Життя Степана Васильовича Васильченка, за висловом Олеся Гончара, "було навдивовижу цільним, безкомпромісним, плідним".
Народився в місті Ічня, що на Чернігівщині, 8 січня 1879 року. Батько працював шевцем, але не мав своєї землі, тож родина жила практично в злиднях. Спогади Степана про дитинство були невеселими: "Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності…".
Змалечку батько привчав своїх дітей до читання та заохочував їх до знань.
Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.
Степан успішно закінчив п’ятирічну школу в рідній Ічні – був визнаний кращим учнем класу. Після двох років самостійної підготовки, прочитавши силу-силенну книжок зі шкільної бібліотеки, вступив до вчительської семінарії в Коростишеві (нині Коростишівський педагогічний коледж імені Івана Франка).
Закінчив Коростишівську вчительську семінарію, вчителював на Київщині, вчився в Глухівському учительському інституті.
Напередодні революційних подій 1905–1907 рр. у Глухівському інституті стали помітними випадки невиконання студентами інструкції і правил поведінки. Вони пропускали заняття, особливо уроки закону божого, а з 3 травня 1905 року взагалі перестали відвідувати молебні в інститутській церкві. Почалися студентські сходки, випуски рукописної газети революційного напрямку. Душею революційних виступів був студент Степан Панасенко (справжнє прізвище Васильченка).
Понад два тижні тривав страйк студентів, одним із організаторів котрого був Степан Васильченко. Про ці дні він писав у автобіографічній повісті "Мій шлях": "Декілька моментів жовтневих у Глухові днів лишились у моїй пам’яті назавжди. Перший – це коли на вулицях Глухова вперше загриміла "Марсельєза" в тамошньому натовпі з червоними прапорами. Навіть причулось, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на землю кайдани. Вірилось, що так уже й буде". Та для наведення "порядку" в січні 1906 року Глухівськнй учительський інститут був закритий на місяць.
Та все ж життєвий шлях, громадська і творча діяльність письменника який і досі користується незмінною народною любов’ю, проходили і через Полтавщину.
Степан Васильченко залишає навчання і їде вчителювати на Полтавщину в село Брусове (Семенівськнй р-н, а нині Кременчуцький). Використовуючи шкільні години для закону божого, письменник, не рахуючись із загрозою небезпеки, вхитрявся навчати дітей української мови, читав школярам українські книжки, особливо "Кобзаря", разом з ними записував пісні та казки. Він робить спробу організувати драматичний гурток, до якого залучає здібних учнів та їх батьків.
Саме в Брусовому Васильченко працює над статтею "Народна школа і рідна мова на Україні", яка була видрукована у вересні 1906 року в журналі "Нова громада" (м. Київ).
Та на Васильченка почалися доноси, і його переводять на роботу в школу села Зубані Глобинського району (нині Кременчуцького). Пізніше письменник виїздить на Донбас, бо, за його власним висловом, "захотілося бурхливого життя, ...давно тягло повчителювати у робітничих центрах". Але недовго довелось там працювати. Разом з двома іншими вчителями кого заарештовують і за сфабрикованим доносом у розбійному нападі кидають у в’язницю. У Бахмутській тюрмі, він і просидів півтора року.
Під час Першої світової війни Васильченко служив офіцером царської армії, командував ротою саперів. Написав "Окопний щоденник" і кілька оповідань, де правдиво зобразив усе жахіття війни, тяжке життя солдатів під постійною загрозою смерті, безглуздість людської бійні.
У роки Української революції письменник підтримував Українську Народну Республіку, деякий час мешкав і працював у тимчасовій столиці УНР – Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання "Про жидка Марчика, бідного кравчика". Тут написав також сатиричний твір "Про козака Ося і москаля Ася".
Влітку 1920 року взяв участь у гастрольному турне Першої мандрівної капели Дніпросоюзу містами Лівобережжя (Полтава, Миргород, Харків, Кобеляки, Лубни, Кременчук, Ромодан, Лохвиця, Ромни). Капела займалася популяризацією української пісні, а Васильченко записував свої враження у книзі "З піснею крізь вогонь і води".
Влітку він разом з капелою "Думка" приїздить до Миргорода, де в той час жила ного дружина з сином. Відбулося кілька концертів капели, і дуже радів письменник, слухаючи пісні рідною українською мовою, якого ще так недавно відкрито не могли співати. Дружина Васильченка згадує: "Степан був схвильований. Вдивлявся в людські обличчя, прислухався до розмов, міркувань громадян, а коли артисти після концерту відпочивали, він сідав десь у куточку, виймав свій записник у темній клейончастій обкладинці, прилаштовував на коліні і дрібним ощадливим почерком занотовував враження від усього баченого й чутого".
1921 року здійснив поїздку містами й селами Поділля, збираючи архівний та етнографічний матеріал про боротьбу українських селян проти кріпацтва у XIX столітті. Результатом поїздки стало написання п’єси "Кармелюк".
У 1926 році Васильченко знову в Миргороді. Тоді він писав повість "Олив’яний перстень" і шукав спокійного для себе місця. Для цього на деякий час виїжджав у Шишаки, знімав там кімнатку і плідно працював над повістю. Письменник знав багато пісень, часто брався за скрипку, співав у гурті сусідів. Тому швидко завоював симпатії жителів, і вони постійно запрошували його на колодки.
Васильченко навідувався в Яреськи, у навколишні села, зокрема в Пришиб на ярмарок. Про один з них він згодом написав нарис, який, на жаль, залишився ненадрукованпй.
Так щедра полтавська земля була й місцем перебування видатного українського письменника Степана Васильовича Васильченка.
Останнім великим творчим задумом письменника став роман-епопея "Широкий шлях", присвячений постаті Тараса Шевченка. Та написати він встиг лише першу частину про дитинство Кобзаря – "В бур’янах", яка побачила світ вже по смерті автора. 11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер у Києві від тривалої серцевої хвороби та виснаження. Похований на Байковому цвинтарі, де йому встановлено скромний пам’ятник. Син Юрій під час німецько-радянської війни потрапив до німецького полону та вирішив не повертатися до "сталінського раю" – після розгрому гітлерівців емігрував до Канади, став відомим архітектором, скульптором, іконописцем, у 1960-х будував школи для канадських ескімосів.
Література
- Голубенко С. Визначний мастер оповідання : [Степан Васильченко - український письменник, який багато років працював на Полтавщині] / С. Голубенко // Молода Україна. – 1973. – № 2. – С. 2-4.
- Людина чистих, високих ідеалів... : до 140-річчя від дня народження видатного майстра прози С. В. Васильченка : біобібліографічна пам'ятка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; упорядник Н. Требіна. – Полтава, 2018. – 28 с.
- Титаренко Г. Полтавці сумують з приводу тяжкої втрати : [смерті великої патріотки України Т. В. Король, пов'язаної з сім'єю С. Васильченка] / Г. Титаренко // Слово Просвіти. – 2015. – 16 квіт. – С. 6.
Немає коментарів:
Дописати коментар