ТОРБА ТАША

Наталія Череднюк – художниця та письменниця з Ірпеня, яка заснувала власний етнопростір. Своїм прикладом вона доводить, що неможливого немає, треба лише вірити у свій талант, узяти пензель та почати малювати. Найчастіше Наталія використовує свій творчий псевдонім – Таша Торба. Художниця придумала його дуже незвично, оскільки її дівоче прізвище Торба, а її батьки наповнили дівчину любов’ю до рідної землі й повагою до української культури. Справу свого життя вона робить не для вигоди, а просто допомагає іншим розкрити свій творчий потенціал. Над своєю книгою вона працювала менше року, але її вже полюбили читачі як в Україні, так і за кордоном. Письменниця не планує зупинятись і вже працює над продовженням дивовижної історії.

Життя

Наталія Чередюк народилася в селі Нова Олександрівка, що на Київщині. Навчалася в КНЕУ на фінансиста, але спробувала себе у цій справі й зрозуміла, що «творити» в фінансовій сфері дуже небезпечно. Потім народилися діти й вона зрозуміла, що для них потрібно створювати особливий простір. Для неї було дуже важлива україномовність та українська культура. Адже в Ірпені, 10 років тому це була велика рідкість, таким чином й почалося створення етно-простору для дітей. Коли художниця створювала садочок, у неї не було мети створити бізнес. Багато музеїв допомагали простору, а саме давали свої матеріали й були у ролі етнографів. Українська культура багата на різний фольклор і потрібно зануритись у це й почати далі працювати. Така життєва філософія Таші.

У 2014 році багато людей були вимушені переїхати зі Сходу України до Ірпеня. Протягом багатьох років вони не мали доступу до української культури. Для художниці, це дуже щемливо, адже вона допомагає діткам пізнати власну культуру й радіє кожному їхньому успіху.

Книга

Письменниця написала книгу менше року тому, зимою 2023. Спочатку почала малювати ілюстрації і для того щоб відволіктись від тогочасних блекаутів – використовувала творчість. Пізніше написала текст та продовжувала творити. Їй хотілося намалювати когось великого, доброго, того, хто буде підтримувати кожного з нас й захищати рідне місто. Наталія дуже багато робить з дітками, вони постійно перебувають у творчому процесі. Для них, це дуже цікаво, адже вони є частиною цієї історії, історії про Оммма. Разом з ними художниця розмальовує паркани, які були постріляні російськими військовими.

«Кожен хто проходить та бачить постріляний паркан, будинок, їх одразу огортає сум. Ми з дітлахами допомагаємо побороти цей сум щоб у всіх було більше приводу для усмішки», – радісно розповідає Торба.

Книгу часто представляють на закордонних виставках. Українці купують та читають її, аби згадати те минуле життя до війни. Деякі не можуть до кінця дочитати, інші плачуть, а хтось це робить із радістю. Художниця змальовувала та описувала реальні місця у книзі. Таші було дуже складно втримати межу, адже реальність, яка відбувалася, вона дуже жорстока. Тому важливо й не знищити її, але й не наповнити зміст сумом та біллю. Вона вважає, що основний посил книги – екологія та відновлення міста. Допомагає дітям у грайливій формі зрозуміти це «Історія про Оммма – це той лісовий дух, який існує в душі кожного з нас. Діти відчувають, що він поруч з ними. Часто розповідають мені історії, що бачили його у себе на подвір’ї чи у парку. Звісно це вигадки, але мені так приємно, коли мої дорослі та юні читачі допомагають мені продовжувати цю історію».

Майбутнє. Продовження історії Омма

Письменниця вважає, що продовження цієї історії цілком можливе, адже багато юних читачів з різних містечок, хочуть прочитати книгу про своє місто. Авторка вже працює над продовженням книги. Це буде історія про дитинство Оммма.

Також вона хоче створити комікси та навчальні книги, які допоможуть дітям мандрувати рідним містечком, проходити квести й вивчати історію. Вона вважає, що людям потрібні сучасні твори з казковими персонажами. Взагалі за словами художниці, «казкотерапія» потрібна всім, адже: «У казці добро завжди перемагає зло. Так само і в нашому житті під час написання казки людина вивільняється від власного негативу й так відбувається терапія».

Війна

На початку повномасштабного вторгнення родина письменниці була розділена. Старший син гостював у її мами. У перші дні Наталія з родиною перечекала, коли завантаженість доріг трохи спала й сім’я вирушила в дорогу. Вони хотіли швидко забрати сина додому та повернутися в Ірпінь, здавалося, що тут безпечніше. Але Торба зрозуміла, що повертатися немає куди. Довго міркували як вчинити далі. Було багато думок, навіть поїздка у більш безпечне місце, на захід України, але все ж залишились у рідному селі художниці. Поруч були обстріли й окупанти були зовсім поруч, але на щастя не дісталися до родини художниці.

«Як тільки визволили Ірпінь, ми одразу повернулися до нього. Я розуміла, що треба повертатися до етносадочку, вже було відомо, що поруч був приліт. Крім дітей, що ходять до мого садочку, я розуміла, що моя «родина» – мій персонал їм потрібно буде кудись повертатися. Тож одразу з чоловіком почали відновлювати все, щоб діткам було куди повернутися. Їм хотілося створити безпечне місце, яке слугуватиме прихистком для найменших.

Окупанти проживали у домівці художниці. Вона розповідає, що нелюди потрощили меблі та її картини. Зайшовши до будинку Таша побачила, що на підлозі лежать дві картини, які були понівечені, зі слідами чоботів російських окупантів.

До художниці звернулися представники «Музею війни» з проханням, щоб вони забрали понівечені паркани людей, як музейний експонат. Але люди не погодилися на це, адже краще мати розмальований та понівечений паркан, ніж новий. Мисткиня згадує, що тоді один з місцевих жителів Ірпеня привіз секцію паркану. Він є особливим, адже знаходився біля блокпосту військових на початку березня 2022 року. На жаль, захищаючись від загарбників, загинув один з оборонців міста – Ігор Короткіх.

Таша згадує той день, коли вони з дітьми почали розмальовувати той самий паркан. Було багато ідей, але художниця вирішила намалювати згораючих птахів, що відлітають у небо. Вони були уособленням полеглих героїв, що віддали своє життя під час боїв в Ірпені.

«Під час того, як ми почали працювати, до цього місця підлетіла зграя птахів. Вони почали кружляти та перебувати поряд з нами. Діти одразу сказали, що це «прилетіли» душі наших військових. Тоді всі присутні не змогли стримати сліз, але після таких моментів розумієш, що ти робиш свою роботу не дарма», – зі сльозами на очах розповідає Торба.