В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик