- "Ви Україні душу залишили" : бібліографічна розвідка / упорядник Н. М. Требіна; обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. - Полтава, 2003. - 8 с.
Олесь Гончар — феномен української культури. Він — явище того порядку, що й Сковорода, Шевченко, Франко, Довженко. Його твори потрібні в життєвій дорозі поряд із хлібом і сіллю, вони гартують нашу громадянську мужність, дають щиру радість і незрівнянне відчуття людяної мудрості, несуть безмір морально-етичних галактик.
Він — воістину національний письменник. "Талант виростає з нації, як та квітка зі стебла, тому відірвати свою долю від долі нації — означає загинути", — ділився роздумами письменник, він умів в океані рідної мови знаходити слова, які несуть в собі код нації. Гончар був поборником суверенної України, захисником рідної мови і культури, людиною, яка повернула нас до історичного коріння, і свято шанувала свої.
Доля світоча нації зріднена з долею рідної Полтавщини, як зріднені мати і син. "Родом, як відомо, я з полтавських країв, ця земля мені дуже дорога..."(1). А де ж джерело його слова, хто запалив світло в душі майбутнього класика? Найкращу відповідь, як тиху сповідь перед пам"яттю роду, дає сам Олесь Терентійович в "Письменницьких роздумах": "Бабуся... найдорожча людина...У дворічному віці я зостався без матері, вона померла молодою, одразу ж після її смерті мене забрали на виховання дідусь і бабуся. Бабуся відзначалася щирою вродженою любов"ю до людей, в її образі втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу. ЇЇ вплив на мій розвиток був величезний... від неї - мова, фольклор, працелюбство"(2). Слово письменника, внутрішній світ, людяність виросли з казки, пісні, молитви, колядки, з його генетики українця. Дитинство Гончара — полтавський степ з його пахощами, з лагідним роздоллям і єдиною на світі красою, місця, де він виріс, зримо і незримо присутні у багатьох творах.
У найвиразнішій формі це виявилось у романі "Твоя зоря"(1980). Він відмічав: "Твоя зоря" дуже особиста книга. Не можу сказати, що автобіографічна, але в неї увійшли дорогі для мене речі, я сказав би, заповітні, особливо в образі головного героя... "(3) Це найбільш задушевний твір письменника, на думку Б. Олійника, "синівський звіт перед отчим домом, звідки він починав свій шлях до заповітних берегів людського серця". Кожен рядок променить гордістю українця за свій край, таємниці фольклору, людську доброту сердечну..."В літах дитинства, можливо, закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших "дорослих" вчинках..."А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж і воно якийсь свій генетичний код?"(4)
"А пісень скільки в нас там співали, скільки їх знала сама наша Тернівщина!" Пісня, образ-оберіг, як-от "вишиваний рушник — це ж не для будня, не для того, щоб ним утиратися після вмивання, а щоб у день світлий, весільний з милим на рушничок стати, як співається в пісні...Чи й старостів перев"язати або під весільний коровай постелити...".(5) Без них просто неможливо уявити прозу Гончара. Читаючи її, часом задумуєшся - чи проза перед тобою? Скільки в ній поезії, барв, які дають невичерпні фольклорні джерела! Зоря рідної хати ясніє в кожному з творів, бо це зоря любові до рідної землі, яка "ласкавим іменем — Олесь назвала свого кревного полтавця". У вересні 1981 року, мандруючи гоголів-ськими місцями, в одному з листів Гончар захоплено писав: "Цими днями випала нагода знов побувати в рідних краях полтавських. .. Легко тут дихається, яснішають думки. Може тому, що опинився серед рідних просторів, серед цих світлих, славних річечок, адже Псел, як і Ворскла, ріки мого дитинства..." В нарисі "Гоголівськими шляхами" роздумував:"... чи міг би хтось із полтавців уявити свою славну Полтаву без Котляревського, без Гоголя, без Панаса Мирного та Короленка? Вони, здається, були в Полтаві завжди і залишились з нею назавжди".(6) Тоді ж письменник відвідав у Полтаві домашній музей українського піонера космонавтики Юрія Кондратюка. А через півроку з'явилася новела "Геній в обмотках", назва якої стала крилатою. Геній в обмотках, хоч і має прототипа, відомого в світі стратега польотів у космос, проте в новелі він безіменний солдат.І в цього солдата-генія "зоряна душа", яка живе незримо між нами.
Олесь Терентійович обстоював національне, рідне. Побувавши на сесії ООН в Нью- Йорку (1955 року) з гордістю писав: "Скільки в нас ще сили, соковитості, яскравості в наших ансамблях, музиці, піснях... Одні Майбородині вальси варті більше всієї їхньої сучасної музики".(7)
Писати юний Олесь став (і друкуватися) студентом Харківського університету. Літературна доля почалася 1938 року з новели "Черешні цвітуть" — і з неї вперше білим цвітом глянула на нас Україна. Двадцятирічний юнак- відмінник "стрункий, тонкостанний, буйночубий — густе, темне волосся було завжди відкинуте назад, смагляволиций, з іскристо- карими очима, з чуйною, сяйною посмішкою" став знаменитістю філологічного факультету.
Але сформувався Гончар як майстер художньої прози уже в роки війни — у тяжких боях з фашистською навалою.
Немає коментарів:
Дописати коментар