до нашої бібліотеки разом зі своїми друзями та близькими. Будемо читати разом!

МАЛИК ВОЛОДИМИР. ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

ЛОНГРІД "Мій краю, серце України, Полтавщино, моя земля!" (вип. 2)

 

ВАСИЛЬЧЕНКО СТЕПАН

Життя Степана Васильовича Васильченка, за висловом Олеся Гончара, "було навдивовижу цільним, без­компромісним, плідним".

Народився в місті Ічня, що на Чернігівщині, 8 січня 1879 року. Батько працював шевцем, але не мав своєї землі, тож родина жила практично в злиднях. Спогади Степана про дитинство були невеселими: "Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності…".

Змалечку батько привчав своїх дітей до читання та заохочував їх до знань.

Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.

Степан успішно закінчив п’ятирічну школу в рідній Ічні – був визнаний кращим учнем класу. Після двох років самостійної підготовки, прочитавши силу-силенну книжок зі шкільної бібліотеки, вступив до вчительської семінарії в Коростишеві (нині Коростишівський педагогічний коледж імені Івана Франка).

Закінчив Коростишівську вчительську семінарію, вчителював на Київщині, вчився в Глухівському учительському інституті. 

Напередодні революційних подій 1905–1907 рр. у Глухівському інсти­туті стали помітними випадки невико­нання студентами інструкції і правил поведінки. Вони пропускали заняття, особливо уроки закону божого, а з 3 травня 1905 року взагалі перестали відвідувати молебні в інститутській церкві. Почалися студентські сходки, випуски рукописної газети революцій­ного напрямку. Душею революційних виступів був студент Степан Панасенко (справжнє прізвище Васильченка).

Понад два тижні тривав страйк сту­дентів, одним із організаторів котрого був Степан Васильченко. Про ці дні він писав у автобіографічній повісті "Мій шлях": "Декілька моментів жов­тневих у Глухові днів лишились у мо­їй пам’яті назавжди. Перший – це коли на вулицях Глухова вперше за­гриміла "Марсельєза" в тамошньому натовпі з червоними прапорами. На­віть причулось, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на землю кайдани. Вірилось, що так уже й бу­де". Та для наведення "порядку" в січні 1906 року Глухівськнй учительський інститут був закритий на місяць. 

Та все ж життєвий шлях, громадська і творча діяльність письменника який і досі користується незмінною народною любов’ю, проходили і через Полтав­щину.

Сте­пан Васильченко залишає навчання і їде вчителювати на Полтавщину в се­ло Брусове (Семенівськнй р-н, а нині Кременчуцький). Використовуючи шкільні години для закону божого, письменник, не раху­ючись із загрозою небезпеки, вхитряв­ся навчати дітей української мови, чи­тав школярам українські книжки, особливо "Кобзаря", разом з ними за­писував пісні та казки. Він робить спробу організувати драматичний гур­ток, до якого залучає здібних учнів та їх батьків.

Саме в Брусовому Васильченко пра­цює над статтею "Народна школа і рі­дна мова на Україні", яка була видрукована у вересні 1906 року в журналі "Нова громада" (м. Київ).

Та на Васильченка почалися доноси, і його переводять на роботу в школу села Зубані  Глобинського району (нині Кременчуцького). Пізніше письменник виїздить на Дон­бас, бо, за його власним висловом, "за­хотілося бурхливого життя, ...давно тягло повчителювати у робітничих центрах". Але недовго довелось там працювати. Разом з двома іншими вчителями кого заарештовують і за сфабрикованим доносом у розбійному нападі кидають у в’язницю. У Бахмутській тюрмі, він і просидів півтора року.

Під час Першої світової війни Васильченко служив офіцером царської армії, командував ротою саперів. Написав "Окопний щоденник" і кілька оповідань, де правдиво зобразив усе жахіття війни, тяжке життя солдатів під постійною загрозою смерті, безглуздість людської бійні.

У роки Української революції письменник підтримував Українську Народну Республіку, деякий час мешкав і працював у тимчасовій столиці УНР – Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання "Про жидка Марчика, бідного кравчика". Тут написав також сатиричний твір "Про козака Ося і москаля Ася".

Влітку 1920 року взяв участь у гастрольному турне Першої мандрівної капели Дніпросоюзу містами Лівобережжя (Полтава, Миргород, Харків, Кобеляки, Лубни, Кременчук, Ромодан, Лохвиця, Ромни). Капела займалася популяризацією української пісні, а Васильченко записував свої враження у книзі "З піснею крізь вогонь і води".

Влітку він разом з капе­лою "Думка" приїздить до Миргорода, де в той час жила ного дружина з сином. Відбулося кілька концертів ка­пели, і дуже радів письменник, слуха­ючи пісні рідною українською мовою, якого ще так недавно відкрито не могли співати. Дружина Васильченка згадує: "Степан був схвильований. Вдивлявся в людські обличчя, прислухався до розмов, міркувань громадян, а коли ар­тисти після концерту відпочивали, він сідав десь у куточку, виймав свій за­писник у темній клейончастій обклади­нці, прилаштовував на коліні і дріб­ним ощадливим почерком занотовував враження від усього баченого й чуто­го".

1921 року здійснив поїздку містами й селами Поділля, збираючи архівний та етнографічний матеріал про боротьбу українських селян проти кріпацтва у XIX столітті. Результатом поїздки стало написання п’єси "Кармелюк".

СЕРВІС - AddAudioToVideo

Музичний супровід часто визначає настрій всього фільму. Однак підібрати гарну пісню - лише половина проблеми. Музику потрібно накласти на фільм, щоб вона органічно доповнювала сюжет. Для цього вам знадобиться спеціальна програма для накладення музики на відео – AddAudioToVideo.

Скористайтеся даною послугою онлайн і безкоштовно. 

Ви можете накласти звук (в форматі mp3) на відео файл (avi, mp4, mov, wmv). 

Ця послуга замінює звук з відео файлу на обраний звуковий файл у форматі mp3. Просто виберіть відео і звуковий файл, натисніть на кнопку "Завантажити".

Це може зайняти певний час в залежності від розміру відео файлу.

ЧЕКАЄМО!!!

Натискаємо Download File і зберігаємо на ком'ютері або ділимося в соціальних мережах.

УСПІХІВ!!!

СЕРВІС ДЛЯ ОБРОБКИ ФОТОГРАФІЙ

Photo 505 - сервіс для обробки фотографій в режимі онлайн. Колаж з фотографій робиться менш ніж за 2 хвилини. Фотошаблони вибираються з запропонованої галереї на сайті, яка постійно оновлюється. При наявності на Вашому комп'ютері веб-камери можна миттєво завантажувати і обробляти фотографії.

Сервіс не вимагає реєстрації, інтерфейс дуже простий для роботи.

ГРІНЧЕНКО ВОЛОДИМИР АВТОНОМОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Володимир Автономович один з провідних археологів і музейних працівників України 30-х років. Народився 15 липня 1900 р. в с. Мохурівка Диканського повіту на Полтавщині в сімї селянина-бідняка. Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира...

У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Через поранення втратив працездатність, але зумів перебороти недугу, став на ноги і в 1921 році сім’я отримала наділ землі. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність.

Наукові інтереси Володимира Автономовича Грінченка визначилися на початку 1920-х років. Тоді, маючи за плечима усього два десятка літ, він обійняв посаду лаборанта археологічного відділу Центрального пролетарського музею Полтавщини (Полтавський краєзнавчий музей).

В музеї на той час працювали відомі науковці, само­віддані дослідники рідного краю В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, О. К. Тахтай, М. І. Гавриленко, Ф. П. Попадич, В. О. Щепотьєв. Разом з ними В. А. Грінченко взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції в с. Яреськи Шишацького району. Пізніше під керівниц­твом М. Я. Рудинського, він обстежував неолітичні по­селення на узбережжі р. Псьол, проводив археологічні розвідки на нижній Ворсклі, Кременчуцькому та Кобе­ляцькому повітах. Справжньою школою для майбутньо­го вченого стала його участь в археологічній експедиції, яка займалася дослідженням пам’яток черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Пол­тавського району. Нею також керував М. Я. Рудинський.

В 1925-1930 рр. навчається в Катеринославському інституту народної освіти, поєднуючи навчання з роботою в місцевому краєзнавчому музеї.

Роки, проведені в Катеринославі важливий етап в становленні В. А. Грінченка як фахівця. Завдяки підтрим­ці, мудрому і тактовному наставництву Д. І. Яворницького, він увійшов до кола визначних археологів України. Далеко не останню роль в цьому зіграла безпосередня участь молодого дослідника в Дніпрельстанівській архе­ологічній експедиції, яка об’єднала навколо себе такі ав­торитети як Д. І. Яворницький, М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, П. І. Смолічев та інших.

Практичні заняття археологією відкривали В. А. Грінченку широкі можливості для наукової робо­ти. Тому, отримавши диплом про вищу освіту, він від­разу вступає до аспірантури при Українському інститу­ті матеріальної культури. Як видно з рішення пленуму УІМК від 31 грудня 1932 р., підписаного директором інституту О. С. Федоровським, В. А. Грінченко успіш­но виконував покладені на нього наукові плани, корис­тувався повагою у колег.

Високу оцінку отримала робота В. А. Грінченка на посаді завідуючого відділом рабовласницького суспільс­тва Харківського історичного музею. Маючи високий рі­вень теоретичної підготовки, досвід практичної роботи в галузі археології та музеєзнавства, він зумів за корот­кий час підготувати до відкриття експозицію відділу, яка привернула увагу широких кіл громадськості. Не залишає ніяких сумнівів висновок щодо неї інспектора у справах музеїв Управління мистецтв при РНК В. М. Знойка, який назвав В. А. Грінченка одним з най­більш висококваліфікованих музейних працівників Ук­раїни

Життя продовжувалося… Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.

3 1936 р. – провідний спеціаліст Центрального музею в Києві. В 1937 р. Безпідставно звільнений з музею, в 1938-1939 рр. працює зав. фондами іституту археології.

Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за "контрреволюційну діяльність". Потягнулися довгі і вис­нажливі допити. Але він мужньо і непохитно стояв на своєму, відкидаючи всі висунуті звинувачення. Так і не отримавши, а вірніше, не вибивши зізнання, слідчий склав звинувачувальний висновок. З нього випливало, що з 1934 р. В. А. Грінченко був активним учасником антирадянської української націоналістичної організації, знав, що на чолі її стоять якісь високі посадові особи, розділяв їх погляди щодо колоніального статусу України і необхідності її відторгнення від СРСР, вів шкідницьку діяльність на ниві музейного будівництва.

Залишалося чекати вироку. Довго з вірою у добро і справедливість очікував його В. А. Грінченко. Не втра­тив надії навіть тоді, коли отримав постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 17 жовтня 1939 р., яка виз­начала йому суворе і несправедливе покарання – п’ять років виправно-трудових таборів.

Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як "ворога народу" і на роботі, її зреклись деякі "вірні" друзі та знайомі. Писав листи: "Дорога Марусічко! Знаю, що турбуєшся, знаю, що ніколи не повіриш у те, що я винний. Звідси я повинен і буду звільнений. Живи і, головне, бережи себе та діток. Усіма вами я любуюсь, і радий, що ви у мене є. Вами я живу. Ви – мій маяк. Думаю, що винесу все заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир".

На початку 1940 р. Володимир Автономович під час вантажних робіт потрапив під

ЦИТАТА ТИЖНЯ. КАРЛ ЛАГЕРФЕЛЬД

МІЖНАРОДНА КАМПАНІЯ #EveryBookItsReader

Міжнародну кампанію #EveryBookItsReader спланували та організували дев’ять волонтерів-вікімедійців книголюбів з Ботсвани, Бразилії, Канади, Мексики, Каталонії (Іспанія) та Сполучених Штатів. Вони запропонували людям, що захоплюються книгами, літературними творами та усними історіями, вносити свій внесок в покращення Вікіпедії.

Взяти участь в акції можна було різними способами – від дуже простих до більш складних: наприклад, виправляти описки та орфографічні помилки в статтях про книги, додавати посилання на джерела, створювати розділи для літературних нагород, які отримала книга, створювати статті про книгу, перекладати та доповнювати статті, додавати дані до Вікіданих, додавати фотографії обкладинок, складати списки літературних нагород у Вікіпедії тощо.

Під час кампанії в україномовному розділі Вікіпедії використовувалися гештеґи #EveryBookItsReader та #КожнійКнизіСвійЧитач.

Загалом в акції в україномовному розділі Вікіпедії взяли участь 21 учасник та учасниця, які опрацювали близько 300 сторінок, серед яких були новостворені статті, переклади та значні доповнення. 

Завідувачка сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара також взяла участь у  кампанії.

ЛОНГРІД

ДОЧИНЕЦЬ МИРОСЛАВ. ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

ОЛЕКСАНДР КАНДИБА (ОЛЬЖИЧ)

Свої серця нам виривали,

Чужі тесали нам хрести.

О. Олесь

Син відомого українського поета Олександра Кандиби, Олег, більше відомий світу під псевдонімом Ольжич (1908-1944). 

Перед ним відкривалася блискуча кар’єра – як наукова (вчений-археолог), так і літературна. Водночас із археологічними дослідженнями Ольжич пише прозу і поезію, багато публікує і одра­зу потрапляє в коло найвидатніших, найперспективніших письмен­ників української еміграції (збірки віршів "Рінь", "Вежі").

Найкращу свою поему він написав своєю молодістю, власним життям, з головою поринувши в небезпечну політичну діяльність.

"Життя – це боротьба, а боротьба – справжнє життя", – так визна­чає творче кредо поета Олена Теліга.

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво і мана теорій.

Ко ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій.

Олег разом з батьками пережив усі емігрантські колізії, аж доки не закинула доля усю їхню сім’ю до Праги.

Восени 1941 року Олег Ольжич разом з поетами Оленою Телігою та Іваном Ірлявським нелегально прибув до Києва для організації підпільної української Спілки письменників. Після арешту був страче­ний фашистами в концтаборі. Поет свідомо обрав тяжкий і трагічний для себе шлях.

У поезіях О. Ольжича постійно присутній погляд історика, архео­лога, що прагне "просвітлити" товщу століть і тисячоліть, шукаючи духовних витоків усього людства.

Література

• Веремійчук О. Пам'яті О. Ольжича / О. Веремійчук // Українське Слово. – 2020. – 11 черв.-23 черв. – С. 4.
• Вітренко В. Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба) і його зв'язок із Звягелем / В. Вітренко // Українське Слово. – 2020. – 11 лип. – 24 лип. – С. 18.
• Вітряк В. Олег Ольжич помер від катувань / В. Вітряк // Газета по-українськи. – 2022. – 21 лип. – С. 10.
• Жулинський М. "...Смерть як найвищий вінок". Життя і смерть Олега Ольжича / М. Жулинський // Жулинський М. Слово на сторожі нації. – Київ : Український письменник, 2015. – С. 56-57.
• Жулинський М. Покликаний Україною / М. Жулинський // Жулинський М. Слово на сторожі нації. – Київ : Український письменник, 2015. – С. 60-74.
• Згадую поета-борця Ольжича // Неврлий М. Минуле й сучасне : збірн. слов'янознавчих праць / М. Неврлий. – Київ : Смолоскип, 2009. – С. 677-681.
• Ковалів Ю. Олег Ольжич (1907-1944) / Ю. Ковалів // Ковалів Ю. Історія української літератури : кінець XIX - поч. XXI ст. : підручник : у 10 т. – Київ : ВЦ "Академія", 2020. – Т. 7 : Випробування репресіями і війною. – С. 336-338.
• Ковалів Ю. Олег Ольжич (1907-1944) / Ю. Ковалів // Ковалів Ю. Історія української літератури : кінець XIX - поч. XXI ст. : підручник : у 10 т. – Київ : ВЦ "Академія", 2019. – Т. 6 : На розламах міжвоєнного двадцятиліття. – С. 287-296.
• Олег Ольжич - український національний герой // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2022. – № 5-6. – С. 79-83.
• Олег Ольжич (1907-1944) // Пономарьов В. Рік української історії : календар-довідник. – Тернопіль, 2013. – С. 187.
• Олег Ольжич (1907-1944) // Усі українські поети / упоряд. Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Харків : ПП "Торсінг плюс", 2009. – С. 175-180.
• Ольжич і сучасність (з нагоди 60 роковин загибелі) // Неврлий М. Минуле й сучасне : збірн. слов'янознавчих праць / М. Неврлий. – Київ : Смолоскип, 2009. – С. 470-473.
• Поет, учений, борець Олег Ольжич (Олег Кандиба, 1907-1944) // Українська мова та література. Шкільний світ. – 2020. – № 3. – С. 32-35.
• Сидоренко В. Поет з крицевим характером / В. Сидоренко // Голос України. – 2022. – 20 січ. – С. 15.
• Хоменко О. Ольжич у перспективі трьох зустрічей / О. Хоменко // Українська літературна газета. – 2020. – 25 верес. – С. 1-2.

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

Моя Україно, недоле моя...

Т. Осьмачка

Тодось Осьмачка (1895-1962) – письменник крутої і трагічної долі. Він народився на Чернігівщині, освіту здобув у Київському інституті народної освіти, почав друкуватися у 20-х роках. Під час сталінських репресій Осьмачка був заарештований, потрапив до Кирилівської психіатричної лікарні в Києві, звідти йому чудом вдалося втекти в рідне село. Йому здавалося, що у селі почуватиметься спокійніше, та не мала спокою душа поета. Вкрай напружена атмосфера 30-х років гнала його по світах. Врешті-решт під час війни письменник опинив­ся на Заході – спершу в Німеччині, потім у США. Т. Осьмачка широко відомий як поет, проте літературні критики одностайно відносять його і до найкращих українських прозаїків нового часу. За життя на рідній землі видав три збірки поезій: "Круча", "Скитські вогні", "Клекіт". Всі інші книги виходили в еміграції. Найголовніший твір письменника – роман "Ротонда душогубців". Він був відомий і як перекладач. Знав кілька мов: французьку, німецьку, польську.

Збірка "Поезії" – перше видання поетичних творів Т. Осьмачки на Батьківщині. Книжка містить його найкращі вірші і поеми.

"Після Шевченка, – пише відомий в еміграції літературознавець Ю. Лавриненко, – він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жертвою. Цій трагедії він дав космічні виміри".

Марія Кейван із Канади, з сім’єю якої Осьмачка довго приязнював, лишила цінні спогади про нього. "Коли я вважаю Осьмачку великою індивідуальністю, – пише вона, – то маю на думці не тільки його величину в літературі. Не менш великим він був і характером, а понад усе своєю фанатичною любов’ю до правди. Його психічна хвороба ніяк не зменшує, навпаки – на мою думку – тільки додає до його величини. Можна дивуватись, що людина з психічною хворобою дала такий колосальний вклад у культуру, а до того стала прикладом по-геройському безкомпромісового життя".

Нехай у лапах вашої гордині 

В безодню тріпає земля.

На бій із вами виступить однині 

Душа знеможена моя.

ОЛЕКСАНДР ДЕ

Всі ці роки і говорив за вас. бо ви не могли цього зро­бити самі. 

Я говорив від вашого серця.

О. Де

Олександр Де (справжнє прізвище письменника – Марчук) наро­дився у 5 червня 1925 року у селі Заячківці Христинівського району Черкаської області. Юнаком був вивезений гітлерівцями до Німеччини. У повоєнний період працював на німецьких заводах та навчався в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Згодом Марчук потрапив до Англії. Для того, щоб прого­дувати себе і сім’ю, він мусив займатися комерцією. Але основне його покликання - поезія. Поезія, передусім звернена до України, та рідного, стільки літ гнобленого народу.

Якщо останнім часом розширилися обрії літературно-мистецького життя українців у Канаді, США, навіть Австралії, то майже не маємо відомостей про українців в Англії. Олександр Де був одним із перших, який не очікував, поки його в Україні хтось відкриє", він сам спробував себе відкрити. В одному із своїх інтерв’ю поет сказав: "Якраз саме тому, що мені заборонено розмовляти з моїм народом, у своїй поезії я будую духовні мости до серця і душі майбутніх по­колінь, які в XXI столітті будуть вільно сприймати моє слово". На щастя, не в наступному столітті, а вже сьогодні поет має змогу го­ворити в Україні з рідним народом.

Читаючи вірші О. Де, часом навіть дивуєшся, які глибинні пласти народної лексики збереглися в його душі, хоч він багато років живе поза Україною.

Колись на хрест прибили чоловіка,

Тепер – народи висять на хрестах...

Любов, напевно, є свята й велика,

Бо виростає на людських кістках.

Поет любить спостерігати світ, роздумувати над філософією жит­тя, повністю віддається тільки літературі.

Перша збірка поезій "Пісня серця" вийшла у 1964 році. Після чого були видані поетичні збірки "Живі легенди", "Хвотій, або Наш Фауст", "Учитель" (1970), "Вогонь Трояндний" (1970), "Пророк" (1972), "Роздуми", "Вагомість весни" (1976), збірки оповідань "Під чужим небом", "У двох кольорах" (1973), драма "Персона нон грата" тощо. Писав прозу українською та англійською мовами. Написав повість "Червона рута", присвячену В. Івасюк, роман "Діти степу".

В 1991 році Олександер Де побував в Україні. До річниці незалежності України підготував драму "Коли птахи повертаються з вирію". 

Помер у 1999 році від тяжкої хвороби. Поховано у селі Коржовий Кут Черкаської області.

Література

• Де О. Калиновий вітраж / О. Де // Дзвін. – 1991. – № 4. – С. 6-10.
• Де О. Повертаються гуси додому / О. Де // Літературна Україна. – 1992. – 25 черв. – С. 7.