НАНКЕВИЧ АНДРІЙ

Досьє присвячене ювілею знаного, талановитого полтавського письменника, журналіста, публіциста, нарисиста Андрія Андрійовича Нанкевича. Уродженець Дніпропетровщини, він тридцять років плідно працював на літературній ниві нашого краю, творчість його була відзначена Полтавською обласною премією імені Петра Артеменка. У посібнику вісім розділів, форму у вигляді досьє використано, щоб подати різні матеріали про письменника, та повно розкрити його особистість і творчість. У розділі «Література» у прямій хронології подається список творів письменника та література про його життя та творчість. Біобібліографічне досьє адресоване бібліотекарям, вчителям, краєзнавцям, студентам, краєзнавцям.

У пошуках свого голосу: до 80-річчя від дня народження українського письменника Андрія Нанкевича : біобібліографічне досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; упорядник Н. М. Требіна. – Полтава, 2021. – 20 с.

ШІСТЬ РЕКТОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (XVII — ПОЧ. XIX СТ.), УРОДЖЕНЦІВ ПОЛТАВСЬКОГО КРАЮ

Ви ж нашого роду,

полтавської крови…

(М. Бажан)

Києво–Могилянська академія (КМА), бере свій початок від заснованої восени 1615 року Київської Братської школи. Два століття працювала академія (1615–1817 рр.), які були періодом розквіту української освіти, науки і мистецтва. Як відзначав поет, класик української літератури і вояк Армії УНР Євген Маланюк в «Нарисах історії нашого народу», козацька доба у сфері культури була Києво–Могилянською, центром культури був Київ з його академією. Десятки уродженців полтавського краю «всякого роду й стану» виховувались в ній у вірі «древній українській», православній, навчались наукам вільним, світським. Звернемось до минулого, до наших далеких предків, які навчались в академії, які плекали її своїми ділами та підтримували її велич. Серед них Данило Апостол, Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван і Паїсій Величковські, Я. Козельський, Г. Левицький–Ніс, В. Кочубей, брати Шумлянські та багато інших. Були серед вихованців, наших земляків, і ті, хто очолював академію в різні роки протягом двох століть. Про них і йдеться в цьому матеріалі. За наказом Синоду Російської православної церкви від 14 серпня 1817 року академію було закрито. Але дух нації, його джерела неможливо знищити. 24 серпня 1992 року, в першу річницю незалежності України, для молодих українців відкрив двері Національний університет «Києво–Могилянська академія».

Калачинський (Колачинський)

чернече ім’я Прокопій (полкове м. Прилуки (історична Полтавщина) — філософ, богослов, ігумен.

Юнак спочатку навчався в академії, а потім за кордоном. Повернувшись в Україну, прийняв чернечий постриг. З 1691 року викладав у КМА риторику, збереглися до нашого часу його курси лекцій, в основі яких антична теорія красномовства. У 1693–95 рр. викладав курс філософії.

1697 року ігумена Прокопія обрали ректором академії і настоятелем Київської Братської школи, цього ж року він почав викладати богослов’я. Як ректор і настоятель зміцнював матеріальне становище навчального закладу і монастиря: купував землі, млини, збільшував продаж виробленої продукції. У цьому його підтримував гетьман Іван Мазепа і митрополит В. Ясинський.

Через чотири роки Калачинський залишив КМА. З 1706 року — ігумен Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Пізніше переведений до Густинського Троїцького монастиря, де і помер у похилому віці. Збереглася панегірична гравюра на честь Калачинського, виконана знаменитим гравером, колишнім його учнем І. Щирським (1698). Вона містить тези богословських диспутів і багатофігурну композицію: студенти разом з богинею мудрості, науки та мистецтв Афіною Палладою стоять на тлі будинку КМА. На першому плані вміщено напис латинською мовою, який уславлює ректора і КМА.

ЧИТАЙ ДАЛІ

«ПРОМЕТЕЙ ПІСЕННОГО ВОГНЮ»: ДО 90-РІЧЧЯ УРОДЖЕНЦЯ СЕМЕНІВЩИНИ, АВТОРА ПІСНІ «НАЛИВАЙТЕ, БРАТТЯ», ЯКУ ВВАЖАЮТЬ НАРОДНОЮ, КОБЗАРЯ ВІКТОРА ЛІСОВОЛА

Рятують співом Україну

Прометеї наші — кобзарі.

Вадим Крищенко, поет

Лісовол співав, будив, надихав

Розгублених українців...

Дмитро Чередниченко, письменник

Семенівський край — благодатний куточок Полтавщини, багатий неповторною культурою, мистецькими талантами. Серед його уродженців — основоположник національної композиторської школи Микола Лисенко (1842–1912), кобзарі Григорій Любисток (XVIII ст.), Іван Кудін (1914–?), Семен Русенко (1895–1989), народні артисти України Віктор Іконник (1929–2000), Микола Шопша (1947–2006), Ольга Калина та чимало інших, які славили і несли українську музику та пісню далеко за межі рідної землі.

Звідси родом був і Віктор Лісовол. Народився майбутній кобзар, композитор-самоук, будитель національної свідомості українців 21 лютого 1931 року у смт Семенівка Полтавської області у співучій та «гітарній», за його виразом, родині.

Його дід Гнат походив із українського козацько-старшинського, згодом дворянського роду Богаєвських, мав незвичайний голос.

Батько, Іван Гнатович, за спогадами Віктора, був дуже вродливий: високий, стрункий, з благородними, витонченими рисами обличчя, гарно співав, мав чудову пам’ять, працював бухгалтером. Бабуся, Марія Кирилівна Богаєвська, хотіла, щоб син Іван, маючи такий голос, став священиком. Він вступив до Одеської духовної семінарії, але чомусь навчання в нього там не склалося.

Мама, Надія Сергіївна Заворотня, закінчила гімназію, багато читала, була знайома з творами Михайла Грушевського та інших діячів української літератури та культури. «Кобзар» Шевченка був у неї найшанованішою книгою. Цю любов до українського поетичного генія успадкував і Віктор. А ще Надія Сергіївна була музично обдарованою жінкою: чудово грала на гітарі, знала багато українських пісень і романсів, співала їх під власний акомпанемент. Навчила грати на гітарі й молодшого сина.

А нотній грамоті, грі на інших музичних інструментах навчив хлопця Анатолій Іванович Наумовський з села Оболоні, де пройшло дитинство Віктора. Пізніше він говорив письменнику Віктору Гаману (1937–2015): «Ох, що за село... На головних вулицях росли такі акації, що й мій батько обняти не міг. А як зацвітуть, як хлюпнуть пахощами!... А як здіймуться пісні на різних кутках. Це тобі одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського...».

Надія Сергіївна дуже дивувалася з тих співів, думала, що на тих кутках відбуваються весілля чи інші сімейні події. Але потім зрозуміла, що то селяни такі співучі. Та й сам Віктор пам’ятав, як лунали вечорами розлогі мелодії пісень «Ой, у лузі та ще й при березі», «Ой, там, на горі», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Вітер з поля повіває», «Вечір надворі» та інші. Оця розлогість, оцей неповторний народний спів, чутий в дитинстві і юності, і привів його до гри на бандурі, для якої характерний, в основному, такий неспішний музичний ритм.

ЧИТАЙ ДАЛІ

«БУВ СЕ ЧОЛОВІК НЕЗВИЧАЙНИЙ...» — ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕНЦИКЛОПЕДИСТА, ПОЛІГЛОТА, ПЕРЕКЛАДАЧА, СХОДОЗНАВЦЯ МИКОЛИ ГУЛАКА

... один з найблискучіше обдарованих

людей другої половини XIX ст.

П. О. Флоренський, вчений, філософ, теолог.

«Три кроки завдовжки, два завширшки, наче звір у клітці, ходить в’язень уздовж і впоперек, б’ється об холодні стіни, йому паморочиться в голові, і тупий, темний страх від того, що час зупинився або ж тече жорстоко поволі, морозить кров. Минуло всього кілька днів, а до мозку вже добираються щупальця одноокого спрута на ймення божевілля; днів тих попереду ще тисяча, і як їх прожити без праці при здоровому глузді; Боже, пошли божевілля, потьмарення або смерть!», — йдеться в одній із глав пошукового історичного твору «Четвертий вимір», за який український письменник Роман Іваничук був удостоєний 1985 року Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Тим в’язнем був двадцятичотирирічний Микола Гулак, представник полтавського козацько-старшинського, пізніше дворянського роду Гулаків — нащадків Генерального обозного Війська Запорозького в час гетьманства Петра Дорошенка (1627-1698). Ось декілька штрихів, що характеризують особу цього юнака, людей, що знали його: «Шляхетної зовнішності, обдарований ніжною, глибокою душею і зайве скромний» (Пантелеймон Куліш (1819-1897)), «Добре освічений і надзвичайно симпатичний» (Микола Костомаров (1817-1885)). «Був се чоловік незвичайний», — написав про Миколу Івановича, колишній його учень, видатний український історик, академік ВУАН М. С. Грушевський (1866-1934) у «Посмертних згадках» (1899). Тож, будемо поступово розкривати інтригу щодо непростого, трагічного життя героя нашої оповіді.

Микола Іванович Гулак народився 7 червня (за новим стилем) 1821 року в родині поміщика із Золотоніського повіту Полтавської губернії Івана Івановича Гулака. Після багаторічної служби військовий пенсіонер поселився на хуторі Гулаківка Полтавської губернії.

Навіть не весь перелік посад та нагород, підприємницька ініціатива, публікації з економіки сільського господарства в часописах , дозволяють говорити про Миколиного батька як про непересічну людину. Троє синів отримали домашню освіту. У тринадцять років Миколу відправили у м. Дерпт (нині — Тарту, Естонія) до приватного учителя, з 1838 року він став студентом юридичного факультету Дерптського (нині — Тартуського) університету. Молодий Гулак ставився до навчання винятково сумлінно, оволодів декількома іноземними мовами. Вивчивши, наприклад, чеську, листувався з відомим славістом, ученим В. Ганкою (1791-1861).1843 року Микола закінчив університет, одержавши свідоцтво, де було вказано, що він «відмінно витримав іспит на вчений ступінь кандидата права». 1844 року Гулак захистив німецькою мовою дисертацію на тему «Досвід опису іноземного права за французькими, пруськими, австрійськими і російськими законами», отримавши ступінь кандидата права. Згодом написав наукову працю «Юридичний побут поморських слов’ян».

Інтелект і духовність, на диво, поєднались в цьому юнакові. Василь Білозерський (1825-1899) достатньо об’єктивно написав про товариша: «Із університету він виніс рідкісні знання, любов до вчених студій, чесність і порядність. Він бажав, щоб усе існуюче витікало з логічних законів, засуджував кожен вчинок, який би не підпадав під них. В усіх його діях виявлялись надзвичайна скромність і поміркованість, властиві його вдачі, вчинки його були позначені чесністю й повагою до права кожної людини на шанобливе ставлення». Лише з наукою пов’язував Микола Іванович своє майбутнє.

Читай далі

Життєвою стежиною…

ВІКТОРИНА ПО КНИЗІ "ПРИГОДИ КОТА МУРЧИКА"

Пригоди кота Мурчика в Полтаві

22 червня в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара відбулася презентація книжки Любові Гевленко та Ганни Грибан «Пригоди кота Мурчика в Полтаві». На неї завітали учні Початкової школи №42 Полтавської міської ради та гості, запрошені однією із авторок.

Книжка «Пригоди кота Мурчика в Полтаві» – це казкова захоплива розповідь про місто, яке має давню й непросту історію. Це не просто інформація про минуле і не довідник про те, що було, а захоплюючий процес пізнання міста, в якому нам пощастило жити. Книжку вдало доповнюють світлини пам’ятних місць та мальовані персонажі в ілюстраціях. Її випущено на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації за планом випуску соціально значущих видань у 2020 році. Із сторінок книги юний читач може дізнатися немало цікавого про начебто знайомі місця, вулиці, будинки, споруди, довідатися про історичні події, пов’язані з Полтавою.

До нових зустрічей у бібліотеці!

УЧАСТЬ У АКЦІЇ #1Lib1Ref В УКРАЇНСЬКІЙ ВІКІПЕДІЇ

 

ТРІЙЦЯ

КНИЖКА "ПРИГОДИ КОТА МУРЧИКА В ПОЛТАВІ" (автори Любов Гевленко, Ганна Грибан)

Книжка «Пригоди кота Мурчика в Полтаві» – це казкова захоплива розповідь про місто, яке має давню й непросту історію. Це не просто інформація про минуле і не довідник про те, що було, а захоплюючий процес пізнання міста, в якому нам пощастило жити. Книжку вдало доповнюють світлини пам’ятних місць та мальовані персонажі в ілюстраціях. Її випущено на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації за планом випуску соціально значущих видань у 2020 році. Із сторінок книги юний читач може дізнатися немало цікавого про начебто знайомі місця, вулиці, будинки, споруди, довідатися про історичні події, пов’язані з Полтавою.

ВІКТОРИНА "ПОЛТАВЦІ В ТЯЖКІ РОКИ РЕПРЕСІЙ"

КРАЄЗНАВЧИЙ КРОСВОРД "КУЛЬТУРА НАШОГО КРАЮ"

 

МОНАСТИРСЬКІ СЛИВИ

15 червня в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара відбулася презентація книги «Монастирські сливи» гості з Лубен, лауреатки численних премій, члена Національної спілки письменників України, члена Національної спілки журналістів України Ганни Кревської (Марини Кононенко). За історичний роман «Монастирські сливи» Ганна Кревська стала лауреаткою обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини-2020» – ІІ місце та лауреаткою премії Полтавської обласної ради імені Панаса Мирного у номінації «Література, літературознавство» (2021).

Події презентованого роману відбуваються на початку ХХ ст., охоплюючи історію кількох давніх родів с. Мгар та Мгарського Спасо-Преображенського монастиря 1917-1935 рр. Це – непростий період громадянських протистоянь, колективізації та Голодомору. Головні герої беруть участь у війнах, повстаннях та їх придушеннях, одружуються, народжують дітей і … вірять, попри все, у щасливий кінець своєї історії.

До нових захопливих знайомств з письменниками та їх творчістю в нашій бібліотеці!

ДРУЖБА – МІРИЛО ЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

 

ОНЛАЙН-КВЕСТ "ПОЛТАВСЬКИМИ ЛАБІРИНТАМИ"

 

ЩО КРАЩЕ - ЕЛЕКТРОННА КНИГА ЧИ ЗВИЧАЙНА? ЯКІ ПЕРЕВАГИ ОДНІЄЇ НАД ІНШОЮ?

Не важливо, що у вас в руках - електронна або паперова книга. Це справа особистих уподобань.

Зовсім недавно швидка смерть паперових книг вважалася практично доконаним фактом. Ось ще трохи, ще трохи, і електронні книги повністю витіснять численні "цеглини". Але "трохи" вже минуло, а книговидавництво все так само живе, полиці книжкових магазинів не порожніють, публічні бібліотеки не зачиняються. Що ж пішло "не так"? Чому сторінки, що пахнуть друкарською фарбою, все ще милі нашому серцю?

Давайте уявимо невелике змагання між паперовою та електронною книгами. Хто переможе? Витіснить один носій свого суперника, або ж обидва залишаться існувати нарівні, як альтернатива один одному?

Щоб зрозуміти, що краще - паперова чи електронна книга - давайте спочатку з'ясуємо плюси і мінуси обох.

Плюси електронної книги:

Компактність. Вона передбачає можливість зберігати великі обсяги інформації на носіях невеликого розміру, що дозволяє взяти з собою в подорож кілька книг.

Екологічність. Для виробництва паперових книг використовується папір, а значить, знищуються дерева. А одна маленька електронна книжка вміщує в собі неосяжну кількість сторінок, рятуючи цілий ліс від вирубки.

Освітлення. Немає необхідності в освітленні, оскільки у електронної книги є власне підсвічування.

Можливість робити позначки на полях, закладки, швидко знаходити потрібні ділянки тексту за допомогою пошуковика, звертатися до словників. Загалом, електронна книга передбачає більше можливостей для взаємодії з текстом, при якому вона не буде зіпсована, на відміну від паперової.

Можливість вбудовувати медіа-матеріали (відео, аудіо). Це гарне доповнення для енциклопедій і навчальної літератури.

Можливість міняти шрифт та розмір букв, що дозволяє людям зі слабким зором читати без окулярів.

Легко відновити втрачену книгу - її можна завантажити в Інтернеті або скопіювати в друга.

Мінуси електронної книги:

Ненадійність. Варто трапитися поломці - і прощавайте, сотні книг, зібраних по всіх закутках Інтернету, куплені на сайтах, викачані у друзів...

Низька якість. Швидше за все цей мінус має тимчасовий характер і пізніше буде усунутий. Книги в Інтернеті часто ніхто не вичитує. Буває, завантажиш, подивишся, - а це скан з паперового джерела, розпізнаний в FineReader і жодного разу не відредагований. Ось вам, будь ласка, і кубики, і ієрогліфи, і ділянки нечитабельного тексту.

Незручність в читанні. Так, носити з собою електронні книги зручно, а от читати - не дуже. Вірніше - не всім. Існує безліч людей, у яких очі втомлюються навіть при читанні з супер-комфортних електронних книг. А ось від читання з паперової сторінки - не втомлюються. Крім того, при читанні зі світиться екрану в темряві сильно напружуються очі з-за контрасту, створеного різницею освітленості ділянок, видимих оперативним і периферійним зором.

Безликість. Всі книги, які читаються з електронного носія - однакові. З-за цього вся прочитана інформація перетворюється в суцільний неструктурований потік.

Плюси паперової книги:

Індивідуальність. Кожна прочитана книга запам'ятовується обкладинкою, текстурою сторінок, шрифтом. Тому всі вони для нас - різні, і всі разом створюють цілий світ.

Інформацію простіше сприймати і читати з паперового джерела. Дослідники проводили досліди, покликані порівняти швидкість читання і глибину запам'ятовування інформації при використанні різних носіїв. Цифри наводити не будемо, але вони підтвердили, що паперові книги мають значну перевагу в цьому питанні. Чому? При читанні мозок намагається створювати певні зачіпки. Коли ми маємо справу з паперовою книгою, цими зачіпками служать колір обкладинки, формат видання, характеристики палітурки, вигляд сторінок, запахи, розташування тексту, наявність картинок. Завдяки всьому цьому в голові створюється структура, яка допомагає вишукувати в пам'яті потрібну інформацію. В електронному ж варіанті всі тексти однакові, тому мозку немає за що зачепитися, крім самих даних.

При читанні паперової книги ми яскравіше переживаємо емоції. Знову ж таки, це підтверджено дослідами. Вчені досліджували фізіологічні реакції організму, і зокрема активність нервової системи при читанні паперових і електронних книг. У першому випадку ці реакції були майже в два рази вище.

СВІТ СУЧАСНОЇ КНИГИ

АРХИП ТЕСЛЕНКО