КОСТЯНТИН СТАРОВИЦЬКИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Костянтин Старовицький: Маестро

Костянтин Геннадійович Старовицький (позивний «Маестро»; 30 жовтня 1982, Херсон, Україна – 4 квітня 2023, Донецька область) – український, диригент, фаготист. Військовослужбовець, учасник російсько-української війни

Костянтин Старовицький народився 30 жовтня 1982 року в Херсоні. 2018-го закінчив Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського за спеціальністю оперно-симфонічне диригування. Працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва, а також у Державному академічному естрадно-симфонічному оркестрі. Був головним диригентом фестивалю камерних опер «Оперний вікенд». Здійснив постановки різноманітних опер на різних сценах Києва, зокрема: Г. Доніцетті «Ріта» (2015), «Дон Паскуале» (2019), Дж. К. Менотті «Медіум» (2018), Дж. Пуччині «Джанні Скіккі» (2019). Диригував операми Дж. Верді «Травіата», С. Рахманінова «Алеко», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з оркестром Оперної студії Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2021 року отримав запрошення до Берлінської оперної академії як асистент диригента. Мав дружину Сніжану та доньку Єву. У лютому 2022 року вступив до лав ЗСУ. Загинув 4 квітня 2023 року на краматорському напрямку.

Він ішов до диригенства довгим шляхом. Десять років музичної школи, п’ять – консерваторії, три – асистентури. Після цього грав у різних оркестрах, а іноді лишався без роботи, часом зневірювався у собі, та одразу захоплювався новим проєктом. У якому б оркестрі не опинився – в Київській опері на Подолі, у Президентському оркестрі чи у складі київського Lords of the Sound, де виконував хіти з кінофільмів, – усюди організовував свій духовий квінтет чи квартет фаготистів. «Він хотів робити щось своє. Це давало йому можливість втілювати власне бачення музики та впорядковувати світ – хай принаймні у нотах і партитурах», – пригадує однокурсник Євген Слабеняк. Навіть у студенстві, сором’язливий і трохи скутий, Костя вже відчував у собі бажання керувати, надихати, вести за помахом своєї палички.

Його першою великою диригентською роботою була комедійна опера італійського композитора Доніцетті «Ріта», для якої Костя сам переписав партитуру під квінтет дерев’яно-духових інструментів. Прем’єра відбулась 2015 року в Театрі юного глядача на Липках. «У нас тоді виникла така думка, щоб диригент і музиканти стали дійовими особами та грали в опері разом з акторами», – розповідає режисерка Лада Шиленко. Костя миттєво пристав на цю ідею і навіть писав репліки своїм музикантам. Вони кликали його «маестро», а він бешкетливо їм підморгував: «граймо гучніше, панове!». Сюжет опери розгортався в готельному номері, де головні герої були затиснуті у пустотливому любовному трикутнику. «Пригадую, як Костя переймався, що забув узути готельні капці перед виходом на сцену», – усміхається Галина. Він серйозно ставився до акторської гри.

В театрі не було майже жодної роботи, за яку Костя з радістю б не брався. Як диригент-постановник, він відповідав за оркестрову частину, проте залюбки лишався порепетирувати з музикантами, яких розумів і відчував «майже шкірою», пригадує Лада. Він радо допомагав людям, і вони відповідали йому тим самим. Коли потрібно було за кілька годин зібрати оркестр, музиканти з готовністю відгукувались на його запрошення. Так само легко він організовував перевезення декорацій чи домовлявся з дирекцією театру. Коли серед відвідувачів театру почали з’являтися ветерани російсько-української війни, Костя переймався розташуванням стільців – хотів, щоб люди з інвалідністю могли комфортно пересуватися залою. «Якось він написав мені: дивись, у театрі холодно, опалення немає, тож я купив каністру бензину для генератора», – пригадує Галина. Він не мав цього робити, але робив, бо театр і музика були для нього більше, ніж просто роботою. Костя любив свою справу, але, як і більшість музикантів, розумів, що культура академічної музики в Україні перебуває в занепаді. Багато проєктів та задумів стикалися з браком фінансування. «Нам казали, що ніхто не зацікавлений в академічній музиці або що діти не захочуть слухати оперу», -– пригадує Галина. Костя вірив, що це не так. Разом із Євгеном Слабеняком він перевдягався у стародавні камзоли й перуки та влаштовував на вході в театр невеликі вистави для дітей. Випереджаючи свій час, він зрозумів, що нове покоління можна зацікавити коротшими, одноактовими, пʼєсами, для яких залюбки писав оркестровки. Але на цьому складнощі не закінчувалися.

Довгий час українська оперна сцена потерпала від тотального зросійщення. Ще у 2013 році в Національній опері вистави італійських композиторів йшли у російському перекладі. Костя намагався боротися з цим – перекладав лібрето «Ріти» та «Шлюбного векселя» Россіні українською. Він шкодував, що стільки творів українських композиторів було втрачено під час репресій 1930-х років. «Костя відмовлявся вірити, що оперна співачка Соломія Крушельницька була чи не єдиною представницею української оперної сцени, і вважав, що ми маємо шукати родичів композиторів і перебирати архіви, щоб знайти втрачений пласт нашої культури», – пригадує дружина Кості, Сніжана. Він мріяв колись зібрати свій невеликий оркестр з українських музикантів та поїхати гастролювати Європою, щоб українська академічна музика стала загальноєвропейським брендом. Але на заваді, як і сто років тому, став той самий ворог, що нищить українську культуру, забираючи життя її митців.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення Костянтин Старовицький став до захисту держави. З 24 лютого 2022 року по червень 2022 року проходив службу в роті охорони Броварського РТЦК та СП на посаді стрільця. Під час формування 61 окремого стрілецького батальйону в м. Бровари був переведений з роти охорони до 2 стрілецької роти 1 стрілецького взводу батальйону.

З червня 2022 року по жовтень 2022 року у складі 61ОСБ брав участь у охороні українсько-білоруського кордону. В жовтні 2022 року наказом командування був переміщений до 58 ОМБр, де проходив службу у інженерному підрозділі.

Його патріотизм ніколи не був галасливим – у ньому була жертовність, тихе благородство та музика. Коли 1991 року Україна проголосила незалежність, восьмирічний Костя йшов вулицями Херсону і співав український гімн. «Його мама тоді трохи нервувала, бо такого в русифікованому Херсоні не робили, але Костя казав, що ніхто не образиться за його спів, бо ж мелодія така красива», – пригадує Сніжана. Він був ніжною, співчутливою дитиною – перед тим, як захопитися музикою, Костині близькі навіть припускали, що він вступить у духовну семінарію. Уявити, що колись візьме до рук зброю, було важко. «В ньому було щось донкіхотівське», – усміхається Сніжана. Він був ґречним лицарем у світі, де лицарство перетворилось на припорошену пилом легенду; лагідною фігурою в костюмі стародавнього музики, що розповідає дітям про скромність і гідність, обовʼязок і честь. Та коли приходив час діяти, він діяв спокійно і без вагань – під Броварами, на білоруському кордоні, на Харківщині, у Краматорську та під Бахмутом.

Костя мало розповідав про службу. Більше жартував, надсилав фотографії ситних польових обідів і армійських котів, і весь час питав: як там донечка Єва, як собака Дуська. «Взагалі, собаку звати Дафна, але Костя вважав, що це занадто пафосне імʼя як на собаку з такою вдачею», – сміється Сніжана. Костю з Дафною впізнавали усі собачники в окрузі – на вечірніх прогулянках він наспівував собі під ніс та відпрацьовував диригентські жести. Щоліта, коли велика родина з братів, сестер, племінників і онуків збиралась разом на батьківській дачі біля Херсону, Костя разом з Дуською переміщались із переповненого будинку у брезентовий намет у саду. Там, на заплавах Дніпра, поміж дерев і очерету, він почувався щасливим. Мав у собі велику любов до всього живого: рятував пораненого пса, віддаючи ветеринару останні гроші, доглядав покинуті в під’їзді вазони, які жартома називав «вісєльніками», жалів навіть павука, що звив павутину в окопі на Чернігівщині. Під час служби до Кості й далі, немов магнітом, притягувались бродячі коти й собаки. Їм він теж завзято диригував. «Останнє фото, що він мені надіслав за кілька годин до загибелі, було з сирого окопу, в якому він зліпив із землі морду собаки. Ось, мовляв, переказуй вітання Дафні», – пригадує Сніжана.

Тварини і квіти, діти і музика, оркестровки до ранку і лагідний сміх за кулісами – Костянтин Старовицький наповнював життя любовʼю по самі вінця. Хоча сам він так, мабуть, ніколи не сказав би – занадто пафосно, як на людину з таким характером. Усміхнувся б – пусте, нема про що говорити – і пішов би далі присмерковим полем за Броварами, мугикаючи під ніс лише йому відому мелодію.

Стрункий стрій синьо-жовтих стягів тріпотить під холодним сонцем. На алеї Героїв у Броварах ховають фаготиста і диригента Костянтина Старовицького, який загинув 4 квітня 2023 року, виконуючи бойове завдання у Краматорському районі. На похорон зібралось багато людей: військова форма перемішується з чорними куртками та білосніжними фелонами священників. У заквітчаній труні Костя стискає хрест, поруч із ним лежить диригентська паличка. Люди навколо опускаються на коліна. Звучать постріли гвинтівок – побратими Кості віддають йому останню шану. Слідом лунають аплодисменти – так за давньою традицією проводжають музикантів. Олександр Міяль, командир Костиного підрозділу, з подивом оглядає прийшлих журналістів. «Чому тут стільки преси?» – питає. «А ви що, не знаєте, ким він був?» – дивується подруга і колега загиблого Галина Дуб. Олександр спантеличено стинає плечима: «Та наче говорив, що в оркестрі грав». Галина хитає головою – звісно, він нічого їм не сказав, у цьому весь Костя.