… назвемо О. Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у "Основі" деякі вірші, а в галицькій "Ниві" переклади, лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових "Іліади" і "Одіссеї" і інших творів світової літератури.
І. Франко
Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.
Ні про родину, ні про дитинство Олександра жодних відомостей немає. Освіту спочатку здобув в Золотоніському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії і, нарешті, в Київському університеті, який закінчив по першому відділенню філософського факультету 1847 року зі званням дійсного студента. З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і нахил цей зберіг до кінця днів своїх. Ось як він сам писав про це: "Писати з потреби є найбільшою, непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні, плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…".
Навроцький рано почав "жити" серцем, рано почав писати вірші, в яких оспівував любов, але віршів цих "не читав нікому й лише зрідка подавав їх своєму вчителю, як твори". Шкода, що ці вірші не збереглися, чи були вони писані українською мовою, чи російською – невідомо. Також нічого не відомо і про авторство Навроцького під час перебування в університеті, хоча й збереглися тогочасні думки й почування молодого поета:
"Живучи серцем, – я був наївно релігійний, несвідомо вірував, тепло і палко молився. Я молився тоді майже щодня – і навіть на свіжому повітрі, йдучи в університет, захоплений спогляданням київської природи, її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безумно).
З ранньої юності я жагуче любив читати, я зачитувався цілими днями, водночас мріючи і плекаючи в душі поетичні образи; це не минуло марно: воно розвинуло в мені смак і відчуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови…". Таким чином, перебування в університеті, за словами Олександра, зробило з нього палкого, пристрасного пропагандиста добра і руху вперед:
Ні, недарма в Україні
Серце пробудилось,
На ній воно добро, правду
Любити навчилось.
Ранні оригінальні поезії Навроцького мають чимале значення для пізнання поглядів і провідних ідей Кирило-Мефодіївського братства, які він висловлював досить ясно і певно. Захоплений програмою Кирило-Мефодіївського товариства, її прогресивним духом, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.
Через якийсь час прийшло справжнє лихо: він був заарештований у Полтаві в справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства і відправлений в Санкт-Петербург. Навроцький доводився двоюрідним братом Миколі Гулакові (той мав великий вплив на Олександра), упродовж року жив у нього в квартирі. Він був добре знайомий з іншими "братчиками", заарештованими з ним по одній і тій самій справі.
Слід зауважити, що коли у квітні 1847 року Олександра повезли в Санкт-Петербург у ІІІ відділення, де він утримувався в особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам, Навроцький тримав себе з незмінною гідністю і серйозністю, не впадав у малодушність чи недоречну балакучість, тим більше, що він, мабуть, не відчував за собою жодної провини. Жодні несподівані запитання й зіставлення випадкових показань і звинувачень не могли вивести його з цієї позиції холоднокровного спокою.
Рівний тон його відповідей, рішучість його заперечень не могли не викликати до нього симпатій з боку слідчих. В доповіді про нього графа Орлова імператору Миколі І, Навроцький хоч і не належав до організаторів товариства, але спілкувався з засновниками і знав про його діяльність. Тим часом він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка "Сон", а решту звинувачень відкинув.
У Петербурзі справу, по якій був заарештований і Навроцький, вирішено було досить швидко: 26 травня 1847 року начальник ІІІ відділення граф Орлов подав донесення своє государю Миколі І, в якому щодо Навроцького було сказано: "дійсного студента 12 класу Навроцького, винного не стільки по зближенню з україно-слов¢яністами, скільки по затятості й несвідомості, витримати шість місяців на гауптвахті і потім призначити на службу в одну з віддалених великоросійських губерній, з установленням над ним суворого нагляду". Государ написав олівцем: "у В'ятку" – і доля Олександра була вирішена.
З жахом згадував Навроцький своє шестимісячне перебування у В'яткінській в'язниці: "Я впав у такий стан морального безпам'ятства... ніби став ідіотом... Туга самотності першою опанувала мене: нервове нетерпіння мучило день і ніч; я впадав у розпач...".
Нарешті настала довгоочікувана воля, 1853 року його було звільнено від покарання. До 1858 року Навроцький служив у Петербурзі, потім у Дагестані, Єлабузі, Новочеркаську, Миколаєві, Єревані, Темір-Хан-Шурі, де він провів значну частину своєї служби.
Тут він одружився, мав родину. Директор гімназії Шульгин так згадував нашого земляка: "Навроцькому було років за 60, але на вигляд він здавався молодше свого віку, а душею це був юнак, сповнений світлих поривань і надій, що не бажав бачити життєвого бруду, що ігнорував дріб'язковість його і підносився мріями в романтичну далечінь. За складом свого світогляду це був справді романтик у кращому розумінні цього слова: "завжди захоплена мова", любов до України та її народу і творчості, благоговіння перед "батьком Тарасом", побожне ставлення до Костомарова..."
Близько трьох десятиліть Олександр провів на Кавказі, де і проявився його оригінальний талант. Він переклав українською мовою майже 140 творів класиків світової літератури, зокрема "Іліаду" і "Одіссею" Гомера, першим здійснив український переклад поеми "Витязь у тигровій шкурі" Ш. Руставелі.
Більшість віршів Навроцького, які збереглися, як перекладних, так і оригінальних, написані українською мовою. Він залишив численний творчий доробок у царині вивчення культури народів Кавказу, створив школу, виховав учнів. Діяльність О. Навроцького – яскравий приклад єднання прогресивних сил народів, що спільно поставали проти соціального і національного гноблення.
10 жовтня 1892 року перестало битися серце щирого українця, який знайшов прихисток на кавказькій землі, але земляки увічнили його пам'ять, назвавши одну з вулиць м. Полтава іменем Навроцького.
У контексті Шевченківського ювілею виникає потреба більш глибокого вивчення життєвого та творчого шляху духовного побратима Кобзаря, яким, безсумнівно, був Навроцький. Враховуючи означене, метою пропонованої розвідки є на основі наукової літератури та документальних і художніх джерел подати комплексно-оглядовий аналіз діяльності О. Навроцького з певними акцентами на його життєві й духовні зв’язки з Т. Г. Шевченком.
Пенати О. Навроцького знаходяться на Золотоніщині в с. Антипівка. Маленька батьківщина великого достойника мала славне козацьке минуле і була помітним поселенням краю. Перша писемна згадка про це поселення відноситься до 1613 року («Тариф подимного податку Київського воєводства»). Козаки Антипівського куреня Золотоніської сотні взяли участь у основних битвах Визвольної війни середини XVII ст. За описами Київського намісництва (80-ті рр. XVIII ст.) у селі було обліковано 274 двори з населенням 940 мешканців. При цьому, одне господарство було дворянським, 3 – різночинськими, 3 належали церковникам, 65 – виборним козакам, 141 – козакам-підпомічникам, 68 – залежним селянам (посполитим і козацьким підсусідкам).
Неподалік Антипівки розташований Свято-Покровський Красногірський монастир (виник ще у XVII ст. як чоловічий, а від 1790 р. став жіночим) – відомий центр духовності України. У 1771 р. на його території було освячено Преображенську церкву. Цей архітектурний шедевр споруджений у стилі українського бароко за проектом відомого вітчизняного зодчого І. Г. Григоровича-Барського
Земне життя Навроцького розпочалося 28 липня (9 серпня) 1823 р. Зростав він у родині безпомісного дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, Олександр рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєточок Навроцьких опинився під опікою І. В. Капніста – сина відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.
Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.
Справді доленосними стали роки його навчання на філологічному факультеті (історико-філософський відділ) Київського університету св. Володимира, до якого він вступив у 1842 р. Навроцький самовіддано гриз граніт науки і, здавалося, ніщо не віщувало непередбачуваних крутозламів його життя. Та згодом він потрапив під вплив свого двоюрідного брата М. І. Гулака, який відзначався доволі радикальними поглядами і передав їх Олександру. Саме від кузена Навроцький дізнався про опозиційні твори Т. Шевченка і згодом повністю сприйняв його антикріпосницькі та антитоталітарні погляди. Кобзар дуже швидко заволодів єством Олександра, став його кумиром. Ю. Андрузький твердив, що Навроцький «майже напам’ять знає твори Шевченка». Олександр надзвичайно активно пропагував позацензурні поезії великого поета-демократа серед студентського загалу.
Світогляд майбутнього соратника Шевченка формувався під впливом передових ідей того часу, вивчення реалій життя, у ході запальних дискусій на студентських зібраннях. Згадуючи університетські роки, він писав: «З ранньої юності я надзвичайно любив читати. Але легке читання не дає ще знань, – я прийнявся за читання серйозне, філософсько-історичне…став відвідувати студентські зібрання – і тут відкрився переді мною новий, чарівний світ, повний життя і всього, що тільки властиве запальній, чудовій молодості. Ці сходини, краще будь яких книжок, розвинули в мені всі інстинкти добра…Познайомившись зі світом ідей…, я не міг їх поставити поза життя; потроху порушувалися політичні питання, обставини допомогли їх розвитку…». Навроцький вірив у великий перетворюючий потенціал простого народу, виражав до нього неприховані симпатії. Це, зокрема, випливає з таких його слів: «Иногда в беднойхижинесидит с таким горячим серцем, чтоможетсжечцелыйсвет, еслитудаброситьхотьмаленькуюискру».
Коли наш земляк дізнався про створення опозиційного Кирило-Мефодіївського товариства, він, не вагаючись ані хвилини, вступив до нього, адже безапеляційно поділяв credo братчиків. Більш того, значною мірою під впливом Гулака він примкнув до радикального крила цієї організації, став одним із найближчих соратників Т. Шевченка (їхнє знайомство відбулося в 1846 р.).
Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства за допомогою зрадника Петрова 3-м відділенням, генерал-лейтенант Дубельт 20 березня 1847 р. віддав розпорядження про арешт поряд з іншими братчиками і О. Навроцького, який тоді знаходився на Полтавщині. 1 квітня того ж року його було заарештовано в маєтку Капністів і поручик Паліцин доставив нашого земляка до Санкт-Петербурга, в жандармське управління. На допитах молодий опозиціонер виявив велику мужність і несхитність, він не виказав жодних таємниць товариства, рішуче відмовився свідчити проти будь-кого із соратників, не говорячи вже про свого кумира Шевченка.
Л. Дубельт, не приховуючи свого роздратування, писав у донесеннях, що Навроцький «по прежнемуотозвалсясовершеннымневедениемвсего, о чем его спрашивали, решительноутверждая, чтобудтобы не имелнималейшегосведения о замыслахсвоихтоварищей… По упорствусвоему в запирательствеследуетпервым за Гулаком». Два місяці виснажливих допитів не зломили силу духу нашого земляка, проте висновок слідства був безапеляційним: «…УликпротивНавроцкогостольмного, чтовиновность его несомненна…». За вироком суду 30 травня 1847 р. молодого опозиціонера мали відправити на 6 місяців до в’ятської в’язниці, а потім надати відповідну службу в одному з повітових містечок.
Про кількамісячне ув’язнення у В’ятці Олександр Олександрович згадував, що він «…був у відчаї. Туга за батьківщиною, спогад про минуле, безнадія довели мене до того, що я поставив перед собою питання: нащо мені жити? І, мабуть, мало не дійшов до самогубства» А потім були два роки примусового проживання в північній Єлабузі. В’язниця та заслання підірвали здоров’я Навроцького, і він захворів на сухоти. Може б і скінчилося тоді його ще молоде життя (тяжка хвороба в умовах несприятливого тамтешнього клімату не залишала жодних шансів), якби не клопотання за нього перед владою княжної В. Репніної, О. Капніста та матері Олександра. Відтак, у березні 1849 р. була «явлена монарша милість» і політзасланця перевели під нагляд поліції до Курська, а через рік за його клопотанням поліційну опіку було знято.
Після недовгого перебування в столиці Навроцький виїхав у Дагестан, де служив у м. Темір-Хан-Шуре (нині Буйнакськ). Певний час жив у Єревані, дослужився до рангу статського радника. Його земне життя скінчилося у м. Темір-Хан-Шуре 10 (22) жовтня 1892 р.
Ім’я нашого земляка О. Навроцького назавжди вписане в нашу вітчизняну історію, його ми шануємо як великого подвижника духовності, відомого літератора. Він належить до когорти письменників, які не лише в житті, але й у творчості зазнали величезного впливу Т. Шевченка. Це позначилося на творчому почерку поета настільки, що він так і не зміг вийти за межі Шевченкових мотивів і тем. Незрідка у творчому доробку Навроцького подибуємо прямі ремінісценції з кобзаревих творів. На смерть Шевченка він відгукнувся віршами «То не вітер стогне в полі» та «Не втихомирилась душа». Відгомін мотивів Шевченкового «Заповіту» відчувається у вірші-заповіті поета «Остання воля». У своїх поезіях Навроцький високо підносить значення Шевченка як поета і громадянина, «що піднімав нас всіх угору, привертав до хати, єднав слов’ян всіх до купи, у сім’ю велику».
Наш великий земляк підписував свої твори власним прізвищем чи псевдонімом «Вроцький». Після його смерті залишилося понад 10 об’ємних зошитів з його творами. У друкованому вигляді побачила світ лише невелика дещиця з об’ємної творчої спадщини поета. Зокрема, його поодинокі вірші друкувалися в часописах «Основа», (1861 р., №6, 8), «Русскийархив» (1892 р., кн.. 2), «Киевская старина» (1889 р., №19, 1902 р., №10, 12), «Зоря», (1882 р., №19), вони також цитуються в праці М. Петрова «Нариси з історії української літератури ХІХ ст.». Інші ж його поезії так і залишилися в рукописному варіанті. Так, у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ зберігаються об’ємні зошити поета з чудовими творами, яким так і не судилося побачити світ. Вони містяться як у його особовому фонді, так і у фонді І. Н. Сабо (15 поезій, один цикл). Один із своїх рукописів наш земляк, як людина скромна й дотепна, на хвилі кепкування над самим собою назвав «…Мої власні верзякання».
У більшості віршів Навроцького, які тематично перегукуються чи навіть тотожні Шевченковим творам, зустрічаємо співчуття долі зубожілого селянства, протест проти кріпацтва («Доля», «Тяжко в світі сиротою»), заклик до всеслов’янської єдності. Щоправда, після 1861 р. він перебував у полоні ілюзій і написав кілька віршів процаристського спрямування (наприклад, «Пронеслися тихі вітри»). Поет засуджував терористичну діяльність народовольців і закликав до суспільної злагоди. Постійно відчуваючи вплив Кобзаревої харизми, він здійснив драматичну переробку його поеми «Сотник».
Лейтмотивом поетової творчості стала туга за Україною, вболівання за її підневільну долю («До України», «Ой, усюди, усюди»), віра в краще прийдешнє народу («Ні, не дарма в Україні», «Рідна мова»).
О. Навроцький був справжнім поліглотом, володів десятком мов, але найкраще знав англійську, німецьку, французьку та польську. Ця його вражаюча лінгвістична ерудиція стала основою для якісного літературного перекладу. Наш земляк висунувся в ряд найзначніших і найталановитіших українських перекладачів, та, власне, став фундатором вітчизняного перекладу. Свої перекладацькі студії він розпочав ще під час навчання в університеті, перекладаючи українською твори західноєвропейських майстрів слова.
Та особливо плідно Навроцький працював у цій царині в кавказький період своєї творчості. Зокрема, з російської він перекладав твори М. Жуковського, І. Крилова, О. Пушкіна, Л. Толстого, О. Хом’якова. Чільне місце в його творчій спадщині займають і майстерні переклади з Біблії: «Псалом пророка Давида» і «Пісня пісень Соломона». Наш знаменитий земляк став піонером української руставеліани, бо він першим з українських та, загалом, і європейських митців здійснив переклад епічної поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (за Навроцьким – «Одягнений в барсове хутро»). Перекладав він й інших східних авторів, зокрема, поему азербайджанського поета М. Фізулі «Лейлі і Меджиун». Із санкриту Навроцький здійснив переклад сутри «Лалітавістара», подавши її під назвою «Покуса Будди».
Його перу належить і понад 140 перекладів українською творів класиків західноєвропейської та американської літератури. Серед них – Байрон, Барб’є, Беранже, Бернс, Гамерлінг, Гейне, Гете, Ленау, Лонгфелло, Мільтон, Міцкевич, По, Шеллі. При цьому, великому достойнику виявився по плечу й переклад доволі об’ємних і змістовно насичених епічних творів – поем. У числі перекладених ним поем – «Агасфер у Римі» (Р. Гамерлінг), «Манфред (Д. Байрон), «Конрад Валенрод» та «Фарис» (А. Міцкевич) та ін. Спостерігається особлива увага перекладача до творчості А. Міцкевича та бездоганне володіння ним польською мовою. Даючи високу оцінку Навроцькому-перекладачу, І. Я. Франко відзначав, що «з поміж усіх перекладачів, які робили спробу перекладати Міцкевича українською мовою, пальма першості належить Навроцькому».
У перекладацькій спадщині поета рельєфно виділяються безсмертні твори старогрецького поета Гомера «Іліада» та «Одісея». За одностайними відгуками літературознавців, зокрема професора О. Потебні, переклад цих шедеврів літератури здійснений доволі майстерно і він засвідчив пристойне знання старогрецької мови Навроцьким. Спробував він перекладати й знамениту літературну пам’ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Поет звертався й до перекладу драматичних творів. Так, він майстерно переклав драматичну поему Ф. де Бонвіля «Сократ і його жінка».
Навроцький перекладав також чеські, сербські та чорногорські народні пісні. Про його великий інтерес до пісенного фольклору засвідчує також рукописна збірка «Аварські, казикумукські, чеченські і кумукські пісні» в авторському перекладі.
На думку літературознавця Д. Кузика поет значною мірою українізує переклади, вводить у них національний колорит. Здебільшого його переклади зводяться до віршованого переспіву, зі значним відступом від першотвору. Попри зазначене, безсумнівною є думка про те, що Навроцький належить до когорти найвизначніших українських перекладачів.
На жаль, побачила світ лише невелика частина талановитих перекладів поета, вона оприлюднена в кількох числах часопису «Київська старовина» та у вже згаданій книзі Петрова. Більшість же перекладів залишилися лише в рукописних варіантах і відклалася, як і поезії Навроцького, у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що саме під живодайним впливом великого літературного генія і національного пророка Т. Г. Шевченка на духовному небозводі України яскраво засяяла й зірка нашого земляка, відомого громадського діяча, поета і перекладача О. О. Навроцького. Його яскраве життя та плідна творча діяльність залишають ще дуже велике поле для нових дослідницьких студій з цієї проблематики.
ЛІТЕРАТУРА
- Білоусько О. Полтавці –
члени Кирило-Мефодіївського братства / О. Білоусько // Нова історія Полтавщини:
кінець XVІІІ –
початок ХХ століття. – Полтава, 2003. –
С. 91-95.
- Зленко Г. Навроцький
Олександр Олександрович (28.07/09.08.1823, с. Антипівка Золотонівського пов.
Полтав. губ. –
10/22.10.1892, м.Темір-Хан-Шура) / Г. Зленко // Шевченківська енциклопедія: в 6
т. –
К., 2013. – Т. 4. –
С. 404-405.
- Калініна Т. Розмова пошепки :
[історія вчительки з роду Навроцьких] / Т. Калініна // Літературна Україна. –
2018. – 8 листоп. –
С. 14.
- Малик М. 185 років від дня народження українського
громадського і культурного діяча Навроцького Олександра Олександровича :
[(28.07.1823-1892) народ. в с. Антипівці] / М. Малик // Край. –
2008. – № 51 (лип.). –
С. 22.
- Навроцький О. Поле моє, поле :
[поезія, коротка біогр. автора, уродженця с. Антипівка Полтав. губ.] / О.
Навроцький // Антологія української поезії : в 6 т. –
К., 1984. – Т. 2: Укр. дожовтнева
поезія: твори поетів XIX ст. – С. 248-249.
- Навроцький Олександр Олександрович (1823 –
1892) : [укр. громад. і культ. діяч, член Кирило-Мефодіївського братства,
уродженець Полтавщини] // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. –
Полтава, 2013. –
С. 205-206 ; Марахов Г. І. Т. Г. Шевченко у колі сучасників : словник
персоналій. –
Київ, 1976. –
С. 83.
- Наливайко
І. "Гей, до діла, до роботи, прибитії
діти!" : [про О. Навроцького (1823-1892), поета, перекладача, чл.
Кирило-Мефодіївського братства. Народ. в с. Антипівці Золотоніського пов. Полт.
губ.] / І. Наливайко // Наливайко І. Через літа, через віки...: Історико-публіцистичні
нариси. –
Полтава, 2008. –
С. 339-343 ; Павловский И. Ф. Краткий биогр. словарь ученых и писателей Полтав.
губ. с пол. XVIII века. – Харьков, 2009. –
С. 134.
- Олександр Олександрович Навроцький (1823 - 1892) : [біографія, тексти поезій уродженця с. Антонівка Золотоніського пов. Полтав. губ.] // Українська муза. Поетична антологія. Од початку до наших днів. Під ред. О. Коваленка. – Київ, 1993. – Вип. 12. – С. 1231-1234.
Немає коментарів:
Дописати коментар