ПАВЛО КАЗАРІН

Про книжку «Дикий Захід Східної Європи»

Книга, яку народила війна та окупація.

«Дикий Захід Східної Європи» – це збірка есеїв, оповідань та роздумів автора про власне життя, про світ, в якому він опинився, про те, яку роль у цьому відіграє його країна та країни навколо.

Це нова, авторська історія України, що переосмислює хронологію подій, їх причинно-наслідкових зв’язків та змушує щоразу глибше аналізувати, де починаємося «ми», а де – «вони».

Чи можливо обманути історію? Кого ми підносимо на п'єдестали? Де золота середина суспільних суперечок, що здаються нескінченними?

Автор сподівається, що продовження книги не буде… що от-от в нашій історії, зміниться напрямок і ми знайдемо новий шлях становлення.

Чому варто прочитати книжку «Дикий Захід Східної Європи»?

«Дикий Захід Східної Європи» отримала відзнаку «Книга року ВВС-2022», Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова, увійшла до короткого списку Шевченківської премії 2023 року в номінації «Публіцистика, журналістика».

Філософські роздуми про зв’язок минулого, сьогодення

Про автора:

Павло Казарін – український журналіст, публіцист, філолог-літературознавець.. 2005 року закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. З 2004 року працює в медіа. Ведучий телеканалу ICTV, суспільно-політичного ток-шоу Зворотний відлік на суспільному телебаченні UA: Перший. Автор та ведучий проекту Грані правди на телеканалі 24. Ведучий програми Подвійні стандарти на Радіо НВ й оглядач українського бюро Радіо Свобода. Сфера інтересів – пострадянський дрейф та питання ідентичності. Вважає, що задача публіцистики – упорядкувати хаос до стану сенсу.

Народився холодною зимою 83-го року у Симферополі. До 2014 року проживав в Автономній республіці Крим. Після окупації півострова Російською Федерацією отримав російське громадянство, а вже восени переїхав до Києва. У січні 2021 року офіційно завершив процедуру виходу з російського громадянства. З початком повномасштабної війни вступив до лав Збройних сил України.

«Моє дитинство пройшло під акомпанемент друкарської машинки – батько-філолог писав докторську з російської літератури. Книжки були скрізь – на антресолях, під ліжками, на кухні і в коморі! Власне, професія батька не давала можливості схитрити у школі. Інші могли виправдатися на уроці літератури тим, що не знайшли книгу, яку задавали прочитати. А в моєму випадку це не спрацьовувало. Тож не дивно, що я планував піти по стопах батька і теж стати літературознавцем.

А от бути журналістом не мріяв: все вирішив випадок. Під час навчання на 5-му курсі однокурсницю запросили на ранковий ефір місцевого телеканалу – розказати, як студенти відмічають своє «професійне» свято. Вона попросила проводити – і на ефірі нас обох посадили в кадр. А після програми мені запропонували спробувати себе на роль ведучого.

І – завертілося…

Були різноманітні авторські проєкти, робота на радіо і в «текстовій» журналістиці. Потім – два роки роботи в Москві. Тривалі подорожі східною Європою. Повернення в Україну. І нарешті – дзвінок з ICTV з пропозицію знову стати жайворонком.

Знаєте, ранковий ефір – це особливий мікрокосмос! Хоча б тому, що коли у всіх тільки починається робочий день – у тебе він вже скінчився. А ще – це чудовий привід згадати дитинство, коли ти лягав спати о дев’ятій вечора».