ДО 175-РІЧЧЯ НАПИСАННЯ ТАРАСОМ ШЕВЧЕНКОМ "ЗАПОВІТУ"

25 грудня, 175 років тому Тарас Шевченко написав «Заповіт» – один зі знакових творів вітчизняної літературної спадщини, якому судилося стати останнім акордом у знаменитому циклі «Три літа» (1843–1845 рр.). Дотепер «Заповіт» є суспільно-політичним маніфестом, зверненим до розуму і серця українців. Тарас Шевченко закликав до визволення українського народу від поневолення Російською імперією й побудувати свою державу – «сім’ю вольну, нову». Це зумовило фантастичну популярність вірша. До нього зверталися кілька поколінь борців за незалежність України. Художня довершеність ставить «Заповіт» у ряд найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Спочатку увійшов до альбому «Три літа» без назви. Але, переглядаючи рукописний збірник «Стихотворения Т. Шевченко» укладений І. М. Лазаревським (1836–1867), автор занотував початкову назву як «Завіщаніє». Вперше надрукували в безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859) під заголовком «Думка». У 1867 році надруковано перші вісім рядків у «Кобзарі» під редакторською назвою «Заповіт», яка відтоді стала традиційною. Повний текст оприлюднили у четвертому номері львівського журналу «Мета» 1863 року під назвою «Завіщаніє» з деякими невідповідностями в окремих рядках. Повністю «Заповіт» вперше надруковано в 1907 році у «Кобзарі» за редакцією В. Доманицького (1877–1910).

Історія написання

У 1845 році Тарас Григорович став співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія), яка була створена при канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора і містилася в приміщенні Київського університету Святого Володимира. Завданням цієї наукової установи було збирання і видання історичних документів, а також докладний опис археологічних пам’яток. На поета були покладені обов’язки описувати і змальовувати унікальні архітектурні споруди, церкви, монастирі, історичні пам’ятки, збирати різні фольклорні та етнографічні матеріали.

Осінь і грудень 1845 року Шевченко у складі комісії працював на Миргородщині, а також на Переяславщині, що за тогочасним адміністративним поділом належала до Полтавської губернії (тепер – Київщина). Жовтень і грудень того року – пора чи не найвищого натхнення і творчого злету поета: було написано п’ятнадцять різних творів за тематикою і жанровою належністю. Серед них поеми «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Єретик», «Сліпий», містерія «Великий льох», вірші «Холодний Яр», «Маленькій Мар’яні», «Три літа», «Минають дні, минають ночі…», «Стоїть в селі Суботові…» та інші.

У Переяславі лікарем працював А. Й. Козачковський (1813–1889), знайомий Тараса Григоровича ще з Петербурга. Тісні дружні взаємини лікаря з Шевченком почалися в серпні 1845 року, коли поет несподівано завітав до нього в Переяслав, а наприкінці жовтня цього ж року Тарас приїхав до Козачковського дуже хворим. Лікар саме здійснював ремонт будинку, тому поселив товариша в сусідньому селі В’юнище у свого близького знайомого Степана Самойлова.

Стан здоров’я Тараса Григоровича дедалі погіршувався, і в другій половині грудня йому стало зовсім зле. Він почав марити. Переляканий господар загорнув поета в кожух, вкрив ноги ведмежою шкурою і перевіз його до Переяслава. У Тараса почалася двостороння пневмонія. У ті часи мало кому вдавалося подолати цю хворобу. В одному з листів до товариша Шевченко написав: «На скорое выздоровление не надеюсь». Поета і художника, якому було в той час всього 31 рік (!) не полишала думка про смерть. Тарасові захотілося в такий важкий для нього час сказати землякам, друзям, Україні своє останнє щире слово. І у Різдвяну ніч, із 24 на 25 грудня 1845 року він встав, запалив свічку, взяв перо… На папір лягли слова: «Як умру, то поховайте…». На 16-му рядку його рука зупинилась – мабуть, нелегко було Тарасу написати «а до того, я не знаю Бога». Тому й залишились на місці рядка лише крапки. На щастя, поет одужав і на місці крапок вписав ці слова. Коли вранці до нього зайшов лікар, поет прочитав йому щойно написаний вірш. Цю сцену зобразив на картині український живописець Лев Вітковський (1931–2008).

У той час, коли лікували хворе тіло поета, його душа і розум працювали над заповітом Українській Нації. Тяжка хвороба була лише поштовхом до написання, сама ж ідея твору вже давно виношувалася в серці Тараса. У святий день Різдва Христового, Боже знамення і порух душі поета злились воєдино. У тридцять один рік Т. Г. Шевченко створив шедевр світового значення.

1654 року, у Переяславі, Україна втратила свою незалежність, у цьому ж місті “Заповіт”, написаний Т. Г. Шевченком, став дороговказом для українського народу, розбудив його до боротьби за волю, омріяну віками.

«Заповіт» на крилах мелодії

Твори музичні до поезії Шевченка становлять не лише найбільшу, але й найкращу частину нашої світської артистичної музи. С. Людкевич

150-й рік звучить чудова мелодія разом із пророчими словами Шевченкового «Заповіту». Вона стала народною. Протягом довгого часу і на виданнях нот «Заповіту» зазначалось «Українська народна пісня». Насправді вона має свого конкретного творця. Мало кому відомо, що автором її є полтавець Гордій Павлович Гладкий. Широкій громадськості про це стало відомо завдяки пошукам полтавських та київських дослідників, серед яких були відомі композитори-полтавці, брати Георгій та Платон Майбороди. Вони виявили низку маловідомих матеріалів про талановитого самородка.

На те, що всесвітньовідому мелодію Гладкий створив 1870 року, вказував Д. Драний у своїй, виданій малим тиражем праці «Про походження музики «Заповіту» та Л. Кауфман у книжечці «Пісня знаходить автора». Показово, що одним з перших, хто написав музику до «Заповіту» був композитор, уродженець Полтавщини М. В. Лисенко (1842–1912). Сталося це 1868 року з нагоди відзначення пам‘яті Т. Г. Шевченка у Львові. Тоді львівська громадськість замовила студентові Лейпцизької консерваторії М. В. Лисенку написати музику до «Заповіту». Лисенко намагався поєднати дух Шевченкової поезії зі специфікою української пісні. Пісня прозвучала усіма голосами у лютневому Львові.

ДАЛІ ЧИТАЙ ТУТ