Головна

вівторок, 12 квітня 2022 р.

"…до кінця своїх днів твердо обстоював потребу національного визволення…" : український громадсько-політичний, державний діяч, міністр урядів УНР, мемуарист Юрій Коллард

Згадаймо в ці дні маловідомого в радянський час діяча, уродженця краю, який відіграв помітну роль в українському національному русі.
Народився Юрій Коллард 2 січня 1875 року у с. Морачів Полтавської губернії. Його батько – Жерард Коллард – був бельгійцем, працював інженером-агрономом в Україні, де одружився з його матір'ю, яка походила зі старовинного козацько-шляхетського роду. Середню освіту юнак здобув у Полтаві, де брав активну участь в українському національному русі. Спілкувався з Симоном Петлюрою, з іншими політичними, громадськими діячами.
Навчався у Харківському Технологічному інституті. Його ровесник і однокурсник, полтавець Олександр Коваленко (1875–1963), згадуючи Юрія, писав:
"Хоча і був бельгійський француз, проте він увесь час був пройнятий стихією. Скоро я відчув у ньому щось мені рідне: ті самі українські дотепи, які я чув і в Ромні, ті самі українські пісні, що співаються і у нас, як також і те, що він так часто, при всякій нагоді, переходив з російської мови до української. Тому не минуло, мабуть і місяця, як ми стали приятелями".
Восени 1897 року, юнаки разом з Д. Антоновичем, Б. Камінським, М. Русовим, П. Андрієвським та іншими стали співзасновниками "Харківської Української студентської громади".
Організація "за короткий час дуже поширилася чисельно, здобуваючи щораз більше морального впливу серед українського студентства, організація, яка зробилася потім матір’ю майже всіх існуючих українських партій, та відіграла таку величезну роль в нашому національному русі", – писав пізніше Ю. Коллард.
1898 року до Харкова переселився М. Міхновський. Невдовзі він став неабияким авторитетом для студентської молоді. Як згадував Ю. Коллард, "саме Міхновський в значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму".
Існує цікава історія про те, як з'явилося привітання "Слава Україні" і пов'язане воно, певним чином, з Ю. Коллардом та його друзями.
Гасло "Слава Україні!" і відповідь "По всій землі слава!" використовувалось в середовищі харківської української студентської громади у кінці XIX століття.
Того самого, на базі якого у 1900 році виникла Революційна українська партія (РУП) – перша модерна українська політична партія, ідеологом якої був М. Міхновський.
Їхав якось "артільний батько" Микола Левитський (1859–1936) у гості до родини Олександра Коваленка – співзасновника РУП, який у 1905 році став одним із лідерів повстання на броненосці "Потьомкін".
Їхав, розглядався навкруги, але забув назву потрібного провулку. Спитатись би когось, але можуть засміяти – Харків, то ж не Кобеляки, де всі всіх знають:
"Коли дивлюсь, – іде студент-технолог, чорнявий, смуглявий, ну – наш парубок із села, та й годі [це був Юрій Коллард!]. Спитатися б його, та якось ніяково.
Коли чую – він насвистує "Ще не вмерла Україна". – Почекайте! – я до візника. – "Слава Україні!" – гукаю до студента. – "По всій землі слава" – відповідає, підбігаючи до мене з хідника".
29 серпня 1903 року відбувся нелегальний з'їзд представників РУП із багатьох міст України біля села Терешки під Полтавою, куди делегати добиралися човнами по Ворсклі, серед них був і Ю. Коллард.
Ведучи активну політичну діяльність, Коллард зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера-технолога. У 1903–1907 рр. працював інженером у Харкові, в 1907–1912 рр. – на будівництві Транссибірської залізниці в Красноярську, з 1912 по 1915 роки – інженером Кавказької залізниці в Катеринодарі на Кубані. Під час Першої світової війни працював головним інженером-будівничим Мурманської залізниці. В 1916 році був переведений на Західний фронт.
З 1917 року належав до Української Партії соціалістів-самостійників, за часів Української Центральної Ради очолював управління залізниць на Поліссі. У 1919–20 рр., за Директорії УНР, був керівником міністерства шляхів, згодом, разом з урядом УНР, переїхав до Відня. У 1921–1926 рр. проживав у Чехословацькій республіці. Працював при Земському уряді на Закарпатті. Звільнений за політичними мотивами (як український націоналіст). У Моравії працював у різних містах, аж поки в 1935 році не зупинився в Брно.
У Чехословаччині Коллард громадської діяльності не полишав. Як один з керівників Союзу Визволення України, став співзасновником Легії Українських Націоналістів.
Пан Юрій був висококваліфікованим інженером, мав добрий заробіток, тому давав солідні суми на різні цілі, а крім того, в його гостинній хаті завжди було багато гостей, бідні учні Української реальної гімназії в Модржанах, які не мали куди дітися, перебували вакації в сім'ї Коллардів. Пан Юрій вмів прихилити до себе студентську молодь, яка багато від нього навчилася.
До 1939 року опікувався місцевою студентською громадою в Брно та Українською Громадою, іншими суспільно-громадськими організаціями української еміґрації в країні.
На початку 1945 року, перед наступом Радянської Армії, Юрій Жерардович виїхав до Німеччини, де через шість років, 3 січня 1951 року, помер.
Він – автор мемуарів: "З юнацьких років" (1930, 1972), "Спогади з минулого" (1931). У вступі до мемуарів Марко Антонович (1916–2005), син українського історика Дмитра Антоновича (1877–1945), писав: "Увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку, смушевий комір, був типово українським. Доповнювали цей образ вуси, подібні до вусів Б. Хмельницького. Був "живим образом гетьмана України". Мав широку козацьку вдачу, був щирий, добрий, навіть лагідний, з гумором, а мова була наповнена запашними народними виразами. Знав багато українських пісень. Улюбленими були "Не ходи, козаче…", "Ой в полі, коршомка…" (цю пісню, мабуть, з його голосу вивчив Гнат Хоткевич (1878–1938), її співала його капела бандуристів, заснована у Полтаві 1927 року).
Не було такої жертви, якої Юрій Жерардович не приніс би в разі потреби для української справи. Його покоління винесло на своїх недосвідчених плечах ідею самостійної України, вони стали будівничими Української держави в 1917–1920-х рр.".
В "Новом Русском Слове" (за 30 жовтня 1959-го року) в статті про Мазепу, було висловлено здивування, що "найбільш непримиренними борцями за волю України, є, мовляв, неукраїнці: Пилип Орлик – чех; Петро Могила – молдаванин; граф Василь Капніст – грек; Юрій Коллард – бельгієць". І невтямки автору цих слів, що це й є величезною силою українського народу, який умів своєю ідеєю боротьби за визволення запалювати навіть неукраїнців!
Особливе значення особистості Колларда в тому, що він був проміжною ланкою між ґенераціями і вмів молоді передавати свій життєвий досвід. А майбутнє української справи залежить саме від таких діячів, як Юрій Коллард, який і після смерті живе в пам'яті своїх послідовників.

Немає коментарів:

Дописати коментар