Романтичні сторінки у житті і творчості І. П. Котляревського (на основі спогадів, поеми, п'єс письменника та творів про нього уродженців Полтавщини).
Тогді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
І. П. Котляревський
Початок XIX століття. 1802 року царським указом була утворена Полтавська губернія, з центром у м. Полтаві.
"Полтава, в момент відкриття губернії, була невеликим містом, схожим більше на велике село, чим на місто", – писав І. Ф. Павловський [1, с. 9].
Сюди приїхав 39-річний капітан у відставці Іван Котляревський, після дванадцяти літ військової служби, тут проживала його старенька матуся.
На його радість, рідне місто стало більш впорядкованим, воно вже мало своє культурне обличчя…
Оселився Іван Петрович у невеликій садибі, придбаній 1751 року ще його дідом Іоаном, дияконом Успенської церкви, яка стояла на видному місці, біля Собору. Вадим Пассек (1808–1842) – історик, етнограф, згадував:
"Хто не пам'ятає в Полтаві невеликого, самотнього будиночка на високій горі поблизу фортечних окопів. Хто, відвідавши цей будинок, не милувався навколишніми краєвидами: праворуч величезна будівля інституту і сад по узгір'ю; ліворуч широкі луки, і по них, звиваючись, блищить ріка Ворскла…" [ 2, с. 112].
Іван був ніжним і турботливим сином. Жив не розкішно, але пристойно. Умів прийняти гостей, любив товариство.
Коли Іван Петрович з'являвся у будь-якому товаристві – моложавий, елегантний, у фраку, з незмінною білою краваткою, – він завжди був улюбленцем прекрасної половини. Дами оточували його, очікуючи компліментів, дотепних жартів та розповідей:
За ввічливі станси, гучні мадригали
Вродливиці теж нагороду давали... [3, с. 34].
Усмішка у поета була сяючою і звабливою, він встигав зробити жінкам компліменти, перецілувати ручки і шепнути на вушко кожній щось приємне. Анекдоти, примовки, іскрометні та дотепні, викликали веселощі і сміх – ніхто не міг з такою чудовою майстерністю оповідати.
Володів особливим даром говорити про серйозні речі жартуючи, але без висміювання. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Івана Петровича – він був нежонатим, дівчата сприймали його, як завидного жениха.
Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба усмішка – як можна було байдуже пройти мимо? Здавалося, в його долі все безхмарно – безтурботний балакун, дотепник, душа компаній.
Втім, життя його не було таким безжурним і світлим. Іван Петрович кілька разів змінював рід занять, був сміливим воїном, знав нестатки, але не виносив свої почування на широкий загал, серця свого не розкривав.
"Під скромною простотою українця Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням…" [4, с. 65], – підкреслював С. П. Стеблін-Камінський у своєму біографічному нарисі, йому вторив В. В. Пассек: "ховав душу високу і повну найніжніших і найпалкіших почуттів. Він був душею дружніх бесід…" [5, с. 44] .
А в молоді роки з ним трапилася історія, яка стала причиною його самотності – до кінця життя він прожив одинаком.
Іванові було близько двадцяти п'яти років, коли він залишив державну службу, – очевидно, що кар'єра чиновника не вабила його так само, як і церковний сан.
На життя заробляв вчителюванням у поміщицьких маєтках – і слава про нього, як "вчителя з бурси", гуляла округою: мовляв, дуже вченості відданий, у віршуванні йому рівних немає, на скрипці ладно грає і співає.
У 1794–1796 р.р. Іван Петрович був учителем поміщицьких дітей у Золотоніському повіті Полтавської губернії і опинився в особливих обставинах, які зіграли велику роль у його особистому житті. Майбутній поет потрапив до поміщика Герасима Семеновича Сухопеня, у того були сини, дочки, за якими приглядала 20-річна племінниця господаря Марія. Звів на неї погляд Іван – і в небі зірки задрижали, срібне марево перед очима попливло...
Наче зомлів. Іван не сумнівався ні хвилини, що саме ця дівчина судилася йому. Бо з Марією так гарно вони подружилися – вона виявилася веселою і товариською, а серце в неї було не гіршим, ніж гарненькі оченята. Іван забавляв Марусю веселими історіями: бувало, дрібнички оповідає, а вона так і падає зо сміху, а в самого Івана обличчя пісне, спокійне.
А вечорами Котляревський схилявся над аркушами паперу – там він почав писати свою "Енеїду". І сміявся, і плакав над нею. Поема росла в нього "на клаптиках".
Натхнення у творчості і коханні – то не до кожного доля така милостива. Іван був упевнений: вона теж кохає. Бо так радісно струменить її погляд, ледь зустрінуться, і наговоритись не можуть – день замалий. А що чинів та грошей у нього немає – те пусте, які його роки!
Ввечері господар розшукував вчителя по всьому маєтку. Зайшов у дівочу, а там Котляревський сидить над аркушем паперу, на Марію палкими очима дивиться і читає:
Мій друже, вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене? [6, с. 168].
Дядько й закляк на місці – хіба міг він знати, що то були рядки з "Енеїди", з п'ятої частини...
Іван щиро полюбивши племінницю Сухопеня, мріяв одружитися з нею, але отримав відмову, яку пояснили тим, що дівчина раніше була заручена з іншим.
Наче на світ накинули чорну густу сітку і вичавили світлу радість, всю, до крапельки... Зупинився. Так не кріпосна ж Маруся!
Івана хитало, серце гупало – аж у вухах дзвеніло... Зайшов до своєї кімнати і впав на ліжко. Коли вранці господар послав за вчителем, його ніде не знайшли. Про цей період у житті Котляревського йдеться в оповіданні П. Бабанського "Панська правда" [7, с. 46–54]. Спохмурнів пан Сухопень – дуже полюбився йому пан Іван. Дізнавшись, що звичайне людське щастя йому заказане, Іван утік у військо.
Як зустрів Марію – мріяв, що навік,
Та взяти за дружину він її не зміг:
За нелюба старого дядечко віддав,
В небоги своєї згоди не спитав.
В багатих покоях – мусить горювать,
А Іван в походах – її забувать [8, с.128].
Через рік, на Новий 1796 рік, Іван Петрович надіслав племінникові господаря листа, в якому розповів про розмову з дядечком, просив передати потайки Марії обручку на згадку про нього та свою адресу: "Сіверського карабінерного полку кадету Івану Петровичу Котляревському".
Чи чекав вісточки Іван? Певно, що чекав... Серце просило слів, які згодом, через багато років, проспіває його Наталка Полтавка:
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти [9, с. 270].
Якби-то написала! Він би соколом ясним полетів! Та листа від Марії так і не дочекався.
У повісті Івана Пільгука "Грозовий ранок" ми бачимо не лише учителя, офіцера, вихователя, а передусім поета, поета душею, натурою. Котляревський весь час живе у світі поезії. Він читає селянській дівчині, кріпачці Наталці (в творах інших авторів йдеться про дівчину Марію) уривки зі своєї "Енеїди":
"Приходила Наталя, приносила польові квіти і відкрите для почуттів своє вразливе серце. Цим зустрічам був радий. Хотілося присунутися ближче до неї, приголубити. Але не смів порушити зачарованості" [10, с. 24].
Своєрідно трактує Пільгук залишення вчителем панського дому, коли Котляревський просить звільнити з кріпацтва Наталю. Добре відтворено й ту театральну атмосферу, в якій народилася "Наталка Полтавка", теплі почуття Котляревського до Галі Пряженківської, яка виконувала роль Наталки.
Про кріпачку Наталку, з якою поета, ніби-то пов'язувало кохання, йдеться і у статті краєзнавця В. Ф. Халимона:
"Спогади щоразу повертали його до думок про Наталку…, у вухах звучала незабутня пісня дівчини. І хочеться йому разом з піснею увічнити й ім'я коханої, написати твір, а головну героїню назвати Наталкою, відбити в цьому творі… дівочу сердечність і щирість, бо і саме ім'я звучить для нього як пісня. Наталка… Хай хоч думки, спогади про неї замінять втрачені надії молодості.
Пройдуть ще роки, і Котляревський здійснить свою мрію – образ коханої оживе у безсмертній "Наталці Полтавці"".[11, с. 13].
1906 року у журналі "Рідний край" було вперше опубліковано уривок з вірша
П. Мирного "На відкриття пам'ятника першому українському письменникові Івану Котляревському", де є такі слова:
Не панну шляхетну подав,
А просту дівчину нам вивів і диво! –
Її, як живу, змалював…[12, с. 173].
2009 року, у день 240-річного ювілею від дня народження письменника, сучасна літераторка із Градизька Світлана Солона у вірші "Іван Котляревський" захоплено написала:
"Наталкою" назвавши, Музу дорогеньку,
На квіти змінивши із плюща вінок,
На підмостки вивів полтавку молоденьку –
Українську пісню, гумор і танок! [8, с. 131].
Можливо, змальовуючи Наталку Полтавку, Котляревський втілював свою жагучу мрію: саме так, за його розумінням, мала б поводитися його люба Марія. Він наділив просту сільську дівчину численними чеснотами – духовною красою, розумом, стійкістю, почуттям власної гідності, сміливістю у найскладніші моменти життя. Така не продасть своєї волі за гроші – буде боротися за любов.
"Золото – не дівка! Наградив бог Терпелиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить" [ 9, с. 257].
І навіть історик Микола Костомаров відзначав, що "письменник хотів змалювати тут сімейний побут малоросіян, ніжне серце малоросійської дівчини…" [13, с. 56].
Котляревський уже знаходився у відставці, коли розпочалася Вітчизняна війна 1812 року. Йому доручено було формування на Полтавщині п'ятого козацького полку – по всій імперії створювалось ополчення. Патріот і справжній мужчина – він не міг стояти осторонь, коли над батьківщиною нависла небезпека.
Невдовзі після війни розгорнулась театральна діяльність Котляревського, 1816 року він був призначений директором Полтавського театру.
У цю пору Іван Петрович зробив російськомовний переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сафо". Цей твір було надруковано у 1843 році. На жаль, про нього не дуже часто згадують, але любовна лірика Сапфо чомусь саме в 1817 році надихнула Котляревського перекласти:
Увижу лишь тебя, жар в теле ощущаю,
Палящий льется огнь по жилам всем моим;
Душа смущается, предавшись чувствам сим,
язык немеет мой и слова дар теряю [14, с. 331].
Скоро прийшла до нього слава драматурга. Іван Петрович довго приховував свої п'єси – наче сам собі не довіряв.
Як свідчив очевидець А. С. Щепкін, брат актора М. С. Щепкіна :
"В полтавській трупі серед жінок перше місце посідала, безперечно, Тетяна Гнатівна Пряженківська, біля якої негайно став упадати директор театру Іван Петрович Котляревський; крім сценічного таланту вона була взагалі граціозна, приємна в поводженні й приваблива, одним словом, приємна особа. Не дивлячись, що в неї був чоловік, Іван Петрович все одно упадав біля неї" [17, Інтернет-ресурс ].
Справа не в особистій симпатії Івана Петровича до актриси. Головне в тому, що на неї і для неї Котляревський написав свій шедевр. Постановку "Наталки Полтавки" в Полтавському театрі у вересні 1819 року прийнято вважати початком українського професійного театру.
У брошурі про життя і творчість М. С. Щепкіна читаємо: "Талановита українська артистка Тетяна Гнатівна Пряженківська… була першою на Україні виконавицею ролей Наталки ("Наталка Полтавка") і Тетяни ("Москаль-чарівник") у п'єсах І. П. Котляревського" [15, с. 18].
Про це йдеться і в повісті Б. Н. Левіна "Театр":
"... На сцені з'явилась дівчина… і пішла до річки з відрами на коромислі. Знайома і незнайома. Пряженківська – і не вона, зовсім не схожа. Личко засмагле, запаска, разок намиста, коса на білій сорочці, шитій хрестиком, відливала золотом… можна було подумати: це й не актриса, а проста дівчина, яких багато і на Мазурівці, й на Панянці. Дівчина… заспівала… пісня, чиста, як сльоза, дзвеніла й дзвеніла… заполоняючи серця щирістю і задушевністю, безмірною тугою за щастям…" [16, с.174–175].
На прем'єрі "Наталки Полтавки" – "праматері українського театру" – в Полтаві зібралася сила-силенна народу. Бурхливою овацією вітали автора. А потім:
"Вони сиділи одне проти одного: актриса, яка сьогодні вперше грала Наталку, і драматург – друзі, однодумці. Вони зналися майже два роки, їм було добре сидіти поруч, іноді помовчати, інколи обмовитись словом. І все ж вона не все знала, багато б віддала, аби краєчком ока зазирнути в один із куточків його душі…" [16, с. 173].
Як часто, особливо, в часи поневірянь, коли доводилося терпіти і голод, і холод, коли надходили довгі журливі ночі, гостювало непрохане безсоння, поет міркував про сліпе та зрадливе щастя. Саме його він порівнював з жінкою: "Оце жіноцька натура – щастя!"
Про примхливість людської долі і його пісня з "Наталки Полтавки":
Без розума люде в світі живуть гарно,
А з розумом та в недолі вік проходить марно.
Ой, доле людськая, чом ти не правдива?
Що до інших дуже гречна, а до нас спесива [9, с. 262].
Не судилося Івану Петровичу пізнати радощів родинного затишку. Багато років його сім'єю був Будинок виховання для дітей бідних дворян. Їжакуваті вихованці любили Котляревського, він полонив їх справжнім чоловічим характером: відважний, мужній, рішучий і разом з тим – приязний і великодушний.
А ще залишився в пам'яті як благодійна і чиста людина – неможливо перелічити тих, кому він допоміг, користуючись своїм впливом. Коли він ішов вулицями Полтави, з ним уклінно віталися всі – від старого до малого. Часто зверталися: "добродію куме". Він не відмовляв нікому, хто б його не запрошував – хрещеників було багато.
Незадовго до смерті Іван Петрович відпустив на волю всіх своїх кріпаків, а рухоме й нерухоме майно роздав далеким родичам і приятелям. Будинок відписав економці, що жила в нього. Не залишив після себе ніяких прямих нащадків і права на друкування своїх творів нікому не передавав.
Помер Котляревський 10 листопада 1838 року на семидесятому році життя. Ховали його у страшну негоду. Полтавці не соромились світлих сліз – почуття невимовної втрати було загальним і щирим.
Давньоримський філософ Цицерон наголошував, що у душі зберігаються всі наші спогади про минуле. Ми не можемо знати, що беріг у душі і серці, що пам'ятав, від чого трепетала душа дорогого нам письменника-полтавця Івана Петровича Котляревського.
Переконливим був герой М. Лермонтова Мцирі, коли у романтичній поемі з гіркотою сказав: "А можно ль душу рассказать?".
Ми спробували відхилити завісу над деякими романтичними сторінками у житті та творах І. П. Котляревського, у творах наших земляків.
Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Павловский И. Ф. Полтава. Исторический очерк ее, как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами (1802–1856) / И. Ф. Павловский ; предисловие В. А. Мокляк. – Х.: "Изд-во САГА", 2011. – 417 с.: ил. – (Полтавское историческое наследие).
2. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – К., 1969. – С. 112.
3. Українка Леся. Твори / Леся Українка. – К. : Дніпро, 2000. – 632 с.
4. Стеблін-Камінський С. П. Із "Биографического очерка жизни И. П. Котляревского" / С. П. Камінський // І. П. Котляревський у критиці та документах : зб. статей, рецензій, висловлювань. – К., 1959. – С. 65.
5. Пассек В. В. Із статті "Котляревский и его "Энеида", издаваемая в Харькове" / В. В. Пассек // І. П. Котляревський у критиці та документах : зб. статей, рецензій, висловлювань. – К., 1959. – С. 44.
6. Котляревський І. П. Енеїда / І. П. Котляревський // Твори / І. П. Котляревський. – К., 1957. –С. 43–247.
7. Бабанський П. Панська правда : оповідання / П. Бабанський // Від полтавців І. П. Котляревському. – Харків, 1969. – С. 46–54.
8. Солона С. Від печалі до радості. Присвячується 1145-й річниці Градизька : поезії. – Полтава : ТОВ "АСМІ", 2010. – 180 с.
9. Котляревський І. П. Наталка Полтавка : опера малороссийская в 2-х действиях / І. П. Котляревський // Твори / І. П. Котляревський. – К., 1957. – С. 250–289.
10. Пільгук І. Грозовий ранок : повість // І. Пільгук // Грозовий ранок : повісті / І. Пільгук. – К., 1979. – С. 7–180.
11. Халимон В. Легендарний образ Наталки / В. Халимон // Полтавський вісник. – 2019. – 20 черв. – С. 13.
12. Мирний Панас. З вірша "На відкриття пам'ятника першому українському письменникові Івану Котляревському / Панас Мирний // І. П. Котляревський у критиці та документах : зб. статей, рецензій, висловлювань. – К.,1959. – С.173.
13. Костомаров М. П. Із статті "Обзор сочинений на малороссийском языке" / М. П. Костомаров // І. П. Котляревський у критиці та документах : зб. статей, рецензій, висловлювань . – К., 1959. – С. 56.
14. Котляревський І. П. Ода Сафо / І. П. Котляревський // Твори / І. П. Котляревський. – К., 1957. – С. 331.
15. Волошин І. О. Михайло Щепкін і Україна / О. І. Волошин. – К. : Т-во "Знання", 1963. – 44 с.
16. Левін Б. Театр : повість / Б. Левін // Веселий мудрець : повісті / Б. Левін. – К., 1987. – Кн. 3. – С. 5–184.
17. "Несказаного дивний світ..." [Електронний ресурс] // Харьковская специализированная музыкально-театральная библиотека им. К. С. Станиславского : [сайт]. – Текст. дані. – [Б. м.], 2019. – Режим доступу: http://mtlib.org.ua/publikatsii/23-neskazanogo-divnij-svit.html (дата звернення: 21.06.2019). – Назва з екрану.
Немає коментарів:
Дописати коментар