Її іноді називали Лтавкою, а дехто плутає назву Лтава з Полтавкою. У той час як Полтавка ще називається Рудька, також Тарапунька і здавна тече поміж Дальніми та Ближніми Павленками, по Підмонастир’ю. Тепер і від Полтавки-Тарапуньки тільки жалюгідні залишки. Що ж стосується Лтави-Лтавки, то багато з полтавців знають лише її назву. Дехто вважає, що від неї пішла назва Полтави – "по-Лтаві". У сиву давнину це була, хоча й невелика, але з досить швидкою течією, з прозорою, чистою питною водою річечка, як і Полтавка, теж одна з правих притоків річки Ворскли.
Брала Лтава свій початок із підземних джерел-струмочків, що витікали з-під покритої лісом гори, від Миколаївського узвозу, нижче Миколаївської церкви, яка здавна стяла там, на узліссі, на схилі одної із полтавських гір. Колись церква була дерев’яна, у XVIII ст. замість старої спорудили нову, муровану; потім її добудували ХІX ст. Гора була покрита старим дубовим лісом, який наприкінці XIXстоліття належав дворянці Любощинській – сусідці по полтавській садибі Гоголів-Яновських – матері Миколи Васильовича Гоголя, Марії Іванівни, та її дочки і сестри письменника Ганни Василівни, які мали садибу й у Полтаві. Попід тією горою, попід лісом, глибоким Мазурівським яром, що пролягав поміж двома полтавськими горами, пізніше відомими під назвами Іванова гора та Інститутська, і протікала Лтава. Весною, коли розтавав сніг, вона наповнювалася "талою" водою і швидко- швидко несла її вниз до своєї матері Ворскли.
Назва Лтава вперше згадується у давньоруському Іпатіївському літописі за старим візантійським календарем від Сотворіння Світу Богом року 6682-го на Петрів день, тобто на релігійне свято святих Петра і Павла (відзначається 29 червня за старим та 12 липня за новим стилем). Оскільки літописець писав про подію за так званим ультраберезневим рахунком часу, то правильна дата у перерахунку на наш і сучасний календар буде 1173 рік. Того року князь Ігор Святославич (син чернігівської князя Святослава Ольговича, князь новгородський – новгород-сіверський; майбутній герой "Слова о полку Ігоревім"), який виступив проти половців і прибув у ІІоворскля, довідавшись, що половецькі хани Кончак і Коб’як пішли у напрямку Переяслава, переїхав Ворсклу біля Лтави, вирушив слідом за ними і розгромив їх поблизу того міста (Переяслава).
Довго між вченими велися дебати. Одні вважали, що в літописі названо річку Лтаву, інші – поселення. Все ж погодилися, що мова йшла про поселення. Однак, і слід зауважити, що під час підготовки до 800-річчя першої згадки про місто у давньоруському літописі при перерахунку дати ми помилилися і відсвяткували цей 800- річний ювілей 1974 року, тоді як уся закордонна діаспора відзначала його 1973 року.
На думку полтавського дореволюційного історика Л. В. Падалки, назва Лтава скіфсько-сарматських коренів, як, до речі, і назва лівої притоки Дніпра – нашої Ворскли, яка у давньоруських літописах згадується з 1105 року. Іраномовні скіфи та сармати були нашими далекими предками, їх прямими нащадками на Північному Кавказі є осетини. В осетинській мові слова "ворс" та "кула" означають "біла вода". Що стосується назви Лтави, то у ряду кавказьких народів слово "таві" означає "виток річки", "вершина", "крутий берег", а у багатьох тюркомовних етносів слова "ол", "ул" це – "поселення", "місто". У наступних племен, які проживали тут, слово могло трансформуватися. Близька за вимовою до Лтави стара назва Говтви – Голтав. У тюркських та монгольських етносів слова "гол" - "річка", а "ол" - "трясовина", "болото", "вода".
Тепер ми знаємо, що у давньобулгарських літописах є відомості про заснування поселення на місці Полтави племенем на чолі з Бушлаєм, яке прийшло від берегів Волги 154 року н.е., але скоро воно було знищене. 434 року споруджував тут місто – укріплення Бледа (Булут - ІІІуд), браг Аттіли, назвавши Балтаваром. Та воно проіснувало недовго. І вже у VII ст. під цією ж назвою Балтавар, що у перекладі з давньобулгарської (протоболгарської) мови тюркі на нашу означає "володар", "правитель", існувала тут ставка володаря Великої Булгарії Кубрата. У давнину річечка Лтава була повноводною і використовувалася мешканцями поселення.
Коли наш край знаходився у складі польсько-литовської держави Речі Посполитої і на початку XVII ст. королівський уряд почав укріплювати свої прикордонні фортеці, то 1608 року польський коронний гетьман – головнокомандуючий військами Станіслав Жолкевський відбудував і Полтавську фортецю. Вона розташовувалася на Старому Городищі, між двома ярами – Мазурівкою та Панянкою й охоплювала всю нинішню Іванову гору з прилеглою територією, до теперішньої площі Конституції, включаючи територію Петровського та Сонячного парків. За військово-топографічними умовами це було найвигідніше місце для фортеці. Але суттєвим її недоліком було те, що найближче джерело води – річечка Лтава виявилася за мурами укріплення.
Враховуючи це, наступник і зять С. Жолкевського – коронний гетьман, магнат Станіслав Конєцпольський розширив територію фортеці майже вдвічі. За його дорученням і під його керівництвом французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, який був на службі у польського уряду, розробив новий проєкт фортеці. Він включив до її складу яр Мазурівку та частину плато на південний захід від нього (до території теперішнього парку "Перемога" і садиби технічного університету). Нова фортеця була споруджена на початку 40-х років XVII ст. Лінія укріплень, що пішла від старої фортеці до нової її частини, одночасно правила й за греблю, яка перегачувала річку Лтаву так, що неподалік біля її витоку утворився став – озеро з чистою джерельною водою. Тепер під час будь-якої тривалої облоги захисники Полтави були б повністю забезпечені питною водою. Польським королівським військам так і не вдалося цим скористатися. А російські війська на чолі з полковником О. С. Келіним, козаки та міщани, які знаходилися в обложеній шведами Полтаві майже три місяці 1709 року, чудово все це використали, лише дещо поновивши фортифікаційні споруди Боплана і польського магната. У тому числі вони поновили й греблю, яка перегачувала Лтаву, тож мали достатню кількість води під час облоги.
З перемогою радянської влади, коли шахти Донбасу та великі підприємства місі стояли без лісу і палива, на початку 20-х років XX ст. прекрасний старий дубовий ліс Любощинської на мальовничій горі, за Мазурівським яром, вирубали. Довго ще полтавці корчували пеньки від кількасотлітніх дубів та інших дерев, розчистили деякі ділянки, садили огороди. Але чомусь воно нічого там не росло, найбільші врожаї були хіба що будяків та інших бур’янів. Гора "сунулася". А річечка Лтава, як і раніше, весною наповнювалася за рахунок талого снігу, та вже значно менше. Влітку в багатьох місцях вона перетворювалася на невеликий струмок, що намагався прорватися через хащі будяків, череди, іншого бур’яну та звалища різного непотрібу, який викидали мешканці ближніх садиб. Але ще й наприкінці 20-х – на початку 30-х років поблизу містка, який був через річечку до Інститутського прорізу, в інших місцях на Подолі глибина Лтави сягала 2-4-х метрів. Полтавці, особливо діти, із задоволенням купалися там.
З метою врятувати становище, зупинити зсуви, на початку 50-х років XX ст. на місці колишнього дубового лісу Любощинської було закладено парк Ленінського Комсомолу (Комсомольський парк). Оскільки Лтава на той час у багатьох місцях уже перетворилася на жалюгідну канаву, до якої потрапляло й чимало різних нечистот, від неї влітку йшов не досить приємний запах (полтавці частину її в нижній течії охрестили "Вонючкою"), то річку було взято у труби. Так і тече вона нині по трубах, під землею, своїм старим руслом, по вибалку за одноповерховими будиночками, а де вже й кількаповерховими, справа від вул. Леніна, яка веде на Поділ. Далі вже й неподалік нових багатоповерхових будинків, поблизу тієї ж вулиці, до її кінця, де праворуч виріс новий мікрорайон Левада. І там, на Подолі, де був старий її витік, двома трубами вливається вона у Ворсклу.
У парку збереглося кілька джерел, що колись живили озеро та річечку Лтаву, відновлено криницю, яку назвали криницею Марусі Чурай.
Можливо, з часом розповідь про неї можна буде доповнити, більш глибоко дослідивши споріднені назви. Як відомо, у давнину наш край був пов’язаний досить тісно з Чернігівсько-Сіверською землею, тут міцно перепліталися зв'язки з іншими племенами. На Чернігівщині до наших часів збереглися назви з подібними коренями. У Чернігівському князівстві, на річці Лутавці, існувало давньоруське місто, що згадується в літописах як Лутава під 1155, 1159, 1175 роками. Знаходилося воно на території теперешнього Козелецького району, поблизу сіл Лутави і Карпилівки. У Чернігівській області також є річечка Лутава, яка тече по території Сосницького району, та інша – Лутавець, ліва притока Остра (басейн Дніпра), що протікає територією Ічнянського району.
На території Чехословаччини добре відома річка Влтава – ліва притока Лаби (Ельби). Має щось спільне з цими коренями і назва річки Олава (права притока Сули, басейн Дніпра), що протікає по території Роменського району Сумської області й Талалаївського району Чернігівської області. На ній у дореволюційні часи у Роменському повіті існували село Олава, хутори Олавські, яр Олава та однойменне урочище. Цікаво, що річка під назвою Олава (ще Олавка, Олова, Оловка) є у басейні Німану у Литві, а витікає вона з озера, яке теж носить назву Олава. Дехто виводить цю назву від праіндоєвропейського "аl" – "білий". За твердженням Е. М. Мурзаєва, "ол", "ул" у багатьох народів вживалося у значені "вода", "ріка". Як відомо. Балтійське море у давнину називалося Сарматським морем (океаном), а це означає, що колись і прибалтійські племена були данниками сарматів. Останні могли тримати в своїх руках і торговий шлях, що зв’язував Чорне море з Балтійським.
Тож чи не дали назви цим рікам, річечкам, озерам, як і нашій полтавській Лтаві, у давно минулі часи одні й ті ж племена.
Жук В. Н. Лтава – річечка в Полтаві / В. Н. Жук // Із Сивої давнини : нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. – ХVІ ст. н. е.) / В. Н. Жук. – Полтава : АСМІ, 2005. – С. 263-266.
Немає коментарів:
Дописати коментар