У квітуванні весни, буянні зелені, 17 травня, шанованому народом письменникові, лауреатові Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Анатолію Дімарову виповнилося б 95 років. Напередодні всенародного свята, Дня Перемоги, згадаємо слова ветерана-фронтовика, чия молодість була розтоптана, розтерзана фашистськими зайдами:
"Хто пережив ту війну, хто вцілів у її нещадному полум'ї, хто вперше глянув у чисте небо, звідки перестали сипатися бомби, той і досі не може забути, яким святом шаленим стало для нас 9 травня, День Перемоги. Яким вибухом радості, щастя, надії на мирне життя, без вбивства і крові. І чи могли ми, що вціліли у кривавій м'ясорубці, уявити навіть, що минуть роки, і це святе для нас свято буде затьмарене тими подіями, що відбуваються зараз у нашій державі, яку залила злоба і ненависть…"
Одразу після перемоги над ворогом, у травні 1945 року, у 23-річного солдата Анатолія Дімарова, неймовірні емоції вилилися у віршовані рядки:
Чотири роки у дорозі,
Чотири роки на війні.
Не раз в затаєній тривозі
Тужили рідні по мені.
І заростали коло хати
Давно не топтані стежки,
Й брела од сліз осліпла мати
У безнадію навпрошки.
На запитання кореспондента однієї з газет: "Чи не страшно було загинути молодим?", – письменник відповів: "Звичайно, страшно. Хай не обманюють, що на війні ніхто не думав про смерть. Не знаю, хто мене від смерті вберіг. Може, мама за мене Богу молилась. У всякому випадку, на фронті я в Бога повірив".
Статистика свідчить: із ста чоловік 1922 року народження з війни повернулись… двоє.
За творами Дімарова можна вивчати історію Другої світової війни. Вона у нього в багатьох книгах. Але роман "Біль і гнів", друга частина якого удостоєна 1981 року Шевченківської премії, особливий. Вперше в історії української літератури головну літературну премію країни дали за другу частину роману, першу навіть не згадавши.
Письменник, бачивши на власні очі, як окупанти знущалися з людей, подає щемливі описи життя українського села під час фашистської навали. Чи не вперше в українській прозі так правдиво, переконливо показано в дилогії страждання і боротьбу українського народу з нацистами. Це роман про силу українців, про їх рішучість жити незалежними.
"Ні, – запевняє сам себе один з його героїв, трохи по-простому, по-селянському мудро трактуючи зміст фашистських намірів відносно життєвого простору, – не так легко ізвести зі світу цілий народ. Не так просто його викорчувати й знищити.
Топталися по нас кому тільки не лінь: і османці, і ляхи… А дядько як орав земельку свою, так і оратиме… Коріння його не вирубає жодна сила у світі, як не вимахує сокирою. Стовбур зрубаєш – лишиться пеньок. Пеньок розхитаєш – коріння лишиться, яке вигребеш хіба що разом із землею. Тільки не пошита ще така торба: усю землю разом із собою забрати…"
95-річний віковий рубіж письменника-фронтовика спонукає нас до роздумів про художньо-естетичну і суспільну цінність творчості Анатолія Дімарова. Він і його твори – наша національна гордість.
Немає коментарів:
Дописати коментар