(до 80-річчя пам'яті українського
громадсько-політичного діяча, правознавця, історика, поета, міністра в уряді
УНР)
Сергій Павлович Шелухин – один з кращих
синів Полтавщини, які повернулися із забуття. Він мав козацький родовід, одна з
гілок якого бере початок з XVII
століття від соратника Б. Хмельницького полковника Папкевича, інша – від Василя
Шолуха – представника козацької
старшини. Батько Сергія – Павло Якович – зробив
військову кар'єру під уже зміненим прізвищем
– Шелухин.
Сергій народився 18 жовтня 1864 року у с.
Панське Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер –
с. Деньги). Хлопчик ріс в українській родині, де плекалася національна свідомість,
український дух та не забувалися народні традиції. А ще дитинство хлопчика
минуло на пасіці батька, допомагаючи якому, Сергій назавжди полюбив бджіл,
пасічництво.
Першим його домашнім вчителем був
племінник
Т. Г. Шевченка І. Ф. Бойко.
Сергій навчався в Лубенській гімназії, де
директором був неординарний полтавець – фольклорист, письменник, видавець
Матвій Симонов (Номис). Показав себе
дуже здібним учнем в різних шкільних предметах. Наприклад, у восьмому класі
юнак підготував підручник з тригонометрії, який отримав схвальний відгук відомого математика А. Вінклера, про що
було здійснено запис в атестаті зрілості.
1883 року Сергій вступив до університету
святого Володимира у Києві на фізико-математичний факультет. Але 1885 року він
переходить на юридичний факультет, професія юриста "припала до душі незалежністю судової роботи і становищем
судді".
Після університету Шелухин працював на
судових посадах, зокрема, п'ятнадцять років в Одеському
окружному суді, згодом – Генеральним суддею.
Разом з лікарем-полтавцем І. М. Луценком Сергій Павлович брав активну участь в
українському громадському житті, роботі "Просвіти", "Товариства
об'єднаних слов'ян", писав дослідницькі, публіцистичні праці. В усіх своїх
виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства в загальнослов'янську історію, культуру
величезний.
Так, 1909 року, до ювілею М. В. Гоголя Сергій
Павлович написав статтю "Рідна душа і народність". В ній він
наголошував, що в російського письменника українська душа, "вона виявлялась у Гоголя і в мові, і в сюжетах, і в творчості,
багато ставились до нього навіть з презирством".
Шелухин був одним із трьох вчених-українців,
хто на XIV Всеросійському археологічному з'їзді у Чернігові виголосив українською
мовою доповідь про стародавність і державно-правове значення назви
"Україна". Через три
десятиліття, в еміграції, він видасть науково-популярну
книгу "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів" (1936 р.).
Подаючи цитати французьких істориків
про українців, як стародавню націю,
початки якої губляться в темряві віків, Сергій Павлович відверто говорив про себе:
"Я сам уперше правдиве пояснення
назви "Україна" мав від малограмотного полтавського селянина Івана
Копила".
Як член п'яти
наукових товариств Сергій Павлович у своїх доповідях на історично-юридичні
теми, зокрема, висловлював думку про неоднакове ставлення у різних народів до
питання про державу і право. І тут він був патріотом свого народу:
"Українська
історія виховала в українськім народі правове думання, з яким в усі часи своїх
рухів народ український на своїм прапорі держав гасло "За працю і
вільності...".
В дореволюційний час Сергій Павлович вніс
вагомий вклад у розвиток української культури, зокрема, в утвердження
української мови. Так, 1911 року в педагогічному журналі "Світло"
(Київ) була опублікована його праця "Знання рідної мови для народності і
творчості", пізніше видана окремою брошурою.
"Нагороджений
за судову службу орденами і чином дійсного статського радника, – писав
Шелухин, – я через свою любов до рідного
краю не міг в Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз
сидів".
Після Жовтневого перевороту 1917 р. він
активно включився в політичну діяльність, спрямовану на розбудову української
державності. Сергій Павлович був членом Центральної Ради, генеральним суддею
УНР, двічі був міністром юстиції, одночасно – Генеральним прокурором. Йому було довірено 1918 року очолити
делегацію УНР під час переговорів із Росією, коли вирішувалося питання про
незалежність України.
У книзі історика Д. Дорошенка "Мої
спомини про недавнє минуле" (Мюнхен, 1969 р.) є картина подій 1918 року,
які мали зробити Україну вільною державою: 23 травня в Будинку Центральної Ради
о 14 год. голова української делегації Шелухин відкрив засідання. Переговори
велися через перекладача, бо українці
представляли свою сторону українською мовою. Це були важкі переговори, що
свідчили про юридичну некомпетентність
делегації більшовиків, які насправді і не збиралися ні про що домовлятися.
Шелухин наголошував: "Свобода однієї нації не
може будуватися на поневоленні іншої", "Україна повинна бути
вільною". Це було кредо його діяльності, воно декларувалося і в одній
із праць: " Людство складається з
народностей. Отже, хто відкидає рівноправ'я,
свободу і природні права народностей , той сам себе робить ворогом людства,
його ідеалів і вищих стремлінь...".
За всіх урядів УНР Сергій Павлович, як відмінний фахівець,
авторитетна людина брав найактивнішу участь в розбудові освіти, культури, мови
в Україні. Ще 1907 року в одній із статей
він застерігав:
"До
якого лиха доводить брак культури і
науки, без яких не може бути ні національної самоповаги, ні національного
самопізнання!".
У вересні 1918 року подана ним записка голові
Ради Міністрів Ф. Лизогубу стала першим офіційним документом про державний
статус української мови пори Гетьманату:
"Одкидання
державної мови – не тільки одкидання національної ознаки української
державності, а й величезна неповага до душі і совісті народу, до самої
української народності".
Шелухин входив також до складу
української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.
Сергій Павлович був творчою людиною,
писав прозу і романтичну поезію. З юності він друкувався у таких виданнях, як "Зоря",
"Київська старовина", Літературно-Науковий Вісник",
"Україна". Так, у вірші "Де щастя?", вміщеному в
"Акордах" – антології української лірики, впорядкованій і виданій
1903 року І. Франком (репринтне видання її вийшло через дев'яносто років),
говориться:
Громадський діячу! Всі сили
В громадські справи ти неси!
Не бійсь того, що до могили
В житті не діждешся краси,
Яку ти праці віддаси.
Вірші і прозу він писав під псевдонімами
С. Полтавець, Просвітянин, С. Павленко.
1990 року у видавництві
"Молодь" вийшла, упорядкована лауреатом Національної премії імені
Т. Г.
Шевченка В. Шевчуком, антологія "Українська хата", де представлено
творчість понад сорока авторів, маловідомих поетів-неоромантиків, серед яких і
С.
Павленко (Шелухин):
Що за дивная ніч!
Місяць срібний горить
І промінням рясним
Сонну землю сріблить.
або
Там, де дівчина Катруся
Так виспівує "Петруся",
Що чарує й солов'я –
Рідна сторона моя!
По захопленню більшовиками України Сергій
Шелухин емігрує до Чехословаччини. Спочатку проживав у
с. Жовниці за 24 км
від Праги, пізніше оселився в Празі і став професором, деканом факультету права
Українського Вільного Університету, Українського педагогічного інституту ім. М.
Драгоманова. Обирався головою Українського правничого, історично-філологічного
товариств, товариства "Ліга української культури", відстоював
організацію національної церкви, будучи уповноваженим представником від УАПЦ.
1927 року Сергій Павлович взяв участь у
роботі Всеслов'янського пасічницького конгресу в Празі, де виголосив доповідь
про українця П. І. Прокоповича – винахідника першого у світі рамкового вулика.
Дописував до багатьох пасічницьких видань, в т. ч. і до "Українського
пасічника", де вміщував розвідки про бджільництво України в старовину.
Шелухин написав багато праць з історії
України та українського права: "Варшавський договір між поляками і
Петлюрою" (1926), "Історико-правні підстави української
державности" (1929), "Звідкіля походить Русь – теорія кельтського
походження Київської Русі" (1929) та інші.
І в еміграції Сергій Павлович продовжував
боротьбу за відновлення незалежності України, зробивши це змістом свого життя
на чужині. Аналізуючи причини поразки українських визвольних змагань 1917–1920
рр. та звинувачуючи в цьому окремі партії, інтелігенцію, яку і сам представляв,
він зазначав в одній з останніх праць:
"Прості
люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи
їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на
устах, черпаючи собі сили... з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові, з
рідної землі, политою тою кров'ю за неї й свободу... Не жили з матері України,
а жили для матері України, жертвуючи для неї
всім..."
Помер Сергій Павлович Шелухин 25 грудня 1938 року, похований у Ржевніце
біля Праги.
Немає коментарів:
Дописати коментар