… Зорі й сонце світять нам
Лише на рідних берегах.
Т. Осьмачка
Громадська діячка, поетеса, письменниця народилася 19 вересня 1910 року у м. Кременчук. Батько – Тимофій Святенко – був лікарем, мати працювала медсестрою. Вони щиро любили рідну землю, виступали в аматорських гуртках, були охочі до співу, тож і маленька Валя захоплювалася музикою, зачитувалася українськими книжками, змалечку любила природу:
Ось стрибунцем, прудким дівчам
Скачу в садок, на луки, плавні.
У буйнім танку з вітром лан,
А квіти й трави – ой рясні ж!
Лечу я у росисту рань
Впідскок травою босоніж...
Дівчина закінчила Кременчуцьку гімназію та торгово-промислову школу, потім вступила до Київського кооперативного інституту, а закінчувала вже планово-економічний інститут у Харкові, де в іншому вузі навчався її чоловік Вадим Гребінка (внучатий племінник поета Є. П. Гребінки).
Важкі 30–і рр.: голод, батько Валентини був двічі репресований. Пізніше у вірші "Мамі" (1974) вона напише:
Де черпала ти сили і моці,
Щоб долати жаске й навісне?
У страшному голодному році
Рятувала онука й мене.
Ти могла самозречено нести
Весь тягар, а сама – наче тінь,
І знімала із шиї хрестик
На харчі, щоб продати в "Торгсін".
В цей же час були репресовані і чоловікові брати: Тарас і Леонід. Обставини вплинули на те, що Валентина Тимофіївна з родиною "без надуми" (як пише в "Моєму життєписі") виїхала на захід Європи у 1943–1944 рр., переживши дорогою багато принижень, страхів. Влітку 1945 року, в таборі Фленсбург-Вайхе, її розлучили з чоловіком, який загинув на другий день після арешту.
Жінка з сином змушена була тікати в Західну Німеччину, де була кількарічна повсякденна скрута й непевне майбуття в таборах для переміщених осіб. Там Валентина Тимофіївна вдруге одружилася з "України завзятим сином", колишнім сотником УНР І. Юрченком. У вірші-присвяті йому вона писала:
В блакитних очах, як небо, –
Ясність мужности і доброти.
Ти ніколи не жив для себе,
Все для інших – такий вже ти.
1950 року подружжя Юрченків перебралося в США, де і прожило півстоліття в Нью-Йорку та Йонкерсі.
Нелегко призвичаювалась Валентина Тимофіївна до нових умов життя. Працювала задля прожитку, турбувалася про дітей, але чимало уваги приділяла і роботі у Спілці української молоді, керувала гуртками в українській громаді.
У ці нелегкі роки "вростання" у новий світ її осяяло літературно-творче натхнення – у віршах і прозі для дітей. Вона – авторка сотень творів дитячої літератури, десятків "дорослих" поезій, повістей, оповідань, новел, розкиданих по різних емігрантських виданнях ("Визвольний шлях", "Молода Україна", "Наш світ", "Віра").
У 90-х рр. XX ст. поетеса часто друкувалася у часописах України "Жива вода", "Соняшник".
Поезія В. Юрченко – це згадки про пережите, жива природа полтавської землі, надії на майбутнє українців на рідній землі, бо таки "воскресла Україна" і "засяє як блакитний в золоті вітраж!".
Проза у В. Юрченко психологічна і сповідальна: герої її творів – земляки, які без знання мови, побуту і традицій вживалися у чужому світі, за морями-океанами. Їх дедалі ставало все менше, а їхні діти ставали тепер "американцями українського походження".
Повість "Очі материнські" (1976) автобіографічна, вона написана на родинній основі. Бажання героїні підтримувати зв'язки з родичами, з якими розділив океан і постійний страх, щоб не нашкодити їм і собі – ось основна фабула твору.
Письменниця слідкувала за подіями в рідній стороні, особливо, в галузі української культури. Рецензувала твори, які виходили в Україні. Коли 1990 року в Києві вийшла збірка оригінальних і перекладних поезій Леоніда Гребінки (брата покійного чоловіка), який "рано загинув", посаджений "за московські грати", В. Юрченко написала хвилюючий і схвальний відгук на неї.
Майже самотужки 1996 року в Торонто Валентина Тимофіївна видала збірку "Вечірні етюди" (з передмовою Г. Черінь). На її вихід відгукнувся рецензією Яр Славутич, відмічаючи: "Нове у поезії В. Юрченко, написаній доброю нормативною мовою, – це сучасна й дуже актуальна тематика, свідченням чого є гарний вірш "Материнське серце". Починається він і традиційно, і свіжо:
Буревій розбуявся, нівроку,
чорні хмари шматує, а в них
стюардесу, дочку карооку,
бачить мати в тривогах нічних...
Очевидно, мати не може не благати у своїй "молитві палкій" до Бога: "Збережи. поверни, захисти". Думаю, що я не помилився, назвавши рецензовану збірку талановитим розвитком у поезії В. Юрченко, яка на 87-му році свого нелегкого життя належно підсумувала":
Життєва осінь, кажуть мудрі люди, –
Переступати час земний поріг,
А я нанизую в рядки свої "етюди"
З нелічених перейдених доріг.
Валентина Юрченко перейшла життєву межу 22 вересня 2001 року у м. Норд-Порт (штат Флорида, СА).
Надіємось, що вибране з поетичної, критичної, мемуарної, епістолярної спадщини нашої землячки буде видане і дійде до українських читачів.
Немає коментарів:
Дописати коментар