"ПОЛТАВЕЦЬ РОДОМ …"

(До 55-річчя пам'яті Василя Симоненка) 

Рід Симоненка Василя 

Іде з полтавських хлібодарів. 

Як він любив свої поля, 

То сонця прагнучи, то хмари. 

Ф. Гарін 

Найбільше люблю землю, людей, 

поезію і... село Бїївці на Полтавщині, 

де мама подарувала мені життя. 

В. Симоненко 

Хтозна, чи можна знайти в світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом... Тут нам вперше повіяло запашним вітром, дихнуло в обличчя теплом рідної землі, продзвеніло у вухах пташиним щебетом і колисковою піснею. А потім – із заповітним словом – передалась і свята мудрість поколінь, і незнищенні звичаї, й давно відшумілі події, й запорошені часом постаті далеких пращурів. 

І коли Василь Симоненко закликав нас: "В океані рідного народу відкривай духовні острови!" – він мав на це моральне право. 

Тим його Островом були Біївці на Лубенщині: 

Де стоять в обновах білих, в білому вбранні 

Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні. 

Відомий в Україні і краї літературознавець П. Ротач у своєму невеликому, але дуже вагомому дослідженні "Грудочка любимої землі", на основі легенд, творів письменників, етнографів, які побували в тих місцях, де побачив світ майбутній поет, відслідковує витоки його творчості, відкриває для нас маловідомі сторінки Симоненкової біографії. 

З образом матері асоціювалися у поета образи рідної землі, з якої він брав душевну щедрість. Рідна земля – це насамперед Біївці, навколишня природа, ріка Удай. Рідна земля "силою своєю напуває, ласкою своєю зігріва". Поет нагадує нам: з любові до рідного села, рідних людей, виростає любов до України. 

У недовірливого читача виникне запитання, чи ж про Біївці пише поет? 

Про Біївці! Лист П. Ротачу від 5 березня 1963 року це підтверджує: 

"Полтавщину згадую лише у вірші "Мій родовід". Але більшість віршів – "на матеріалі" полтавському визріли". 

Переконуємось, що "полтавські рисочки" (за словами Ю. Сліпка) дорогі молодому письменникові. Виїхавши за межі Полтавщини, Василь Андрійович зберіг любов до рідного краю і переніс її у свою творчість. 

1968 року П. Ротач пройшов і проїхав слідами Василя Симоненка від Біївців до Лубен. І зрозумів, як гордився поет своїм селом, своїм козацьким, селянським корінням, з якого виріс його талант. Він був вдячний землі предків, що прослала йому дорогу у широкий світ, пишучи: 

Благослови, добра доле, вередухо вперта, 

На цій землі мені жити та на ній і вмерти. 

Дійсно, у Біївцях, в оточенні добрих, сердечних і щирих односельців, у нелегкі воєнні і повоєнні роки, сформувались погляди, переконання і світогляд поета, який стверджував, що"перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов – любов до рідної землі, до людей, до праці". 

Земляки стали героями його творів, своїми чесними, пристрасними і, водночас, простими рядками він дарував безсмертя: бабусі Онисі, тітці Марії, вишивальниці Любі, матері Ганні, діду Федору. 

Саме біївчани були для Василя тим живим і дуже конкретним народом, до якого він звертав своє палке слово. 

У січневі дні 2010 року у рідному селі поета побував письменник-полтавець В. Чемерис. І так описав це: "Його край, його мала батьківщина… Північно-західна частина Полтавщини, Лубенський район, неповторний закуток, що дуже відрізняється ландшафтом від "степового краю І. П. Котляревського". 

При в’їзді до Біївців ліворуч – горби, праворуч – простір аж до лісів у передгір’ї, де тече Удай. Перед вами – урочище легендарного козака Бія, ліворуч – гора Лисак, на якій ховали перших у тих краях козаків легендарних. Там же поховано Василевого діда – мудрого Федора Щербаня". 

Побував В. Чемерис і в хаті, де народився і виріс Василько, у школі, в якій він закінчив п’ять класів, нині це школа імені В. Симоненка. Єдина біївська вулиця колись звалася Молодіжною, тепер – Василя Симоненка. Тут і Василів бюст на постаменті. 

Поети не можуть бути безрідними Іванами. Вони найчутливіші виразники свого народу, й кожна їхня родова гілка поєднана з невмирущим генеалогічним деревом. 

Досі ми знали два-три коліна в житті Василя Симоненка з материного боку, а про батька задовольнялися хіба що куцими переказами. 

Троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран видрукувала цікаве дослідження "Літопис Щербанівського роду, роду В. А. Симоненка" і перед нами розгортаються історичні сторінки поетового родоводу, основне коріння якого в Біївцях. 

Він має чотири родові гілки, які нараховують 71 представника. Їй пощастило дізнатись у старих людей, що прабабуся Василя Симоненка Варвара Максимівна Остапенко-Щербань мала дворянську грамоту, яка дісталась їй від батька і загубилась у роки суспільної хуртовини. 

Тільки й чули нащадки, що те дворянство було надане йому за військові заслуги. Проникнувши в глиб Щербанівського літопису, ми бачимо поета в проекції на цілі століття, по-новому розуміємо корені його нащадків – сина Олеся, онуки Мирослави, правнука Гордія. 

Без цього тла Василь Андрійович залишився б самотньою постаттю в нашому житті. А так він прийшов до нас із кількома козацькими поколіннями. Авторка дослідження вписала свого троюрідного брата, а нашого дорогого земляка-поета в аннали української історії. 

Олесь Гончар писав:"вийшов він з того дитинства, що його в самій зав'язі опалила своїми чорними ураганами війна…" . 

Дійсно, говорить ровесник Василя, однокурсник, поет-полтавець Б. Олійник: "жилося нам матеріально нелегко. Ми – діти війни, і переважна більшість із нас були напівсиротами". 

Змалку Василь випасав сусідських гусей, коли вже підріс, став пасти велику рогату худобу. Люди платили йому хлібом, молоком. Щоб натопити в хаті, рубав на Удаї очерет, збирав хмиз. 

Незважаючи на завантаженість і вдома, і в школі, хлопець багато читав, "навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень...", – говорила класний керівник. Підліток мав непересічний розум, добре вчився. Василь не хотів бути відмінником, бо не вірив, що такий бідний, як він, може стати студентом вузу. 

Закінчивши школу з золотою медаллю та ставши студентом факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, юнак подякував особисто кожному своєму вчителю за науку. 

Першою "ластівкою" в Україні про незабутнього Василя Симоненка стало унікальне видання: "З матір’ю на самоті", упорядник якого однокурсник і товариш поета Микола Сом. 

Мати, Ганна Федорівна і М. Сом ведуть діалог: "про безсмертних предків", які постають у її споминах такими: "Мої батьки – Варвара Потапівна та Федір Трохимович – замолоду обоє були високими та вродливими. 

Батько помер 1949 року, на 76 році життя. Дід Федір був першим Василевим другом і наставником... Він самотужки вивчив грамоту, багато читав. Васі дід розповідав нашу прадавню історію...". Як тут не згадати один з перших віршів Симоненка "З дитинства": 

Мелькають червоні жупани, 

Вирує, кипить Дніпро. 

І Байда стріляє в султана, 

Підвішений за ребро. 

І плачу, було, й сміюся, 

Як слухаю ті пісні... 

Спасибі ж тобі, дідусю, 

За те, що ти дав мені... 

Подробиці з життя родини, сина, села, які розповідає мати, безцінні: 

"У наших маленьких Біївцях кожна латка землі – це якась дивовижна історія...", – каже мати. І Василь припадав душею до відкритих і забутих народних джерел: до криниці Коцюбинського, яка стоїть при березі Удаю – недалечко від рідної хати, до гори Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяну старими і новими легендами. 

Дитинство в селі Біївцях, – відмічає Ганна Федорівна, – зробило Василька сильним і витривалим: він добре плавав, навіть намагався перепливти Удай з веслом за спиною, стрибав з високої "тарзанки", уявляючи себе на парашуті, щодня ходив пішки до школи дев'ять кілометрів туди і назад, "як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало", – писав пізніше поет. 

Розмову матері і М. Сома в цій книзі доповнюють оповіді видатних діячів української культури, хвилюючі спогади товаришів поета, його рідних і близьких, цікаві фотодокументи. 

У листах В. Симоненка до О. Щербаня (зібраних невтомним і талановитим журналістом-полтавцем М. Шудрею) головне не парубоцька безтурботність. Олексій Якович був для Василя не тільки двоюрідним братом, посвяченим у секрети юності, а й побратимом по перу, цікавою творчою людиною, військовим журналістом, але, насамперед, товаришем. 

Головне в листах – деталі літературного побуту, маса подробиць із особистого життя поета, його родини. Це неоціненні документи про його коротку людську і поетичну долю. 

Поет прожив мало. І відійшов у вічність скоріше, ніж долинув до народу стукіт його серця, сповненого любов'ю до української землі. 

Мав рацію О. Гончар, відзначаючи: "Україна для Симоненка – мати, святиня...У відданості їй для поета – синівське щастя його…". 

А черпав її, святу синівську любов, з тяжкого повоєнного горя народного, з напівголодного дитинства, із згорьованих удовиних сліз баби Онисі, у якої трьох синів забрала війна, із зашкарублих від праці на землі маминих і дідових рук. 

Живила його любов до України: "Я українець. Оце і вся моя біографія", – стверджував молодий полтавець, це і є ключем до пізнання явища в українській літературі на ім'я Симоненко. 

Його постать є символічною. Зірка поезії Василя спалахнула в середині 50-х років світлом любові, надії і віри в майбутнє України. 

Живила його історія і краса полтавського краю, народні думи, легенди і пісні: 

Ті пісні найперше вчили 

Поважати труд людський і піт, 

Шанувать Вітчизну мою милу, 

Бо вона одна на цілий світ. 

З нею я ділити завжди буду 

Радощі, турботи і жалі. 

Бо у мене стукотить у грудях 

Грудочка любимої землі. 

Симоненкові "Лебеді материнства"співають і вишивають на рушниках не тільки в Україні. Б. Олійник писав: "В зоряну мить явив світові цей шедевр В. Симоненко, справді виповів за всіх нас найсокровенніше, найнедоторканніше. Далекосяжно і мудро Симоненко обрав саме колискову...". Мати, колишучи синочка, розмовляє з зорями, прикликає лебедів – правічний символ вірної любові. Вона серцем прозирає в синове майбутнє, навчаючи його: 

"Можна все на світі вибирати, сину, 

Вибрати не можна тільки Батьківщину. 

Усе в житті починається з моралі та людської гідності. У це вірив Василь Симоненко. 

Поет намагався бути розкутим і чесно писати правду: "я хочу правді бути вічним другом", "щоб правду більш не кидали за грати". 

Він був одним з бунтарів проти радянської тоталітарної системи, за словами письменника В. Шевчука, "висловлювався різко і уїдливо щодо сильних світу цього". З цього бунту і почалися його кроки в коло"шістдесятників". 

Дослідники наводять той факт, що саме за участю В. Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Він разом з товаришами написав меморандум на адресу Київської міської ради з вимогою оприлюднити ці місця і перетворити їх на національні меморіали. 

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок. 

З'являються вірші – сміливі, гучні, викличні, де все і всі названі своїми іменами, вірші, позбавлені езопівської конспірації, народжені з переконання: 

Можна прострелити мозок, 

що думку народить, 

думки ж не вбить. 

Тодішня влада, злякавшись вільнодумства молодих митців, всіляко змушувала їх мовчати: цензорським пером, залякуваннями і арештами, а то й звірячим побиттям Василя Симоненка, яке сталося влітку 1962 року, після чого його молоде життя почало згасати, немов свічечка на вітрі. 

Красномовним є його запис у "Щоденнику": "Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний... Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – для мене більше, ніж достатньо". 

На 29-ому році життя поет жадав тільки 10 років! Він встиг би закінчити аспірантуру, захистити дисертацію, зростити сина, виховати покоління гідних патріотів-українців... Але "автор ненаписаних поем", "розтоптаний жорстокістю нікчем", відчував, що йому"заграє смерть іржавою трубою...". 

Василь Симоненко "блискавкою вмер поміж зірками" 13 грудня 1963 року. 

1965 року Симоненкові книги поезій "Тиша і грім", "Земне тяжіння", книжка для дітей "Подорож у країну Навпаки" були висунуті на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. 

Дискусія щодо кандидатури письменника виникла у Комітеті з Шевченківських премій 5 березня 1965 року. 

Вибірково подаємо уривки тих зауважень, які висловили полтавці. Зокрема, О. Гончар: "Ви знаєте, наскільки він популярний серед молоді, у нього є ряд блискучих поезій. Він писав з громадянською пристрастю, і в жанрі поезії, і в жанрі прози". 

В той же час секретар ЦК КП України А. Д. Скаба (теж полтавець!) відзначив: "Симоненка не можна порівнювати з жодним письменником, який хибував. Вихованцю радянської влади положено писати, як положено в нашій країні. У Мюнхені, у цьому кублі нацистів, вийшов перший номер часопису "Сучасність", де опубліковані всі негативні погані твори Симоненка... Треба це питання зняти з обговорення. Симоненко ніяким авторитетом у радянської молоді не користується... Тому мова йде не про генія, не про видатне явище і щось нове в нашій літературі. Симоненко різко виступив проти цілого ряду уяв у житті нашої партії і народу". 

Олесь Гончар сміливо заперечив високопоставленому партійному функціонеру і став на захист покійного молодого поета: "...змушений тут не погодитись із Андрієм Даниловичем і його оцінкою цього поета. Не можу сприйняти того образливого тону, у якому він говорив про Симоненка. Звичайно, тільки негідник міг передати туди уривки з щоденника, вірші, але до чого тут Симоненко? Але я вважаю, що немає кращої поезії в осуд фашизму". 

Премія Василю Симоненку була присуджена тільки через 30 років. 

Зворушує поезія лубенської поетеси О. Хало "З небуття", написана 1995 року, коли Симоненко посмертно був удостоєний Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка: 

У дні зимові, смутком оповиті, 

Я перейшов давно життя межу. 

О біївчани, ніжні й працьовиті, 

Я вам уже нічого не скажу. 

Які у вас смарагдові долини, 

Які духмяні в полі чебреці... 

Ні спогадом, ні серцем не прилину, 

Де зачекались рідні Біївці. 

Любив цю землю крізь сніги і весни, 

І шляхом тим, що стеле навпрошки, 

Іду до вас із небуття воскреслий, 

Мої найкращі в світі земляки.