ЕЛЕКТРОННІ КНИГИ

Електронна книга в iPhone

У 1971 році в одному з університетів Сполучених Штатів Америки передрукували в комп’ютер Декларацію незалежності США. Це і стало першою електронною книгою. За понад 50 років електронні книги стали буденним явищем і навіть частково створюють конкуренцію паперовим. Тож розробники телефонів і застосунків приділяють функції е-читання неабияку увагу.

Зокрема представники Айфона запевняють, що дискомфорт чи відсутність якісного освітлення – не перешкода. Він здатен замінити кишеньковий «рідер», а його екран за правильного підходу до експлуатації – цілком безпечний для очей.

Щоб читання приносило задоволення і не шкодило зору, потрібно дотримуватися кількох правил.

Використання спеціального програмного забезпечення

Телефон iPhone від Apple має попит, адже може виконувати чимало завдань. Серед іншого – якісна робота з текстовими документами, до яких належать й електронні книги. Вони виходять у PDF, TXT, EPUB, DjVu, FB2 та багатьох інших форматах. Щоб завантажувати, відкривати та читати такі файли, потрібно використовувати програмне забезпечення. Очевидне рішення – утиліта «Книги», вбудована в операційну систему IOS. В неї простий інтуїтивний інтерфейс з барвистим графічним оформленням, зручна система пошуку та «Книгарня». Є безплатні та платні видання. Головна перевага програми полягає в можливості завантаження на смартфон книг зі сторонніх ресурсів – через iTunes.

Альтернатив iBooks багато, у деяких – набагато більше функцій та вбудованих фішок.

Kybook з вбудованим перекладачем дозволяє ділитися цікавими літературними творами через популярні соцмережі;

Rork – рішення для тих, кому потрібен віртуальний читацький щоденник з «плюшками» у вигляді простежування прогресу, соціальної взаємодії з іншими читачами, трекінгу прочитаного;

BookMate – аналог приватної бібліотеки в телефоні. Місячна підписка забезпечує доступ до десятків тисяч книг;

PocketBook – має доступ до хмарних сховищ та каталогів мережевих бібліотек, добре персоналізується, дозволяє систематизувати зберігання аудіо- та звичайних електронних книг.

Безпечна дистанція

Айфон підтримує гнучкі налаштування яскравості, має невеликі габарити, відображає сторінки книг в портретній і в альбомній орієнтації. Широкий арсенал можливостей розслабляє: завдяки високій ергономіці смартфона не доводиться підшукувати зручне положення для читання. Можна навіть влягтися в ліжко та тримати екран майже впритул до очей, щоб було добре видно невеликі літери. Але це не найкраща ідея – за такий експеримент зір точно не скаже «дякую». Читати потрібно сидячи. Безпечна відстань до дисплея – від 30 см, а шрифт варто обрати середній або великий, бо дрібний змушує мружитися.

Вибір місця для читання

Корисне заняття може стати шкідливим зокрема через невідповідне для цього місце. Наприклад, читати не бажано:

– у транспорті. Особливо – в автобусах та автомобілях, адже вони не можуть забезпечити повну відсутність гойдання та вібрацій;

– на ходу. Можна випадково оступитися, зашпортатися, впасти та забитися. Або ж врізатися в іншу людину чи стовп;

– в приміщенні з занадто яскравим освітленням. Багато світла – так само погано, як і замало.

Пильнуйте за часом

Цікаві книги «затягують». Від них не хочеться відриватися ні на хвилину, адже кожна сторінка дарує незабутні емоції. Сидіти цілими днями в телефоні небезпечно: через це може виникнути синдром сухого ока, відчуття втоми та головний біль. Щоб уникнути наслідків, треба читати не більше 2-3 годин на день, обов’язково з перервами – хоча б коротенькими.

Добре працює правило трьох двадцяток. Через кожні двадцять хвилин потрібно відводити очі від екрана секунд на 20 і дивитися вдалину – приблизно на 20 метрів вперед. Не варто недооцінювати ефективність гімнастики для очей.

«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко)

Ліна Василівна Костенко – славна українська поетеса, велика патріотка України, борчиня за права, моральність та гідність нашої Батьківщини, жінка, котра для мільйонів людей стала прообразом та символом живого українського слова.

Творчість Ліни Костенко поза часом. У її поезії можна знайти розраду у важкі хвилини, підказку в складному виборі, натхнення, мотивацію, бажання жити, змінюватися і боротися.

Про це – у матеріалі біобібліографічного досьє.

Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

«Висока жінка, горда, наче бунт» (до 95-річчя від дня народження Ліни Костенко) : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2024. – 36 с.

КОСТЯНТИН СТАРОВИЦЬКИЙ

Люди культури, яких забрала війна. Костянтин Старовицький: Маестро

Костянтин Геннадійович Старовицький (позивний «Маестро»; 30 жовтня 1982, Херсон, Україна – 4 квітня 2023, Донецька область) – український, диригент, фаготист. Військовослужбовець, учасник російсько-української війни

Костянтин Старовицький народився 30 жовтня 1982 року в Херсоні. 2018-го закінчив Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського за спеціальністю оперно-симфонічне диригування. Працював у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва, а також у Державному академічному естрадно-симфонічному оркестрі. Був головним диригентом фестивалю камерних опер «Оперний вікенд». Здійснив постановки різноманітних опер на різних сценах Києва, зокрема: Г. Доніцетті «Ріта» (2015), «Дон Паскуале» (2019), Дж. К. Менотті «Медіум» (2018), Дж. Пуччині «Джанні Скіккі» (2019). Диригував операми Дж. Верді «Травіата», С. Рахманінова «Алеко», С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» з оркестром Оперної студії Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2021 року отримав запрошення до Берлінської оперної академії як асистент диригента. Мав дружину Сніжану та доньку Єву. У лютому 2022 року вступив до лав ЗСУ. Загинув 4 квітня 2023 року на краматорському напрямку.

Він ішов до диригенства довгим шляхом. Десять років музичної школи, п’ять – консерваторії, три – асистентури. Після цього грав у різних оркестрах, а іноді лишався без роботи, часом зневірювався у собі, та одразу захоплювався новим проєктом. У якому б оркестрі не опинився – в Київській опері на Подолі, у Президентському оркестрі чи у складі київського Lords of the Sound, де виконував хіти з кінофільмів, – усюди організовував свій духовий квінтет чи квартет фаготистів. «Він хотів робити щось своє. Це давало йому можливість втілювати власне бачення музики та впорядковувати світ – хай принаймні у нотах і партитурах», – пригадує однокурсник Євген Слабеняк. Навіть у студенстві, сором’язливий і трохи скутий, Костя вже відчував у собі бажання керувати, надихати, вести за помахом своєї палички.

Його першою великою диригентською роботою була комедійна опера італійського композитора Доніцетті «Ріта», для якої Костя сам переписав партитуру під квінтет дерев’яно-духових інструментів. Прем’єра відбулась 2015 року в Театрі юного глядача на Липках. «У нас тоді виникла така думка, щоб диригент і музиканти стали дійовими особами та грали в опері разом з акторами», – розповідає режисерка Лада Шиленко. Костя миттєво пристав на цю ідею і навіть писав репліки своїм музикантам. Вони кликали його «маестро», а він бешкетливо їм підморгував: «граймо гучніше, панове!». Сюжет опери розгортався в готельному номері, де головні герої були затиснуті у пустотливому любовному трикутнику. «Пригадую, як Костя переймався, що забув узути готельні капці перед виходом на сцену», – усміхається Галина. Він серйозно ставився до акторської гри.

В театрі не було майже жодної роботи, за яку Костя з радістю б не брався. Як диригент-постановник, він відповідав за оркестрову частину, проте залюбки лишався порепетирувати з музикантами, яких розумів і відчував «майже шкірою», пригадує Лада. Він радо допомагав людям, і вони відповідали йому тим самим. Коли потрібно було за кілька годин зібрати оркестр, музиканти з готовністю відгукувались на його запрошення. Так само легко він організовував перевезення декорацій чи домовлявся з дирекцією театру. Коли серед відвідувачів театру почали з’являтися ветерани російсько-української війни, Костя переймався розташуванням стільців – хотів, щоб люди з інвалідністю могли комфортно пересуватися залою. «Якось він написав мені: дивись, у театрі холодно, опалення немає, тож я купив каністру бензину для генератора», – пригадує Галина. Він не мав цього робити, але робив, бо театр і музика були для нього більше, ніж просто роботою. Костя любив свою справу, але, як і більшість музикантів, розумів, що культура академічної музики в Україні перебуває в занепаді. Багато проєктів та задумів стикалися з браком фінансування. «Нам казали, що ніхто не зацікавлений в академічній музиці або що діти не захочуть слухати оперу», -– пригадує Галина. Костя вірив, що це не так. Разом із Євгеном Слабеняком він перевдягався у стародавні камзоли й перуки та влаштовував на вході в театр невеликі вистави для дітей. Випереджаючи свій час, він зрозумів, що нове покоління можна зацікавити коротшими, одноактовими, пʼєсами, для яких залюбки писав оркестровки. Але на цьому складнощі не закінчувалися.

Довгий час українська оперна сцена потерпала від тотального зросійщення. Ще у 2013 році в Національній опері вистави італійських композиторів йшли у російському перекладі. Костя намагався боротися з цим – перекладав лібрето «Ріти» та «Шлюбного векселя» Россіні українською. Він шкодував, що стільки творів українських композиторів було втрачено під час репресій 1930-х років. «Костя відмовлявся вірити, що оперна співачка Соломія Крушельницька була чи не єдиною представницею української оперної сцени, і вважав, що ми маємо шукати родичів композиторів і перебирати архіви, щоб знайти втрачений пласт нашої культури», – пригадує дружина Кості, Сніжана. Він мріяв колись зібрати свій невеликий оркестр з українських музикантів та поїхати гастролювати Європою, щоб українська академічна музика стала загальноєвропейським брендом. Але на заваді, як і сто років тому, став той самий ворог, що нищить українську культуру, забираючи життя її митців.

СЕРГІЙ КРИВОНОС

Про книгу «Зі щитом або на щиті. Правда про війну» Сергія Кривоноса

Уперше в новій історії України книжку написав бойовий генерал – спецпризначенець, представник елітних військ – Сил спеціальних операцій, винятковий професіонал. Один із небагатьох військових, хто публічно попереджав про небезпеку російського вторгнення та необхідність належним чином готувати націю до широкомасштабної війни.

З позиції державного менеджера Сергій Кривонос розробив не лише дієвий механізм формування та розвитку сучасної територіальної оборони, а й спеціальну програму «П’ять кроків», що передбачала глобальну підготовку суспільства до системного опору великій сусідній країні.

У книжці автор розповідає власну історію й ділиться маловідомими фактами й деталями подій, безпосереднім учасником яких він був. Його двічі виштовхували в політику. Перший раз, коли лишили можливості професійної самореалізації – розвитку створених ним Сил спеціальних операцій. Другий – коли за виконання громадянського обов’язку із захисту Києва, зокрема однієї з найбільш небезпечних і вразливих ділянок столиці – міжнародного аеропорту «Київ-Жуляни», – замість подяки завели карну справу.

На тлі системного аналізу й дуже холодних, тверезих оцінок генерал Кривонос пропонує конкретні формули – з розвитку національного війська та оборонної промисловості, з формування й підготовки національного спротиву ворогу, з формування влади, яка служитиме народові.

Книжка буде цікава як для підготовленого військового фахівця, так і для пересічного громадянина, який хоче знати більше правди про цю війну – від її НЕпідготовки до погляду в майбутнє – після Перемоги.

Цитата з видання «Зі щитом або на щиті. Правда про війну»

«В одному з боїв ми брали участь разом із Головнокомандувачем ЗСУ генералом Муженком і кількома іншими генералами. Муженку зателефонував Забродський і повідомив, що вони ведуть бій у районі Добропілля. Пощастило, що якраз у небі були два МіГ-29, тож генерал Муженко через командувача Повітряних сил переспрямував літаки на прикриття підрозділів бригади Забродського. Ми також швидко завантажилися в гелікоптери й полетіли в район бойових дій. Там, між Краматорськом і Добропіллям, наша така собі «зведена генеральсько-офіцерська група» деблокувала 25-ту бригаду ВДВ і звільнила наших десантників з полону проросійських сепаратистів».

Про автора

Сергій Григорович Кривонос (нар. 26 липня 1970, Кременчук, Полтавська область, Україна) – український політичний і військовий діяч, генерал-майор запасу Збройних сил України, перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ (2016-2019).

Освіта

Закінчив Кременчуцьке професійно-технічне училище № 19.

У грудні 1988 року був призваний до армії, де він потрапив до розвідувального батальйону. Після служби вступив до Київського вищого загальновійськового командного Червонопрапорного училища ім. Фрунзе (установу вищої освіти після ліквідації приєднали до Одеського інституту Сухопутних військ), яке закінчив з відзнакою. Також закінчив Національний університет оборони України імені Черняховського.

У 2014 році особисто командував обороною Краматорського аеродрому, яка позначилася великими втратами ворога.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України (2019-2020).

Головнокомандувачем ЗС України Валерієм Залужним навесні 2022 року Сергія Кривоноса було призначено керівником оборони аеропорту «Київ». Тридцять дев’ять діб під його командуванням тривала оборона цього надважливого стратегічного об’єкта.

Нагороди

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (8 вересня 2014 року) – за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час Антитерористичної операції збройних сил України на Донбасі.

Медаль «За військову службу Україні» (27 липня 2018 року) – за особисту мужність та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов'язку.