ВАЩЕНКО ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ

Серед найвизначніших імен, що ними пишається Полтавщина, одне з перших – ім'я Григорія Григоровича Ващенка, видатного вченого-педагога, творця сучасної української національної освітньо-виховної системи.

Треба сказати, що та частина життя Г. Г. Ващенка, яка прой­шла на Україні, пов'язана майже виключно з Полтавщиною, і що, мабуть, тільки в нашому краї залишилися в архівах сліди його перебування тут.

Григорій Ващенко народився 23 квітня 1878 року в селі Богданівці Прилуцького повіту (тоді він входив до складу Полтавської гу­бернії) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому "любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі". Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії, яку закінчив у 1898 році. Не виключено, що в цьому навчальному закладі, де ширилися українські національно-визвольні ідеї, він був знайомий з Симоном Петлюрою, що вчився в семінарії в той самий час і був виключений за патріотичні погляди.

Григорій хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його "не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника". Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом.

Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати в селі на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, й у 1899 р. він вступив до Московської богословської академії з "думкою присвятити себе служінню Богові". Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання , "Німий" (1900) та поема "Сідхарта" (1902).

Потім Г. Ващенко рік учителював на Прилуччині (також входи­ла до Полтавщини), працював учителем у Полтавській єпархіальній жіночій школі (1903), а пізніше – в Кутаїській духовній семінарії (Грузія).

Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночій гімназії.

Після революційних подій 1905 р. у Г. Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка "Пісня в кайданах" (1907), п’єса "Сліпий" (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції.

У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювання у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога Петра Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

В 1917 році після повалення царського самодержавства Г. Г. Ващенко бере участь у створенні спеціальних учительських курсів у Прилуках, Ромнах і Хоролі. З кінця 1917 року він – викладач педагогіки в Полтавському учительському інституті й одночасно – директор учительської семінарії (навчальний заклад типу педа­гогічного училища), що містилася в Полтаві на Шведській Могилі.

У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у II Всеукраїнському учительському з’їзді (10-12 серпня 1917 р.) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями.

За часів Української Народної Республіки, коли генеральним секретарем (міністром) освіти стає полтавець Іван Матвійович Стешенко, у Полтаві відкривається Український народний університет, і Г. Г. Ващенко стає доцентом цього вищого навчального закладу. Але проіснував він недовго, денікінська окупація влітку 1919 року по­клала йому край. Г. Г. Ващенка денікінці заарештували, і він уник смерті тільки завдяки щасливому збігові обставин. Слідом за білими прийшли червоні і закрили Полтавську вчительську семінарію. Ващенко виїхав у село Білики Кобеляцького району, де й працював у місцевій школі чотири роки. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію. Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 р. "Про мобілізацію професорів і вчителів" для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г. Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) імені Бориса Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 р.). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Г. Г. Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти.

Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство "Просвіта". Але талант пробиває собі дорогу до знань.

З 1924 року він знову в Полтаві, стає штатним професором інституту народної освіти (так називався тоді нинішній педінститут), завідуючим кафедри педології. Тільки в трьох випу­сках "Записок Полтавського інституту народної освіти" за 1925-1926 академічний рік (один навчальний рік) зустрічаємо до десяти його публікацій, одні з яких підписані його повним іменем, інші – криптонімом "Г.В-о". Всі інші професори й викладачі мали лише по одній публікації. Це свідчення того, що серед тодішнього викла­дацького складу інституту він був найактивнішим, найпрацьовитішим, найбільш плідним як науковець, хоча поряд працювали такі непересічні особи як професори Володимир Олександрович Щепотьєв, Василь Миколайович Верхови­нець та інші. Педологія була тоді на передньому краї педагогічних наук, вона будувала свої висновки на основі математично точних даних про дитину, здобутих методами тестування, експерименту, вимірювань. Педологічний кабінет, яким завідував професор Г. Г. Ващенко (в ті часи кабінетами завідували керівники кафедр), наприклад, у 1926 році був оснащений такими маловідомими сьогодні для нас приладами як кімографи, пневмографи, тахістоскопи, ергографи тощо. Усе це пішло в небуття після сумнозвісної поста­нови ЦК ВКП(б) "Про педологічні перекручення в системі наркомосів" 1936 року, у якій компартійні "спеціалісти" з усіх наук, не моргнувши оком, перекреслила науку педологію, так само як пізніше й генетику та кібернетику.

Та наближалися тяжкі часи для української інтелігенції – письменників, митців, викладачів. В 1929 році НКВС заарештував велику групу українських учених на чолі з академіком Сергієм Єфремовим, письменників, митців, викладачів й інкримінував їм створення підпільної організації "Спілка визволення України". Такої організації насправді не було, слідчі НКВД "вибили" зізнання у своїх жертв у підвалах-катівнях. Слідством керував з Москви сам Сталін. В 1930 році відбувся гучний процес, сорок чоловік було засуджено до розстрілу. По всій Україні розпочалося середньовічне "полювання за відьмами", вході якого постраждало понад 30 тисяч чоловік.

У Полтавському педагогічному інституті теж не відстали. Був знятий з посади, а потім і вигнаний з інституту завідуючий кафедрою педагогіки П. Л. Адамович, який, як було констатовано в наказі по інституту, "читав лекції з педагогіки в антимарксистському дусі". Кафедри педагогіки і педології у червні 1931 року об’єднали в одну, на чолі її став професор Г. Г. Ващенко. Але не надовго. У трагічний 1933 рік було ошельмовано на зборах колективу інституту його книгу "Загальні методи педагогіки", а з січня 1934 року одного з найшановніших професорів вузу вигнано з роботи. У наказі директора інституту Койнаша говорилося: "Ващенко Г. Г. не змобілізував студентів і аспірантуру на боротьбу з контрреволюційними буржуазно-націоналістичними настановами УНДІП і тим самим ревізував і ігнорував постанову ЦК КП(б)У про УНДІП. У своїй педагогічній і науковій роботі, не зважаючи на вимоги дирекції і організацій інституту, не розгорнув потрібної самокритики на свою явно буржуазно-націоналістичну продукцію. Тому т. Ващенка Г. Г. звільнити з посади професора-керівника педолого-педагогічної кафедри з 1 січня 1934 року".

Що його чекало далі, не було для нього загадкою, і він потай виїжджає з Полтави за тисячу кілометрів, після двох років безробіття опиняється у Сталінграді, де працює до 1940 року. З 1940 року і до початку війни він знову професор, завідуючий кафедрою педагогіки в Полтавському педагогічному інституті. Отже, всі попередні звинувачення було визнано безпідставними.

Під час фашистської окупації України професор Ващенко стає редактором газети "Полтавське слово". За словами Гьотца Хілліга, він складає довідку про історію виховання та освіти в Радянському Союзі, замовлену йому німецькою окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 р. переклад цієї розвідки українською мовою під назвою "Педагогічна наука в СССР" був опублікований в журналі української діаспори в Англії "Визвольний шлях". Залишаючи поза коментарем морально-ідейний вибір Г. Г. Ващенка, зазначимо лише, що в 1943 р. він із сім’єю залишив Україну й виїхав до Німеччини – в еміграцію.

Гірко, але справжнє визнання прийшло до вченого тільки на чужині, в Мюнхені, що після війни став центром наукового і політичного життя української еміграції. Г. Г. Ващенко – професор педагогіки Українського вільного університету, лектор Української богословської академії, діяльний член Української Вільної академії наук та Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, наставник Спілки української молоді і її перший почесний член. У цей час Григорій Григорович веде активну громадсько-педагогічну роботу з виховання молоді української діаспори.

В Україні знайомство з педагогічними працями Г. Г. Ващенка почалося лише після проголошення державної незалежності.

Серед десятків його праць, написаних у цей період, і "Система освіти в самостійній Україні". Подумаймо тільки: більше тридцяти років тому, коли на самостійну Україну ще й не благословлялося, він вже дивився у наш день, вірив у його пришестя, закладав основи нової національної педагогіки.

Григорій Ващенко помер 2 травня 1967 року на чужині, в Мюнхені, у віці 90 років.

ЛІТЕРАТУРА

• Бойко А. Григорій Ващенко: альтернатива поглядів і оцінок / А. Бойко // Історична пам'ять. – 1999. – № 1-2. – С. 152-160.
• Ващенко Григорій Григорович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава : Артполіграфсервіс, 2003. – С. 34-35.
• Герасименко В. Співець людини, волі й України : педагог, психолог зі світовим іменем Григорій Ващенко / В. Герасименко // Історичний календар 2002. – Київ : Планета, 2002. – С. 251- 257.
• Бобрищев К. Григорій Ващенко / К. Бобрищев // Бобрищев К. Отчий край. – Полтава : Сімон, 2004. – С. 134-143
• Погрібний А. Педагогічні концепції видатного вченого-державника (Г. Ващенко) / А. Погрібний // Погрібний А. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика. – Київ : Просвіта, 2009. – С. 475-492.
• Пустовгар О. Український Вільний Університет: внесок вихідців із Полтавщини : [відзначається 100-річчя заснування єдиного університету з українською мовою викладання поза межами України – Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені] / О. Пустовгар // Зоря Полтавщини. – 2021. – 14 верес. – С. 10 ; Зоря Полтавщини. – 2021. – 17 верес. – С. 14.
• Ротач П. Григорій Ващенко / П. Ротач // Бойко А. "...Служба богові й Батьківщині". – Київ : ІЗМІН, 2001. – С. 379-416.
• Чернов А. Аристократ українського духу Ващенко Григорій Григорович / А. Чернов // Край. – 2012. – № 93 (січ.). – С. 6-9.
• Шендрик А. Г. Ващенко і виховання молоді : (Роль держави та релігії у вихованні сучасної молоді) / А. Шендрик // Край. – 2008. – № 48 (квіт.) . – С. 16-18.