Григорій Павлович Ґалаґан, громадський діяч, меценат

Григорій Ґалаґан був виходцем зі стародавнього українського козацько-старшинського роду. Щоправда, його прадід Гнат відіграв надзвичайно сумну роль в історії нашої Батьківщини. 1709 року він допоміг російським військам зруйнувати Запорозьку Січ, засвідчуючи тим самим особисту відданість цареві Петру І. За це отримав від нього великі землеволодіння в Україні, але був навіки проклятий запорожцями.

Народився Галаган у 1819 році в селі Сокиринці, Прилуцького повіту, Полтавської губернії. 

Одним з предків його був полковник Прилуцький і Чигиринський Гнат Іванович Гала­ган. Після того, як Катерина ІІ остаточно знищила залишки української козацької автономії, Ґалаґани отримали російське дворянство, можливість робити вдалу кар’єру в Російській імперії та навіть залишити межі України. 

На згадку про велику перемогу під Полтавою він у 1709 році врізав у стовбур дуба в парку свого маєтку Дігтярі ікону Іржавецької божої матері. Цю ікону в дубі бачив ще влітку 1845 року Тарас Григорович Шевченко, про що й розповів у своїй повісті "Му­зыкант".

Мати Г. П. Галагана Катерина Василівна також походила із старовинної української родини. Її пра-пра-прадідом був той самий генеральний писар і генеральний суддя Василь Кочубей, який написав донос на Гетьмана Івана Мазепу. Її прадід і дід були бун­чужними товаришами, батько – генерал-лейтенантом, а дядько Іван Васильович Гудович – генералом-фельдмаршалом. Цей видат­ний полководець румянцевської школи пристрасно любив музику, був власником непоганого домашнього оркестру.

Гри на фортепіано Г. П. Галаган навчався змалку в Сокиринцях у своєї матері, симфонічну музику часто слухав у свого дядь­ка Петра Григоровича Галагана в Дігтярах, що були поруч із Сокиринцями.

В кінці 30-х років Галаган навчався у Московському універси­теті, одночасно удосконалюючи гру на фортепіано під керівни­цтвом Фукса. Повернувшись до Сокиринців, Галаган почав зби­рати бібліотеку з книжок українською мовою, записувати і вида­вати українські народні пісні, колекціонувати речі домашнього вжитку, строї, захоплено вивчати побут і звичаї українського на­роду. Він навіть збудував свій дім у старовинному українському стилі, про що Шевченко писав: "Барская, но хорошая й  достой­ная подражания затея". 

У 1843 році Галаган подорожував по Італії. В Римі він позна­йомився з поетом М. М. Язиковим та М. В. Гоголем. В його листі до матері знаходимо цікавий портрет великого письменника:

"Biн чистий малоросіянин, все сидить і мовчить і начебто дується, а тим часом скоса поглядає і помічає все, що діється; коли скаже що-неоудь, то вміє придати такий комізм своїм словам, що не мож­на не зареготати".

Щира дружба єднала Галагана з Тарасом Григоровичем Шев­ченком, який познайомився з Галаганом ще до заслання. Після повернення Шевченка ця дружба ще більше зміцніла. У своїх листах і в щоденнику Шевченко називає Галагана Грицьком, звертається до нього із словами "друг єдиний". Галаган був од­ним з перших, хто привітав великого поета у Москві в 1858 році, у  щоденнику Шевченко писав про це: "...Зашёл в гостиницу Клея и нашёл там только что приехавшего из Москвы Григория Галагана. Он передал мне письмо Максимовича с его стихами, читанными им за обедом 25 марта, записку на получение "Рус­ской Беседы" и моего в Москве обретшегося Еретика, т. е. "Яна 1 уса», которого я считал невозвратно погибшим".

Розповідь про цей обід знаходимо в листі Галагана до дружи­ни від 1.ІV 1858 року: "У слов’янофілів я проводив час дуже приємно. Максимович дав нам обід на благовіщення з приводу по­вернення Шевченка. Наш поет сильно змінився, постарів; над його широким лобом розпливлася лисина, густа борода з сиви­ною й глибокий погляд роблять його схожим з одним із наших мудрих дідів, до яких часто приходять за порадою. Обідали у Максимовича Кошелев з дружиною, обидва Аксакови, Хомя­ков, Погодін, Шевирьов, Бартенев, стара Єлагіна і старий Щепкін. За шампанським Максимович прочитав милі вірші на честь Шевченка, в яких сказав, скільки його не вистачало для Украї­ни. Між іншим, там він говорить...

Твої думки туманами по лугах вставали,

Твої сльози росами по степах спадали,

Твої пісні соловейками по садах щебетали.

Чи ж не правда, чудово! Старий Щепкін ридма ридав, він щи­рий малоросіянин. Після обіду Шевченко чудово співав з дружи­ною Максимовича. А москалі слухали добре, бо всі вони хороший народ..." .

Тоді ж Галаган надіслав дружині "премилі вірші Шевченка", Щоб вона прочитала їх сину Павлусеві. Про відданість Галага­на своєму рідному краєві, про виховання сина в дусі патріотиз­му згадує професор Київського університету О. В. Романович-Словатинський: "Мене розчулювала його гаряча любов до рідної Ма­лоросії, до її пісень, до вишневих садків, мальовничих хаток, до її побуту і звичаїв... Бачу перед собою маленького хлопчика Павлуся, який говорив тільки українською мовою, за яким наглядала не швейцарка, не німкеня, а прегарна сокиринська дівчина у своє­му чарівному одязі із стрічками, мереживом і намистом". Інша згадка відноситься до початку 60-х років, коли Галаган служив у Чернігові. Тут розповідається про сприяння Галагана пропаганді українського мистецтва: "Коли на початку 1862 року аматори ставили в Чернігові "Наталку Полтавку", Г. П. Гала­ган допомагав юним артистам своїм знанням народного по­буту".

Галаган багато сприяв розвиткові наукових знань з історії та географії України. Він був членом Археологічної комісії Київ­ського університету, головою "Громади" – культурно-освітньої організації української ліберальної буржуазії. До 1875 року Га­лаган стояв на чолі Південно-Західного відділу Російського гео­графічного товариства, але відмовився від цієї посади на знак протесту проти переслідування за наказом Олександра II тієї частини інтелігенції, яка сприяла відродженню української куль­тури. До цього слід додати його невтомну працю по виданню збі­рок українських народних пісень. Крім того, він докладно описав українську вертепну драму у тому вигляді, в якому вона збереглася в селі Сокиринцях. 

Галаган був пристрасним поборником найширшої народної освіти. Він відкрив та утримував власним коштом ремісниче учили­ще в селі Дігтярі, прогімназію та жіночу гімназію в Прилуках. В доповіді училищної ради XII черговому Прилуцькому повіто­вому земському зібранню Галаган писав: "Ніякі думки про те, що і в справі розповсюдження грамотності необхідні поступо­вість і обережність, вже не можуть мати місця, вони повинні замі­нюватися цілковитим і одностайним прагненням суспільства до якнайшвидшого розповсюдження грамотності в народі". 

У 1871 році Галаган відкрив у Києві середній учбовий заклад для юнаків, який назвав на честь свого сина, що помер у шіст­надцятирічному віці колегією Павла Галагана, Ліберальні погля­ди Галагана особливо яскраво проявилися в доборі учнів. У сті­нах колегії Галаган прагнув через спільне навчання дітей всіх верств суспільства показати на практиці, так би мовити, зразок соціальної гармонії. Так, наприклад, за однією партою у нього в колегії сиділи син генерал-губернатора і син селянина. Зали­шаючи осторонь наївність лібералізму Галагана, слід підкреслити національний напрям виховання, запроваджений у Колегії.

Це стосувалося насамперед організованого там хору. Регентом був викладач російської та української літератури й мови Гри­горій Андрійович Янчевецький, хормейстерський хист якого роз­винувся в музичному гуртку, що ним керував М. В. Лисенко. Ре­пертуар хору складали переважно українські та російські народ­ні пісні, а також хори з опер Верстовського і Глінки. Співанки відсувалися в приміщенні колегії, в Ботанічному саду, а влітку – на хуторі Покоріцина біля Козельця, який Галаган подарував ви­хованцям колегії.

Галаганові багато хто навіть докоряв за культивування в ко­легії української народної пісні. Але він на це не звертав уваги. Вихованець колегії український радянський славіст А. О. Степович пише про участь Галагана в роботі хору: "З українських пі­сень,

що ми співали переважно з вибору Гр. Павл. Галагана, най­краще вдавали ми найуподобніші йому "Ой з-за гори, з-за лиману" – чудову запорізьку пісню – і другу жартівливу "Не топила, не варила...". Г. П. Галаган особливо цікавився, як ми співали "Козацьких пісень" з його збірника (№ 33-36) з рукописного розкладу на хор, що зробив М. В. Лисенко; найбільше припа­дали йому до вподоби і привертали його увагу дві пісні: "Ой па горі женці жнуть" та "Ой Морозе, Морозенку". Коли ми співали їх, він просто не здержувався та приєднувався з великим захва­том до співаків остатком свого колишнього, мовляли, гарного го­лосу".

Цікаво, що саме піснею "Ой Морозе, Морозенку" у 1863 році розпочалася концертна діяльність Київського відділення РМТ.

Автор цінних наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).

Отже, Галаган не стояв осторонь шляхів розвитку української музики, а протягом всього свого життя активно впливав на напрям му­зичної діяльності киян, щодо зближення її з українською народ­ною творчістю, українською тематикою, пройняття її духом на­ціональної культури.

Помер Галаган 25 вересня 1888 року в Сокиринцях.

ЛІТЕРАТУРА

• Григор'єв В. Григорій Павлович Галаган – громад. діяч, українофіл, меценат, великий поміщик : [уродженець с. Сокиринці Полтав. губ.] / В. Григор'єв // Григор'єв В. На вітрах історії : монографія. – Полтава: АСМІ, 2012. – Розд. IV. 7. – С. 98-103.
• Кучер Н. Національний музей літератури : [розміщений в будинку Колегії П. Галагана, йдеться і про її засновника, мецената і благодійника, уродженця краю Г. П. Галагана] / Н. Кучер // Дивослово. – 2015. – № 5. – С. 57-60.
• Чернов А. Будинок губернського земства : [Полтавський Краєзнавчий музей] / А. Чернов // Край. – 2010. – № 71. – С. 9-11.
• Яровенко Ю. Пам'яті видатного українця / Ю. Яровенко // Нова година. – 2019. – № 37. – С. 7.