Життя, "повне високих духовних інтересів…"
Це ім'я збережеться в історії
української культури на віки вічні.
О. Оглоблин
Народився Василь Петрович 13 січня 1853 року у селі Ярошівці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Був зі славетного роду Горленків, українських патріотів, котрі входили у вищі кола гетьманської старшини на Лівобережжі у ХУІІ столітті. Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря, видатного мазепинця Дмитра та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятися під панівні настрої. Василь Петрович дуже любив і цінував славне предківське гніздо – село Ярошівку, яке дісталося його предку Дмитру Горленкові від гетьмана Мазепи за вірну службу. Ця історична деталь ніколи не губилася в родовій пам'яті.
Дмитрові нащадки також були козацькими полковниками, а що мали немалу вагу у суспільстві – свідчить той факт, що один із його синів був одружений з дочкою Данила Апостола, а онук – з онукою гетьмана Івана Скоропадського.
Середню освіту Василь здобув у Полтавській першій чоловічій гімназії, через чверть століття він напише історику О. Лазаревському: "Все, що стосується Полтави, близьке моєму серцю". Юнак продовжив навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька – колишній гімназії вищих наук, де свого часу вчився Гоголь. Грунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії отримав у Сорбонні. Із Франції молодий Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.
На початку 80-х років ХІХ століття Василь Петрович повертається в рідну Ярошівку. Усвідомлення своєї належності до козацького роду Горленків, наклавшись на інтелектуальний пласт європейської освіченості, дало дивний результат: Василь Петрович почав досліджувати українську культуру на високому рівні, у контексті європейської. Про це полтавець Микола Зеров написав у сонеті "Горленко", підкресливши, що кредо його – "рельєф культурний рідної землі спізнати…"
Зі свого родового гнізда Василь Петрович здійснював поїздки по містах, містечках і селах Полтавської губернії, шукаючи матеріали для своїх наукових досліджень.
З 1882 року Горленко активно співробітничав з журналом "Киевская старина". Першою його публікацією був гарний нарис про лохвицького бандуриста Івана Крюковського (Кравченка). З частих мандрівок він привозив цікаві етнографічні матеріали, "перла многоцінні". Василь Петрович писав: "Викликають глибокий інтерес твори народної творчості: перекази, пісні, казки, оповідання..., у народних творах так багато даних психології, так багато цікавого...". Горленкові хотілося віднайти і дослідити те, що не змогли етнографи-полтавці М. Цертелєв, М. Номис, А. Метлинський, М. Драгоманов.
Василь Петрович багато зробив для вивчення життя і творчості видатних художників-полтавців – В. Боровиковського, Д. Левицького,кобзаря Г. Любистка та інших.
На "Киевскую старину" Горленко працював якнайбільше.
Гнат Житецький згадував: "Він писав для українського журналу здебільшого "за спасибі", хоча його "даремні" праці були досить великої наукової й літературної вартості й написані так, що приваблювали широкі кола читачів". Сучасники відзначали сміливість думки, ерудованість, блискучий стиль, образність мови, душевну теплоту автора.
Про ранній інтерес Василя Петровича до Івана Котляревського свідчать його пізніші дослідження творчості зачинателя нової української літератури. Навчаючись у Полтавській гімназії, юний Горленко не міг не відвідати садибу письменника-полтавця, не міг не читати його творів. Наукове освоєння архіву Івана Котляревського було почате саме ним.
Горленко опублікував 1883 року в "Киевской старине" частину листів письменника, які перевіз до Петербурзької Імператорської публічної бібліотеки етнограф-полтавець О. Терещенко.
Василь Горленко брав активну участь у підготовці і відзначенні столітнього ювілею поеми "Енеїда" (1898 рік), високо оцінивши ілюстрації до неї художника-полтавця П. Мартиновича, пройняті національним колоритом.
Одна з цікавих сторінок життя Горленка – стосунки з полтавцем Панасом Мирним. 1928 року музейниця Є. Рудинська опублікувала його листи до Панаса Яковича.
У листуванні Василя Петровича ііз Панасом Мирним, що не лист – інформація про тогочасне українське життя, інформація цікава, точна, вичерпна. Горленко вважав, що Панас Мирний – великий український, суто національний письменник, якому підвладні масштабні полотна з глибоким і правдивим розкриттям, мистецьким зображенням картин життя народу.
І видрукувавши рецензію на першу частину "Повії", Василь Петрович невтомно умовляв Панаса Мирного, закликав, нагадував, переконував, щоб він продовжував писати цей твір. "Морозенка", – пише він до Панаса Яковича, – прочитав учора ж, давно не читавши нічого Вашого. Так, це не те, що поверхові легковажні писання. В оповіданні відбилася вся трагічна сила Ваша, з якою Ви вмієте малювати людей і природу. Мова блискуча".
Наприкінці вісімдесятих років Горленко упорядкував і зробив спробу видати український альманах "Вістка", але цензура його заборонила.
З молодості Василь Петрович підтримував дружні стосунки з Опанасом Сластьоном. Дуже щирим був його відгук на публікацію серії ілюстрацій миргородця О. Сластьона до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки". Горленко закликав молодих українських художників підхопити почин Сластьона: "Нехай вивчать вони край і народ, й усе інше докладеться. Який тільки матеріал може дати їм одна народна творчість – казки, думи! А скільки ще тем для ілюстрування творчості Шевченка, Котляревського і найбільшого з великих – Гоголя!"
Для Василя Петровича Ярошівка була єдиною пристанню, де він міг сказати: я дома. "Коли в нього грошей було обмаль, – згадував Гнат Житецький, – а це бувало частенько, – Василь Петрович кидав жити по великих містах і на довгі місяці від'їздив до своєї садиби в Ярошівку". Тут знаходила спокій його душа, народжувалися нові задуми:
"Ніде, як в такому глухому куточку, як Ярошівка, не можна так вільно поговорити про мистецтво, літературу, прочитати що-небудь новеньке, як прочитували ми над ставком на терасі..." (Лист до Панаса Мирного, 1901 рік).
У листах звучала відданість "рідним палестинам": "Я все літо після Полтави був у Ярошівці", "тепер я застряваю в наших краях до листопада". Василь Петрович мав 400 десятин землі, тому були в нього і господарські клопоти, але основне заняття – робота над книгами, нарисами, перекладами. Деколи, під час обмолоту зернових, йому доводилось писати термінові статті прямо в клуні.
Маючи високий художній смак, Горленко не завжди позитивно відгукувався про творчість українських письменників-сучасників. Цінував твори тих письменників, які відображали правдиве народне життя: полтавців М. Номиса, В. Леонтовича.
1901 року він приїхав на Полтавщину для підготовки ювілейного нарису про Миколу Гоголя, в якому відзначав: "За несхильним законом часу – все, що нагадує про нього безпосередньо як про людину, зникає й вигладжується, і безсмертя лишається тільки на долю творінь його духу".
Разом з полтавським фотомайстром Й. Хмелевським Горленко відвідав гоголівські місця – Миргород, Великі Сорочинці, Яреськи, радив йому, що краще відзняти для альбому "Гоголь на батьківщині", написав передмову до цього видання. У ній він захоплювався Миргородом: " Все містечко лежить на рівнині, поле видно з краю в край, майдани безмежні... Сила зелених садів, річка Хорол, уся заросла водяними рослинами, дуже мальовнича". До речі, Василь Петрович зібрав багато документальних матеріалів про М. Гоголя, опублікував, зокрема, спогади О. Смирнової-Россет про останній період життя письменника.
1903 року Горленко був присутній на загальнонаціональному святі – відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Писав після цього Панасу Мирному: "Я виніс надзвичайно сильне враження від полтавських урочистостей, та інакше і бути не могло, це було щось особливе і захоплююче. Глибоке враження справляють галичани – вільні люди серед рабів...". Акордом пам'яті Івану Котляревському була стаття в Горленковій останній збірці "заміток з словесності й мистецтва" – "Відблиски" (Петербург, 1905 рік). Один з українських рецензентів відмітив, що в ній "є крапелька близького, рідного нам духу українства".
Василь Петрович не сприйняв тих суспільних ідей, що їх породила революція 1905-1907 рр. Почалося згасання талановитої особистості.
Помер Горленко одиноким, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні 28 квітня 1907 року. Він хотів бути похованим у рідному селі, і його бажання було виконане.
Немає коментарів:
Дописати коментар