ЮРІЙ ДАРАГАН

Ю. Дараган – один із перших емігрантських поетів, що намагалися своєю поезією викувати нову українську лю­дину – тверду і загартовану в боях, горду з героїчного минулого свого народу.

Л. Череватенко

Життя і натхнення поетові Ю. Дарагану (1894-1926) подарувала степова Україна, ота колишня прикордонна смуга, з якої пішло у світ широкий багато видатних діячів культури. Про мистецьке по­коління, до якого належав Юрій Дараган, мабуть, найкраще мовив Євген Маланюк: "Виростаючи й формуючись у несамовитій атмосфері тієї доби, вони творили гроно новітніх лицарів, що на своїх щитах – раз назавше – написали ім’я нашої Батьківщини, яка для них була Прекрасною Дамою, Коханою, Нареченою, Єдиною. Усі вони запри­сягли себе. І їй залишилися вірними до кінця".

Юрій Дараган  народився 16 березня 1894 р. в Єлисаветграді (нині м. Кропивницьк). Батько його був українець, мати – грузинкою ціле життя тяжіла до російської культури і мови і втягувала в цю сферу сина, але не сталось.. В палкому серці Юрія уживалися любов до України з її співучою мовою та любов до Грузії і її мови.

У 9 років Юрій Юрійович остаточно осиротів, опіку над ним взяла тітка. По її смерті, в 16 років переїхав до Петербурга до дядька.

Як казав сам Дараган, він читав книжки "запоєм", а поезію любив до божевілля. В Петербурзі познайомився із Брюсовим, Бальмонтом, Блоком. Родичі матері були палкими шанувальниками театру, тому долучали племінника до мистецтва:

Бувало, підлітком виходиш так з театру –

Проспект знайомий вже не той,

Ще ніби Міфестофель вабить Марту,

Крадеться Фауст вуличкою тою.

Або Ромео щиро так кохає,

Або по ставку блисне ясна путь,

І Лоенгріна з радісного раю

Лебеді білі раптом привезуть…

У двадцять років вже після закінчення гімназії Дарагана – старшину захопили революційні події, воював на фронті, і це прискорило формування його світоглядного вибору. 

В листі до близького приятеля Микита Шаповала (1882 – 1932, поет, громадський діяч) про цей бурхливий виток подій Юрій Дараган написав так: вихований "не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я "малорос" і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації, до якої я належу по крові".

Там само, запитуючи себе про дороговказ, на якому засяяла його провідна зірка – "українство", пише так: "У кінці 17-го року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово». В цьому йому допомагали «наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем".

Як сотник Армії УНР Юрій Дараган воював в її рядах до 1922 року, а після поразки визвольних змагань емігрував, до кінця своїх днів жив у Празі.

Юрій Дараган дуже любив літературу, особливо поезію, її, як зазначив, "полюбив до божевілля", так народилась потаємна мрія: стати поетом.

Бажання було настільки сильним, що навіть вигадав молитву, у Бога просив не багатства чи здоров’я, гаряча молитва зносилась до небес тільки з одним проханням: «Боже, зроби зі мною що хочеш, – якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом».

Що просив у Бога, збулось: став поетом, пережив нестатки, хвороби, самоту.

Його поетичний початок був яскравий і неповторний. На жаль, поет рано пішов із життя. Він помер від недуги на ті часи не­виліковної – туберкульозу.

Юрій Дараган помер 17 березня 1926 року у туберкульозному диспансері "На Плеше", у місті Плешове поблизу Праги. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. Та на превеликий жаль, його могила втрачена. Бо за її догляд не сплатили кошти.

Єдина збірка Дарагана, яку поет встиг видати у 1925 році, за рік до смерті, не випадково названа "Сагайдак". Вірші її – наче стріли з козацького сагайдака...

Поет з особливою майстерністю воскресив добу нашого серед­ньовіччя. Образи степового безмежжя, козацької битви, заплаканої неньки, вірного вороного коня проходять крізь його поезію як ге­роїчна драма історії, як подвиг народу. Минувшина для нього – це вічна книга знань, досвіду, уроків, захоплень, що і ранить душу, і водночас тамує її біль.

То я та вітер в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак.

Таким міцним, солодким болем

Наповнить їх смертельний знак!

Внесок Юрія Дарагана в мистецький доробок Празької поетичної школи та всієї української літератури – надзвичайно вагомий. В тяжких умовах вимушеної еміграції він творив заради відродження української нації. У своїх поезіях створив образ ідеального українця, які всі сили віддає праці на користь своєї держави.

Література

• Дараган Ю. Поезії Ю. Дараган // Дніпро. – 1991. – № 3. – С. 78-81.
• Ільницький М. Юрій Дараган – перший поет "празької школи“ / М. Ільницький // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 5-6. – С. 44-46.
• Череватенко Л. Хай кров на сніг із серця присне, червоним маком зацвіте / Л. Череватенко // Дніпро. –1991. – № 3. – С. 73-78.