Люди
культури, яких забрала війна. Вікторія Амеліна
.jpg)
Вона шукала помаду. Це був третій день у дорозі. З Києва через Харків, Ізюм, Святогірськ і Слов’янськ ми пробиралися поганими дорогами Донеччини через нескінченні села, де не лишилося жодного неушкодженого будинку, їхали до бібліотек із забитими фанерою вікнами і говорили з людьми, які пережили місяці російської окупації та бомбардувань. Наш вигляд можна було б великодушно назвати скуйовдженим.
– Я не можу так вийти до дітей.
– Що ти кажеш?! Ти ж як принцеса.
– Дуже втомлена принцеса.
Вона нафарбувала губи…
З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 року саме Вікторія Амеліна знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом Вікторія Амеліна представляла спадщину Вакуленка в харківському літературному музеї. Вона чимало часу приділяла документуванню воєнних злочинів, дослідженню війни.
«Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила – у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», – так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 року під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.
На початку червня 2022 року Вікторія Амеліна опублікувала у твіттері знімок, на якому вона фотографує зруйнований будинок». Це я на цьому фото. Я – українська письменниця. На моїй сумці портрети великих українських поетів. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?» – написала Амеліна.
Вона любила робити селфі в купе Укрзалізниці, що стали її справжнім домом після початку повномасштабного вторгнення. Навесні 2022-го вона долучилася до документування воєнних злочинів росії в організації Truth Hounds і пропускала крізь себе людське горе, щоб одного дня домогтися справедливості. Про цю частину роботи вона говорила відкрито, тоді як за лаштунками залишалося додаткове волонтерське завдання: нести світло туди, де темрява настоялася, наче затхле повітря в переповненому бомбосховищі.
27 червня 2023 року її смертельно поранено під час атаки на Краматорськ, коли росіяни близько сьомої вечора вдарили по найкращому в місті ресторану, відомому серед журналістів і волонтерів, ракетою «Іскандер» (точність ураження – 5-7 метрів). Саме там Амеліна вечеряла з делегацією колумбійських письменників, яких супроводжувала на Донеччину, щоб через них донести правду про війну до Південної Америки. У результаті російського удару по піцерії було поранено шістдесят і вбито дванадцять людей, з них троє дітей. П’ять днів по тому Вікторія Амеліна також померла від поранень.
За два місяці до смерті вона стояла перед мовчазними дітьми у Слов’янську. На ній була чорна футболка з принтом «book is my superpower».
– Ви знаєте, що це означає? Я ніби супергероїня, бо я читаю книжки. І ви теж можете бути супергероями!
Вона хотіла зробити так, щоб діти усміхнулись, – і їй вдалося. Не щодня грати й читати з ними під звуки далекої артилерії приїжджає принцеса, хай і дуже втомлена.
«Дітей тут бути не має, але вони є, – пояснювала Вікторія. – І ми маємо тут бути для них».
Їй вдавалося бути всюди для всіх. Ніби як супергероїні. Після початку повномасштабного вторгнення вона їздила світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого росією геноциду.
Її підхід до цього завдання був практичним: за два тижні після звільнення Харківщини вона відкопала під вишнею в селі Капитолівка окупаційний щоденник Володимира Вакуленка. Наприкінці березня 2022-го, за кілька днів до того, як письменника забрали росіяни, окупувавши його рідне село, Вакуленко закопав щоденник у саду біля свого будинку. Батькові сказав віддати зошит ЗСУ, коли ті звільнять Капитолівку. Шість місяців по тому Володимирове тіло з двома кульовими отворами було знайдено у братській могилі біля Ізюму, що її по собі залишили, втікаючи, росіяни. У червні 2023-го щоденник Вакуленка опублікували з передмовою Вікторії Амеліної. Презентація книжки відбулася за кілька днів до того, як Амеліну було вбито російською ракетою.
