ТАЛАНТОМ І ДУШЕЮ ПОЛТАВЕЦЬ

                       (Штрихи до портрета видатного земляка – Миколи Гоголя)

Найвеселіший і найтрагічніший письменник у світовій літературі XIX ст., на надмогильному ка­мені якого викарбувані слова пророка Ієремії "Гірким словом моїм посміюся", Микола Гоголь починався з землі полтавської, він – її плоть і кров. 

"У Миколаївській церкві, що біля Полтави, збудованій 1794 року на священному місці, стояла перед дубовим іконостасом красуня Марія з давнього козацького роду Лизогубів – Гоголева мати. Налякана смертю двох раніше народже­них дітей, молода мати виблагала тут долю і та­лан своєму сину. Названий Миколою в честь чу­дотворної ікони образу Миколи Диканського, майбутній геній народився слабеньким хлопчи­ком, не говорив до трирічного віку. Літератур­ні здібності виявив у п'ять років. Письменник Василь Капніст, послухавши вірш малого Миколки, сказав: "Із нього буде великий талант, дала б йому тільки доля в наставники вчителя-христи­янина".

Гоголь-підліток, навчаючись два роки в Пол­тавському повітовому училищі, захоплювався "Енеїдою" Котляревського, який замолоду това­ришував з Василем Гоголем-Яновським, бать­ком Миколки. За свідченням Григорія Данилевського, Миколка виростав дуже серйозним і ра­зом з тим веселим юнаком, "падким до потех и шалостей", любителем книг, живопису, театру. 

Гімназистом мріяв про юриспруденцію: «Не­правосуддя, найбільше в світі нещастя, понад усе розривало моє серце». Був готовий і до ін­шого повороту долі, зізнавався дяді, що є до­брим кравцем, вміє розписувати стіни фреско­вим живописом, пишався своїми успіхами в ку­лінарії: "Хліб у мене буде завжди". 

Ще юним Гоголь поклявся: жодної хвилини короткого життя свого не витратить, не зробив­ши людям блага. Друзі згадували: Микола не­рідко в Ніжині виходив на ринковий майдан, щоб подати там милостиню жебракам. "Була б у ме­не сила і влада, – говорив він, – я б усім жебра­кам збудував будинки, наділив їх землею, нехай працюють. А то їм голови ніде прихилити, тому й жебракують…" 

Дуже шанував своїх батьків: "Не може бути дарунку кращого, як везти Вам серце добре, що палає до вас найніжнішою любов'ю". Особливо благого­війним було ставлення Миколи до матері. Де б він не був, що б не робив, звідусіль писав їй, ді­лився потаємним, її образ Гоголь втілив у найколоритнішому персонажі – Пульхерії Іванівни в "Старосвітських поміщиках". 

Пантелеймон Куліш відзначав: "Змальовуючи свою незабутню Пульхерію Іва­нівну, Гоголь маскував дорогу особу матері і в свої вічно живі кольори підмішав зворушливого комізму. Крізь милі риси його "Бавкіди" прогля­дає чарівний образ великої в своїй невідомості жінки, першої і останньої любові, першої, і може бути, єдиної натхненниці поета". Марія Іванівна набагато пережила сина і до кінця своїх днів так і ходила в жалобі. 

Микола Васильович завжди радів зустрічі з рідним краєм, писав матері, як йому хочеться "ві­дірватися від задушливих стін столиці і подихати хоч мить повітрям села. Нема в світі іншого, закоханого так «несамовито в рідну природу, як я...".

З двадцяти років Гоголь задумав написати іс­торію "нашої єдиної бідної України". Але пізніше зробив висновок, що лише в українських піснях можна знайти матеріал для дослідника. "Якби наш край не мав такого багатства пісень, я б ні­коли не писав історію його! Моя радість, життя моє, пісні! Як я Вас люблю! Що всі черстві літо­писи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінки­ми, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні...".

Він знав, де шукати їх – серед простого люду, "в кожному хуторі, подалі від великого шляху й розпусти". Олесь Гончар писав: "З пісні він ви­ростав, вона оточувала його з колиски, була бо­лем і захватом. Ніхто глибше не зазирнув у ду­шу народної української пісні, як це зробив Гоголь".

В останні роки життя Микола Васильович все частіше приї­здив у Василівку, з радістю спілкувався з другом дитинства Данилевським, якого часто запрошу­вав на улюблену страву – вареники. Жартома сперечались, від чого важче було б відмовитись на все життя – від вареників чи насолоди спі­вом солов'їв?

Весною рвалась Гоголева душа сюди, в чарівний світ дитинства. В "Петербургских записках 1836 года" він зізнавався: "Дуже люблю весну. З нею приходить до мене моя юність". Весна подарувала світові генія, весна і забрала його...

Іще один штрих. Жоден з петербурзьких жур­налів не відгукнувся вчасно на смерть Гоголя, а коли Іван Тургенєв насмілився опублікувати власний відгук в "Московских ведомостях", то місяць перебував під арештом, а потім був висланий на проживання в родинне село...