ПОЕЗІЯ ІВАНА АНДРУСЯКА

Іван Андрусяк

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли

ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені

ідемо до людей у вінках недоспілих олив

у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів

ми останні предтечі великого царства диявола

ми зчиняємо галас і це називається гімн

ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір

це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться

в божевільній труні долілиць повертається вій

матюкається сич ремигає зашумлена хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа

по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі

по незвіданих нетрищах душі виходять на злам

і спалахує небо червоною мічене пастою

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай

гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту

покоління майстрів відчиняє ворота у рай

а старий азозелло веде під вінець маргариту

вітер

навздогад гортає

твоє волосся

так

як вогонь

сторінка за сторінкою

повільно пожирає

книгу

і мені тоді

дуже хочеться тебе

погладити

я навіть не боюся

обпекти пальці

боюся лишень

що в моїй долоні

залишиться дрібка

попелу...