ЦИТАТА ТИЖНЯ. ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА

 

БУТЕНКО ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ

Євген Бутенко народився 15 вересня 1931 р. у м. Севастополі. Син військовослужбовця. Закінчив Батумську морську школу юнг. Ще будучи курсантом школи юнг, Євген пише до газети "Страж Балтики". Твори охоплювали різні питання життя школи. Згодом друкується в журналах "Ранок", "Україна", "Вітчизна", "Сільський механізатор", "Перець", газетах "Сільські вісті", "Правда України", "Радянська освіта", у колективних збірках "Веселий ярмарок" та "Райдуга".

До 1955 року плавав на військових кораблях Чорного і Північних морів.

1965 закінчив фізико-математичний факультет Миколаївського педагогічного інституту. Працював директором Солончаківської восьмирічної школи Очаківського району Миколаївської області, понад 20 років – головою правління колгоспу "Дружба" у с. Очеретувате Семенівського р-ну на Полтавщині, завідувачем Очеретуватівського народного краєзнавчого музею.

За своє творче життя Євген Бутенко написав і видав півтора десятка книг краєзнавчого характеру. Проводив пошукові роботи про історію краю, батьківське старовинне село Горошине. Збирав фольклор, працював у архівах, де вивчав архіви Лубенського і Миргородських козачих полків. Досліджував становлення Української держави часів Богдана Хмельницького і початку ХХ ст., революційні події в Україні, вивчав історичні документи українського дворянства, зокрема родів Старицьких, Малинки, Родзянків, Машківських. Зібрав багатий матеріал про Посулля Семенівщини. Це свідчення, перекази, легенди, бувальщини, а також вивчав топоніміку Посулля (назви урочищ, малих річок, могил, криниць, історію сіл і неіснуючих хуторів). На основі зібраних матеріалів написав кілька романів і повістей.

Готував для енциклопедичного довідника "Полтавщина" ряд статей про села Семенівського району, а також статті для "Зводу пам’яток історії та культури України: Полтавська область. Семенівський район".

Помер 12 лютого 2020 року, похований в с. Очеретувате Семенівського р-ну (нині Кременчуцький р-н).

ЛІТЕРАТУРА

Вічна пам’ять патріоту рідної землі // Вісник Семенівщини. – 2020. – 21 лют. – С. 4.

Зінченко В. Світлій пам’яті Євгена Бутенка / В. Зінченко // Голос громади. – 2020. – 21 лют. – С. 7. 

Корнєва В. Талант літописця / В. Корнєва // Зоря Полтавщини. – 2013. –5 лют. – С. 3.

Лауреати премії імені Сидора Ковпака // Зоря Полтавщини. – 2012. – 18 січ. – С. 3.; Вечірня Полтава. – 2012. – 7 берез. – С. 2.

Проненко В. Аграрний письменник / В. Проненко // Вісник Семенівщини. – 2020. – 20 берез. – С. 4.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ГРИГОРІЙ НУДЬГА

 

МОРЯК, ГУБЕРНАТОР, АДМІРАЛ, ПИСЬМЕННИК ВАСИЛЬ ЗАВОЙКО

Воздасться нам за вчинки і слова,

Які за нас до світу говорили.

О. Ткачук

Полтавщина здавна славиться багатьма родинами. Як свідчить "Енциклопедія історії України", рід Завойків вписав в літопис краю не одну золоту сторінку. Одним із перших був Василь Завойко, який служив військовим товаришем у Переяславському полку (XVII ст.). Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.

Звернемось до автобіографії середульшого Степанового сина – Василя: "Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна… Я з малих літ знав, що таке нужда…".

Майбутній "морський вовк" виріс біля сивого Дніпра, але мріяв про далекі моря:

"У Прохорівці – сни, мов ріки

напровесні: об груди б'ють,

як об пороги. Думи йдуть,

неначе дзвони. І великі

тумани в головах ростуть".

Семирічного хлопчика спочатку віддали на навчання до Макарівської монастирської семінарії, а далі він продовжив навчання у штурманському училищі. Після його закінчення гардемарина Чорноморського флоту Завойка направили на бриг "Мінгрелія".

Кар’єра майбутнього адмірала могла закінчитися, ледве розпочавшись. Під час першого ж шторму Василь через хитавицю не зміг вийти на вахту. Коли про це дізнався капітан – наказав негайно вивести юного моряка нагору, прив’язати до щогли і тримати до тих пір, поки хлопець не дасть слово, що не боятиметься високих і грізних валів, які кидали бриг, як тріску.

"Я знемагав, блював кров’ю, тремтів від холоду. Не знаю, скільки часу минуло. Зрештою, зібравшись із силами, пропищав рідною мовою: "Ой лишенько, їсти хочу, розв’яжіть…". Та на цьому посвята у "морські вовки" не закінчилася. Василя нагодували і знову прив’язали в носовій частині корабля, де хвилі перекочувалися через палубу… Згодом мічман шістнадцяти років потрапив на Балтику. За проявлений героїзм у знаменитій Наваринській битві (1827) Василь був нагороджений першим бойовим орденом святої Анни третього ступеня з бантом. У 1834-36 рр. на кораблі "Америка" – уже в чині лейтенанта – уперше здійснив навколосвітню подорож із заходом на Камчатку. Ще через рік, вдруге побував на Камчатці і Алясці.

1840 року Василь Степанович у Санкт-Петербурзі опублікував книгу у двох випусках "Враження моряка після двох навколосвітніх мандрівок", де у формі листів до брата розповів про ці подорожі та, як вперше побачив засніжені гори Камчатки, осяяні сонячним промінням. Мешканці півострова дуже зраділи мандрівникам, адже в цей край, забутий Богом і людьми, транспорти прибували раз на три роки.

На честь моряків камчадали (корінні жителі) влаштували навіть бал. Лейтенант Завойко із захопленням розповідав, як на камчатському березі браві моряки танцювали французьку кадриль з місцевими панночками. Сувора природа краю зачарувала моряків: високі трави, кришталево-прозорі озера, гейзери...

І коли 1849 року капітанові першого рангу Завойку запропонували перейти на урядову службу на Камчатку, він радо погодився. Так, 39-річний полтавець став військовим губернатором землі на краю світу (така посада вводилась вперше) та командиром Петропавловського порту.

Разом з Василем Степановичем на Камчатку прибула і його молода дружина Юлія, високоосвічена баронеса із роду Врангелів. Народила Юлія одинадцять дітей (вижило – десятеро). Завойко дуже любив дружину і довіряв – навіть прапор, відбитий у бою, доручив зберігати саме їй, стоїчній і непереборній Юлії.

Сімнадцять років перебувала родина Завойків на Далекому Сході, "добровільні вигнанці з освіченого кола" суспільства, як їх називали. Дружина пізніше згадувала: "Досі не можу збагнути, звідки в мене бралися сили витерпіти все це… Бог і ці маленькі діти, що плачуть, завжди підтримували мене". Василь Степанович надзвичайно пишався власними нащадками: "Бог нагородив мене щедро – маю красивих і розумних дітей", – хвалився він.

Новий губернатор по-господарському взявся за облаштування Петропавловського порту. За його сприяння збудували велику пристань, а набережну закували у камінь. Звели численні склади, гостиний двір для заморських гостей, купців, китобоїв. На Паратунських гарячих джерелах збудували будівлі і відкрили курорт. Про кипучу діяльність практичного, розумного, стійкого губернатора свідчили збудовані млин, пекарня, ливарний завод, цегельня, лікарня, магазини, пошта, молочна ферма на триста корів.

Василь Степанович зобов’язав кожну родину висаджувати овочі, які рятували б від важких недуг. Багато хто скептично поставився до задуму полтавського "хлібороба", не вірив в успіх справи. Адже споконвіку Камчатка була краєм риби і хутряного звіра, мала грунти непридатні для землеробства. Але невгамовний Завойко восени 1851 року влаштував виставку сільськогосподарської продукції.

Перші премії (по п’ять рублів – на той час чималі гроші) одержали ті господарі, які виростили семифунтові ріпу і капусту, чотирифунтову моркву і картоплину вагою у фунт… Відтоді Василь Степанович подібні ярмарки проводив щороку. Чимало задумів було у полтавця Завойка (йшлося про заселення Камчатки селянами з малоросійських областей) та завадили бойові дії.

Навесні 1854 року малочисельний гарнізон Петропавловська-Камчатського під командуванням військового губернатора Завойка відстояв місто і порт від навали англо-французького десанту та бомбардування ескадри загарбників. Увесь світ пишався героїчною обороною захисників Камчатки, які до того ж захопили у бою англійський прапор. Навіть французький адмірал, вражений мужністю оборонців, згодом написав, що не чекав зустріти в такому нікчемному поселенні такого відважного супротивника. Мовляв, хотів би потиснути руку звитяжцеві.

Один із зарубіжних дослідників відзначав: "Він явив мені взірець того, яким повинен бути розумний воєначальник, котрий переймається військовим мистецтвом не заради честолюбства, а лиш із любові до майстерності".

Василь Степанович одержав два ордени за хоробрість – Святого Станіслава та Святого Георгія першого ступеня. А ще герою вручили орден Святого Володимира і надали в безоплатну оренду (на тридцять сім років) п’ять тисяч десятин української землі. 1856 року Василь Степанович повертається до Санкт-Петербургу на флотську військово-морську службу. Перебуваючи в столиці, опрацьовує свої записи і публікує багато статей в "Замітках гідрографічного департаменту", "Морському збірнику", інших виданнях.

З 1857 року він був призначений членом морського генерал-аудиторіата (тобто вищого військово-морського суду). З 1 січня 1874 року Василь Завойко – повний адмірал. Вийшовши у відставку, він повернувся в Україну. В селі Велика Мечетня Миколаївської губернії спорудив будинок на 11 кімнат та вікон у вигляді корабля з гвинтовими сходами-трапами, власним коштом збудував млин. Тримав коней.

Василь Степанович сам копав ями і саджав улюблені яблуні, плекав свій сад, сповідуючи народну мудрість "ліпше своєї землі крупочок, ніж чужої горбочок". У своєму обійсті подружжя Завойків доживали віку і були поховані у Великій Мечетні.

У рідній Прохорівці (тепер – Черкаська обл.) синові Дніпра, Герою Камчатки і Амуру 15 липня 2012 року встановлена велична пам'ятна стела.

Ім'ям адмірала-полтавця названа одна з найгарніших бухт, мис, острів, скелястий півострів Авачинської губи, на Сахаліні – гора, селище на Камчатці, у Петропавловську – вулиця.

НУДЬГА ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ

Цей найвизначніший у ХХ столітті дослідник і знавець кобзарських дум Григорій Антонович Нудьга народився 21 січня 1913 року в селі Артюхівці Роменського району Полтавської губернії (Сумська область).

У щоденнику Г. Нудьга писав: "Наша місцевість була багата на кобзарів, сюди давно йшли вчитися кобзарського мистецтва, тут пройшов навчання Остап Вересай. З ним я зустрічався на ярмарках і повсякденному житті. Змалечку, зі шкільних років, приятелював з кобзарем І. Запорожченком, згодом з Є. Адамцевичем, з родиною кобзарів сусіднього села Сологубами".

З самого дитинства у Григорія було велике бажання вчитися. Спершу ходив до трирічної школи в рідному селі, згодом вступив до "городського училища" у Глинську.

"До Глинська від мого села три кілометри, як важко їх було мені щодня долати, вставав дуже рано, щоб не запізнитися (і все ж запізнювався), особливо взимку, коли були хуртовини й морози. Взимку, коли були великі хуртовини, мати вечором (вертався додому пізно) ставила на південному вікні (з боку Глинська) каганець, щоб я на нього орієнтувався, як на маяк. Восени й весною теж було важко - болото, часто приносив додому в руках відірвані багном підошви від чобіт з підборами. А вчитися хотілося, мучився, а все-таки ходив. Чотири роки боролася родина і я за те, щоб закінчити у 1928 році тоді дуже популярну школу, бо 7-річка тоді вважалася як тепер технікум – велика освіта", – згадує Григорій Нудьга у "Малій автобіографії".

У 1931 році, після закінчення початкової школи, він вступив до Гадяцького педагогічного технікуму. Тут усе було по-іншому. А найважливіше – чудова бібліотека. До того ж у технікумі працював літгурток, чимало учасників якого вже публікували свої вірші в журналах. У гуртожитку точилися постійні суперечки про літературу. Тут він зустрівся з майбутнім відомим критиком Л. Новиченком, уперше побачив Остапа Вишню. У Гадячі виразно виявилася його схильність до наукової та літературної праці. Тут з’явилася його перша стаття, вірші, нариси, оповідання, що друкувалися у пресі.

У 1932-1933 рр. юнак став очевидцем, а частково й жертвою масового винищення українського народу страшним голодомором. Шукаючи справедливість у районного начальства та захищаючи селян від голоду, він накликав біду на свою родину. Від голодної смерті помер батько, і Григорій став єдиною опорою для матері та сестер.

Восени 1933 року він вирушив до Харкова, де став студентом філологічного факультету. Там він знайомиться з багатьма літераторами, твори яких читав ще в технікумі.

"Перші враження від Харкова й культурного середовища були багаті й глибокі, - згадує майбутній учений. - Увесь Харків (вулиця, установи, на заводах, на лекціях - де тільки я бував) говорив виключно українською добротною мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала, ніде не було чути".

Згодом Г. Нудьга продовжив навчання в Київському університеті, який закінчив у 1938 році. У студентські роки він став молодшим науковим співробітником інституту фольклору Академії наук України, сам брав активну участь й організовував фольклорні експедиції, проводив записування та вивчення фольклорних традицій в Україні. Однак плідну роботу в інституті фольклору перервала хвиля репресій. Заарештували як «ворога народу» директора, а Григорія Нудьгу звільнили з роботи. Молодому вченому якимось дивом вдалося влаштуватися на роботу з грудня 1938 р. й викладати історію української літератури в Полтавському педагогічному інституті.

Воєнні роки принесли Григорію Нудьзі нові випробування: фронт, німецький полон, поневіряння на окупованій території. Воював у складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, був командиром взводу, спершу молодшим лейтенантом, а з березня 1942-го –лейтенантом. Однак під час харківського наступу 1942 р. разом з усією армією потрапив в оточення, потім у полон. З табору військовополонених у Харкові вдалося втекти, переховувався на окупованій Полтавщині. Перебування на окупованій території Г. Нудьзі згадуватимуть іще багато років.

В 1944 році він – співробітник Львівського відділення інституту літератури Академії наук України. У цей час він поновлює роботу над дисертацією, яку розпочав у Полтаві ще до війни. Її навіть було обговорено у відділі, а Ф. Колесса написав першу рецензію.  Ось що із цього приводу згадує сам Г. Нудьга.

"Роботу "Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі" обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Мав захищати з дружиною наркома освіти України. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб. Один (з побитим віспою обличчям) заявив, що він прокурор, двоє явно виглядали молодчиками НКВД. Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській".

Після нетривалого перебування у лабетах НКВД "приписали" універсальну, легку для прокурора й слідчого статтю 54, пункт 10 – "антирадянська агітація". На допиті слідчий запропонував відпустити в обмін на допомогу у виявленні "ворогів". На що Нудьга майже скрикнув: "То ви хочете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде".

Наслідки не забарилися. Його відправляють до Полтави, тримають у підземеллі, де вода була по кісточки. Вирок: 10 років місцевих таборів загального режиму, три роки з конфіскацією майна. Та це було ще не все.

Відправляють на Колиму в концтабори «Дальстроя». Г. Нудьзі, можна сказати, пощастило: того дня, коли відбирали в'язнів для робіт з видобування золота (норма виробітку 14 г щоденно), начальник табору послав його з охоронцем машиною по дрова для табору. Коли вони повернулися, "золоті бригади" вже від'їхали. Тож працював не в підземеллях, а на свіжому повітрі.

"Восени, – згадує Григорій Антонович, – з 1000 посланих у підземелля живими повернулося до 300 чол.".

Майже шість років каторжних робіт з перевиконанням норм дали шанс Григорію Антоновичу скоротити термін перебування в концтаборі.

Після звільнення не мав права віддаватися улюбленій науковій праці за спеціальністю та проживати в містах. Навіть рідні не знали, як поводитися. Та невдовзі він влаштовується обліковцем на швейній фабриці у Винниках, що поблизу Львова. Прописку у Львові, як і роботу за фахом, йому заборонили.

"МИ МОЖЕМО. Я МОЖУ" Інформаційний бюлетень № 4

Всесвітній день боротьби проти раку проголошений «Міжнародним союзом з боротьби з онкологічними захворюваннями» – Міжнародним союзом проти раку або UICC та відзначається щорічно 4 лютого.

ПЛЮЙКО ПОЛІКАРП (Поль Половецький)

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

Народився 3 березня 1903 року у селі Білогорілка Лохвицького повіту. Український поет, прозаїк, діяч діаспори (літературний псевдонім Поль Половецький).

Батько його був першою людиною в селі, котрий навчився читати й писати від дяка, мати – домогосподарка, виховувала п'ятьох дітей. Його дід по батькові був учасником оборони Севастополя в часі Кримської війни, дослужився до чину унтер-офіцера.

Полікарп ходив до церковно-приходської школи, згодом вчителі порадили батькам віддати його в Лохвицьку школу, де навчався у 1915-1923 роках. Окремо брав уроки гри на фортепіано. 

Працював у школі Глинська, організував хор, яким диригував.

1926 року вступив до Київського інституту інженерів шляхів. По його закінченні (1930) відділом кадрів спрямований як "політично неблагонадійний" до роботи на Томську залізницю. Тоді написав низку віршів, які побачили світ лише після війни.

1935 року звільнений з роботи. Перебував під постійним наглядом НКВД, оскільки "демонстративно розмовляв з усіма працівниками установи лише по-українськи". Брат його Іван, учитель, був закатований сталінськими дияволами 1938 року (посмертно реабілітований 1958 р.).

В липні 1941 року не бажаючи евакуюватися на Урал, переховується в Києві.

1945 року опиняється у Західній Німеччині, у таборі утікачів у Міттенвальді, там працює учителем математики в українській гімназії.

Одним із перших узявся досліджувати генезу Голодомору 1932-1933 років, послуговувався власним досвідом і спостереженнями та архівами американських газет, зокрема "TheNewYorkTimes". Поль Половецький у своїй праці "Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 року" писав, що "…події, що відбувалися на початку тридцятих років на українських землях… – найбільший, найгидніший злочин з арсеналу всіх злочинів, будь-коли утворених в історії людства… Голодоморний злочин, вчинений безбожницькою Москвою, піддається загальному засудженню й прокляттю…". – Ці слова П. Половецького особливо актуально звучать в часі вкотре розв’язаної імперським Кремлем новітньої жахливої війни ХХІ-го століття.

1950 року переїхав до США. 

З осені 1958 до літа 1959 року плідно й активно працював над створенням англо-російського математичного словника в Анн Арборі (Мічіган).  1961 року видані варіанти тлумачників Американською Математичною Асоціацією в США та Математичним Інститутом ім. В. А. Стєклова Академії Наук у СРСР (без згадки про Плюйка із суб'єктивних причин).

До 1968 року працював механічним інженером в Клівленді (штат Огайо).

У серпні 1974 року написав коротку автобіографію "Мій родовід".

Ненадруковані твори: "Записки крігсфербрехера", "Намісники Христа і їх діяння". Друкувався у 1960-х роках у газеті "Наша Батьківщина", м. Торонто. 

Помер 1979 року у США.

Отже, Поль Половецький має ввійти в українську історію не лише як поет знаменитих поетичних есеїв, але в першу чергу як відважний український публіцист, патріот високого лету й багатогранних зацікавлень.

ІЛЛІНСЬКИЙ ЯРМАРОК

"Роменський Іллінський ярмарок був знаний в колі української старшини, багатих козаків, заможних міщан. Зокрема, неодноразово згадується Іллінський ярмарок в щоденнику Якова Маркевича, в записках за 1724-1734 роки. Нотатки Якова Марковича в щоденнику дають можливість стверджувати, що в той час Іллінський ярмарок відбувався протягом неділі в липні місяці (між 20 і 27 числом за старим стилем), що торгувати на нього приїздили купці із Польщі, Росії, Криму, Молдавії. Вивчаючи щоденникові записи Якова Марковича, Ф. Д. Николайчик в своєму дослідженні "Ильинский ярмарок в Ромнах" відзначив цікаве спостереження: роменці ще не навчилиея отримувати користь від ярмарку за використання купцями міських приміщень. Бо Яків Маркович, що був відомим визискувачем, і який мав в Ромні свої маєтності, і завжди пильно занотовував у щоденнику всі прибутки, нічого не пише про них, згадуючи ярмарок". 

Джерело: Сумський історичний портал

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

Видатний економіст, уродженець Полтавщини (20.01.1865 р. у с. Солоному Куп'янського повіту Харківської губернії – 29.01.1919 р.)

Долі багатьох українських учених схожі між собою: їхню творчість знають на чужині й мало знають, а то й зовсім не знають на батьківщині. Підтвердження цьому - ім'я українського вченого – економіста громадського і політичного діяча, одного із засновників Національної академії наук України Михайла Івановича Тугана-Барановського. В Українській Радянській енциклопедії про нього читаємо, що був він " російським і українським буржуазним економістом..., одним із представників легального марксизму..."

Натомість у виданнях закордонних (та вже й у сьогоднішніх в Україні) Туган-Барановський - визначний економіст, один із найкращих знавців кон'юнктур-них економічних циклів, автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу, історію господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності, "фундатор економічної кон'юнктури" і "економіст світового рівня".
На щастя, наші сучасники збагнули велич цієї постаті й намагаються віддати вченому належну шану.
Саме життя підтвердило правильність його теорій і висновків, які, на думку фахівців, є глибоко сучасними і необхідними для нашого економічного поступу.

Народився Михайло Іванович Туган-Барановський у с. Солоному Куп'янського повіту Харківської губернії в заможній дворянській сім'ї. Його рід по батьківській лінії походив з татарських поселенців ХІV ст у Литві ( повне прізвище Туган-Мірза-Барановський). Батько Михайла був артилерійським генералом. Мати - українка за походженням – із стародавнього князівського роду Мовле-Монівір. Вона й займалася вихованням дітей, яких у сім'ї було четверо. Діти зростали в оточенні прекрасної української природи і доброзичливих українських селян.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. АНАТОЛІЙ ДОРОШЕНКО

 

КНИГИ АНДРІЯ КОКОТЮХИ

Кокотюха А. Автомобіль із Пекарської : ретророман / А. Кокотюха. – Харків : Фоліо, 2016. – 283 с.

Львів, 1911 рік. У центрі міста на вулиці Пекарській у власному розкішному автомобілі знайдено мертвою Агнелю Радомську, яка виявилася світською дівчиною, донькою овдовілого бориславського нафтовика. Вона вміло поєднувала відвідини театральних прем’єр, керування особистим автомобілем, модним салоном і дамським журналом з іншим – утаємниченим – боком свого життя. Приховані таємниці починають відкриватися від моменту її смерті. У вбивстві підозрюють її коханця, який має залізне алібі, але докази готовий довірити лише одній людині – Климу Кошовому. Тепер герой повинен знайти справжнього вбивцю, аби витягнути давнього знайомого з тюрми. У пошуках йому допомагає вірний друг Йозеф Шацький, і разом вони розкривають брудні таємниці з життя міської аристократії.

Кокотюха А. Втікач із Бригідок : ретророман / А. Кокотюха. – Харків : Фоліо, 2017. – 283 с.

У Львові 1916 ріку функціонувало багато різних товариств: москвофілів, українофілів, імперіалістів, радикально налаштованих націоналістів. З’являються Українські січові стрільці – військове утворення у складі армії Австро-Угорської імперії, котрі боролися на полях Першої світової війни. Отже, всі події роману Андрій Кокотюха вписує в цей вируючий котел міського життя львів’ян. Героя війни, українського січового стрільця Захара Ладного звинувачують у вбивстві інженера Олеся Косацького через ревнощі до коханої обох чоловіків Оксани Антонів. Колишнього вояка схоплюють на місці злочину, знаходять компрометуючий запис у щоденнику про наміри вбити суперника, й запроторюють до Бригідок – горезвісної львівської в’язниці. Звинувачення кидає тінь на всіх добровольців. Захистивши стрільця, Климентій Кошовий може врятувати честь Легіону. І хоча Клим через війну покинув адвокатську практику, він погоджується спробувати. Почавши приватне розслідування, головний герой і його друг Йозеф Шацький знову занурюються у світ криміналу, де вже наново поділили владу, ближче знайомляться із січовими стрільцями та стикаються з хитрощами російських шпигунів.

Кокотюха А. Офіцер із Стрийського парку / А. Кокотюха. – Київ : Довженко Букс, 2018. – 283 с. 

Восени 1918 року Австро-угорська імперія ледь животіла на політичній карті світу, руйнувався світ, а з ним і звичне життя. Поляки й українці ведуть боротьбу за владу, кожна сторона претендує на Східну Галичину. Відбуваються важкі політичні переговори. На цьому тлі виникали сутички та провокації. Вбивство польського офіцера у Стрийському парку звично приписали українцю. Виправдати всю українську громаду мав Климентій Кошовий. Він вміло береться до справи й розплутує злочинний клубок збігів і обставин. Вбитий мав безліч ворогів, звести з ним рахунки міг хто завгодно. Але правда вже нікого не цікавить, збройне протистояння у Львові неминуче. Та все одно Кошовий під кулями листопадових вуличних боїв вперто шукає істину...

ВІКТОРИНА "ПИСЬМЕННИКИ І КНИЖКИ"

ЦИТАТА ТИЖНЯ. МИРОСЛАВ ДОЧИНЕЦЬ

КНИГИ ПРО РІЗДВО

Життя не спинити... Як би не складалося наше життя. Різдво – це одне з тих сімейних свят, що об'єднує увесь народ, усі нації на землі.

Гортайте нашу добірку, обирайте книжки... Приходьте до бібліотеки!

Старк У. Маленька книжка про любов : [оповідання] / пер. зі швед. Г. Кирпа. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2016. – 111 с.

Напередодні Різдва може трапитися чимало див. На головного героя Фреда чекає чимало омріяних подарунків. Навіть якщо тато на війні, не вистачає їжі й хлопець майже перед канікулами отримує догану від директора, все, чого він найбільше хоче, здійсниться…

"Маленька книжка про любов" – надзвичайно серйозна, але й надзвичайно світла та сповнена любові. Чудова історія для спільного читання з дітьми на Різдво й не тільки.

Люнде М. Снігова сестричка: Різдвяна історія / М. Люнде; пер. з норв. Н. Іванчук. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2019. – 192 с.

Історія розповідає про 10-річного хлопчика на ім’я Юліан, для якого Різдво було найщасливішим періодом у році, коли прикрашають ялинку та запалюють вогні, повітря наповнюється запахом мандарин та пряників, а усіх жителів дому зігріває багаття в каміні. Однак, через горе в родині, Юліану здається, що всі наче забули про Різдво, допоки він не зустрічає Гедвіґ і його життя не змінюється.

Найкращі різдвяні історії / пер. з англ. Д. Мурмуєнко. – [Київ] : Видавнича група КМ-БУКС, [2021]. – 352 с.

"Найкращі різдвяні історії" – чудова збірка, у яку ввійшли казки найвідоміших дитячих письменників. Народні легенди й твори Ганса Крістіана Андерсена і Шарля Перро зустрілися для того, щоб подарувати хороший настрій читачам у всьому світі. Ви довідаєтеся, як сніговики готувалися до справжнього конкурсу краси, як Санта Клаус відпочиває після Різдва, а ельфи трудяться на іграшковій фабриці і ще багато-багато цікавого...

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ОЛЕСЬ ГОНЧАР