середа, 11 жовтня 2017 р.

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

Пострадянська літературна думка на теренах України виявилася неготовою і світоглядно, і методологічно до пізнання сучасних літературних явищ у контексті системних цивілізаційних змін. Тому так довго і тяжко у нас формуються нові стратегії розвитку літератури та розбудовується книжковий ринок. 
Теперішня критика, утративши апріорний авторитет експерта, не дуже поспішає шукати нові засоби для оцінювання творів й адекватного спілкування з читачем. Критики стоять перед необхідністю вироблення нової термінології для опису актуальних літературних текстів. Ті критичні статті, що друкуються, часто необ'єктивні, заангажовані, відверто упереджені до авторів або захвальні. Часто автори художніх текстів пишуть одне про одного і також не завжди об'єктивно. Інколи взагалі складається враження, що рецензенти читають твори неуважно. Серйозних збірок критичних статей чи літературознавчих монографій – небагато, та й ті видані ще до 2011 р. Об'єктами їх досліджень стають в-основному літературні зубри, відомі ще з 90-х років. 
Великий пласт художньої літератури, яка видається саме сьогодні, залишається неопрацьованим. Існують якісь коротенькі передачі на т/б, відеоблоги, рекламні трейлери видавців, але цього замало. Студентам- філологам треба витратити багато часу, щоб скласти шматочки інформації докупи. Підручника чи посібника порекомендувати їм не можемо, бо не маємо нових підручників. Добре, що є самі художні тексти. Але голосування гаманцем за той чи інший твір проходить на рівні – подобається – не подобається і не впливає на формування критичної думки та літературознавчого аналізу. Таке голосування приносить славу і хоч якусь матеріальну винагороду письменнику. 
Відтепер українська література існує у вільному суспільстві, у ній розвиваються масові жанри – детектив, трилер, містика, фентезі, мелодрама. При цьому загальнонаціональний контекст модифікується у контекстах масової літератури. І водночас в українському письменстві зберігають активність автори, які прагнуть творити "високу літературу", які, апелюючи до масових жанрів, намагаються втілювати у них серйозний зміст: О. Забужко, С. Процюк, Л. Костенко, Василь Слапчук, В. Шевчук, С. Жадан, Українська масова література представлена романами В. Лиса, В. Шкляра, І. Роздобудько, Люко Дашвар, А. Кокотюхи, Галини Вдовиченко, Ан. Дністрового, Л. Денисенко, Н. Гуменюк, М. Матіос, А. Куркова, Н. Доляк, Жанни Куяви, Мирослава Дочинця, Дмитра Кешелі, Галини та Міли Іванцових, Дари Корній, Лесі Білик, Наталки Гурницької, Дари Корній, Лесі Білик, Валентини Мастєрової, Олександра та Наталі Шевченків, С. Талан та багатьох інших. 
Якщо уважно спостерігати за сучасним літературним процесом можна побачити дві виразні тенденції його розвитку. Вони характеризують в одному випадку постать читача і чутливого, запобігливого перед цим читачем, автора, якому насамперед ідеться про те, щоб бути модним, найбільш читабельним та всіляко коректним (психологічно, фізіологічно, політично) у власних текстах. Без підказки тут вгадується література масового ураження, яка на короткий час читання дає ефект задоволення. В іншому випадку літературний рух у своїх надрах плекає авторів, що пишуть, надриваючи власний внутрішній голос, занурюються в теми, які навряд чи будуть сприйняті широкими читацькими масами, але, як не дивно, саме вони визначають мейнстрім літературного канону. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про літературу елітарного порядку: таку літературу представляють Степан Процюк, Оксана Забужко, Юрій Винничук, Кость Москалець, Євген Пашковський, Олег Соловей, Тарас Федюк та деякі ніші. Кагорта ця невелика, з її рядів смерть вирвала Василя Кожелянка, Олеся Ульяненка, Романа Іваничука. 
Цей розкол на дві літератури – давній, він не плід нашого часу. Подібні антагоністичні художні рухи фіксував ще Дмитро Донцов, формуючи свої спостереження на базі власної теорії модерного націоналізму, де він вказував на тексти анемічні, неживі, і - на художні твори з внутрішньою динамікою, які здатні вводити читача в естетичний стрес, бентежити, викликати не поверхові емоції, а будити вулкани почуттів. Така подвійна природа літературного процесу властива всім національним літературам, не виключенням є і наше сучасне художнє письмо, в якому якісна меншість прагне відкривати світ екзистенційного болю, трагіки та крику. Найяскравішим представником такої меншості є Степан Процюк. Його творчість – це завжди «мистецтво крику», яким він хоче звернути увагу людей на приховані речі, починаючи від ментальних структур і закінчуючи фізіологічними аспектами людини. В цьому інтуїтивному відкритті темних сторін буття власне й проглядається бунтівна виклична поза письменника, який відважується стати на прю одразу з багатьма охоронцями псевдокультурних цінностей, поверховими тлумачами моралі та любителями гламурного світу. Він є самотнім штурмовиком, що показує своїм надривним криком, своєю літературною поведінкою фальшивий блиск, якого так багато в людському житті…
Українська книжкова індустрія та книжковий бізнес тільки формуються. Лише декілька українських прозаїків живуть на гонорари від продажу своїх творів; літературних агентів мають лічені письменники; критика з'являється спорадично. 
Українська література подекуди ще залишається літературою постколоніальною, тобто віддзеркалює буття колоніальної нації, яка після русифікації і совєтизації повертається до власної ідентичності. Хоч українську мову і проголошено державною, вона й досі не є домінуючою. В суспільстві панує навіть не імперська російська, а спотворений покруч – суржик. 
Українська література функціонує в суспільстві цивілізаційного розладу: частина українського суспільства, яка живе на Сході і Півдні України, переважно не ідентифікує себе з українською культурою та мовою, демонструє різке їх неприйняття, віддає перевагу російським попсовим аналогам. 
Останнім часом українських авторів стає дедалі більше, а цікавої і вартісної літератури - все менше. Сучасна українська проза залишається переважно автобіографічною, ліричною, іронічною. Більше пробують себе в літературі жінки, долучаючись до молодіжної або підлітково-дитячої альтернативи: Оксана Думанська, Оксана Сайко, Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, Марина Соколян. Це зумовлено не тільки гендерними причинами, а й тим, що праця літератора не сьогодні не є високооплачуваною. 
В сучасній прозі часто простежуються межові стильові явища. Наприклад: творчість Валерія Шевчука і Степана Процюка розгортається на межі між модернізмом і неопозитивізмом, поєднують постмодернізм із історизмом Юрій Андрухович та Юрій Винничук. Марія Матіос пише псевдокласичні твори, Євгенія Кононенко займає проміжну позицію між феміністичною, історичною й масовою літературою. О. Забужко поєднує традицію українського опору з культурництвом. Література вже не сприймається як частина сакрального знання про світ, не є літературоцентричною, слова критика не мають вирішальної ваги. Відбуваються незворотні зміни у сприйнятті літератури, її функціях, розумінні читача і культурної практики читання. Проте в оціночній системі багатьох читачів, особливо старшого віку, літературоцентрична модель художньої словесності, що формувались в тоталітарному суспільстві, продовжує існувати як альтернатива новим тенденціям. 
Українська література періоду Незалежності змоделювала новий тип героя. На відміну від правильного зразкового персонажа соцреалістичних романів він є принципово далеким від ідеальної поведінки, є втіленням усіх типових інтелігентських комплексів доби тотальної кризи. 
Заслугою авторів середнього покоління, які активно діяли упродовж періоду Незалежності, є повернення до різноманітності жанрів і стилів. Знаковими й резонансними в ХХІ столітті стали романи: Тараса Прохаська "НепрОсті", Павла Вольвача "Кляса", Володимира Даниленка "Кохання в стилі бароко", Леоніда Кононовича "Тема для медитації", Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", Степана Процюка "Троянда ритуального болю" та "Маски опадають повільно", Володимира Лиса "Століття Якова", Юрія Винничука "Танго смерті"… 
Тенденція, спрямована на внутрішнє і зовнішнє вирівнювання сучасної української словесності, є і її треба розвивати. Що й робить останні15 років активна літературна молодь. Література молодих письменників адекватно реагує на запити сучасного читача і техногенні виклики. Про це свідчать твори і стрімка кар'єра Макса Кідрука, Любка Дереша, Каті Бабкіної, Остапа Соколюка, Любомири Княжич,Тані Малярчук, Артема Чеха.
Суспільну довіру до літератури, яка здавалося була вже безнадійно втраченою, повернуло таке суспільно-політичне явище як Євромайдан або українська революція гідності. Євромайдану завдячуємо тим, що голос письменника знову став найвищою мірою затребуваний, що в Україну повернувся культ слова, що художні й, навіть, публіцистичні твори стали вираженням актуальних думок, почуттів і переживань. В інформаційний простір рвучко увійшли книги репортажів, розслідувань, публіцистичних нарисів та художніх есеїв. Найпомітніші: Наталія Гук "Євромайдан. Звичайні герої"; Лариса Івшина "Люди Майдану"; Соня Кошкіна "Майдан. Нерозказана історія"; антології – "Небесна сотня", "Євромайдан: хроніка відчуттів", "Євромайдан. Лірична хроніка"; епічні твори – повість Марка Рудневича "Я з небесної сотні", роман Вікторії Амеліної "Синдром листопаду" і роман Степана Процюка "Під крилами Великої Матері. Ментальний Майдан". 
Окремо стоять "Літопис самовидців. 9 місяців українського спротиву" О. Забужко і "Щоденник Майдану" Андрія Куркова, "Майдан. Революція духу" Антіна Мухарського, "Приватний щоденник. Майдан. Війна" Марії Матіос та "Вогняна зима" А. Кокотюхи. 
Щодо якості творів про Майдан фахова дискусія триває й досі. Одні вважають їх значним здобутком, інші ставляться досить стримано. Висновків ще немає, отже, думати і вибирати читачам. 
Зараз з'являється багато творів на дві теми, що були міцно табуйовані у літературоцентриській словесності, перша - Голодомор, друга - репрезентує забутих героїв Другої світової війни – представників національного руху ОУН – УПА. Цією темою перейнялися Андрій Криштальский, Юрко Вовк, Леся Романчук. У Лесі Романчук ця тема більшою чи меншою мірою присутня у всіх творах, бо її батько й мати були причетними до українського повстанського руху на Тернопільщині, їх катували в совіцьких тюрмах, вони відбували максимальні строки в концтаборах і на спецпоселенні. Батьки письменниці є прототипами багатьох її героїв. Окремо треба виділити її книгу "Лицарі любові та надії" - це твір, що заслуговує на Шевченківську премію. Позавчора, 15 травня, політв'язні совєцького режиму, ті, що ще живі, поминали своїх побратимів у зв’язку з 63-ою річницею початку Кенгірського повстання. 
Варті особливої уваги й книги "Вогняні стовпи" та "Торговиця" патріарха української літератури - Романа Іваничука (відійшов у засвіти 19 вересня 2016 р.) Яскраво і незвичайно ця тема висвітлена у творах Олександра Вільчинського ("Останній герой" та "Криївка"), Надії Гуменюк ("Танець білої тополі", "Сірий янгол") Володимира Лиса ("Країна гіркої ніжності", частково в «Столітті Якова» та «Соло для Соломії»), Василя Басараби (Страшний суд"), братів Капранових ("Забудь-річка", яка презентувалася у нашій бібліотеці минулого року), Оксани Забужко ("Музей покинутих секретів"). Остання переконана, що реставрувати замовчані істини так і випадає: на відстані двох поколінь, – це забезпечує спокійний, урівноважений і об'єктивний погляд на минуле. 
Письменники, які беруться за відтворення окремих героїчних сторінок українського національного руху спротиву, виконують дуже важливі соціальні дії, спрямовані на усталення такого образу історії, котрий може слугувати надійним опертям для сучасної ідентичності та в перспективі буде спроможний проектувати українську ідею на осяжне майбутнє. Це стосується і авторів, які відкривають для нас чорні сторінки подій 1921-1923 рр. – голоду, колективізації, розкуркулення, висилки до Сибіру, голодомору 1932-33 років, лихоліття 2-ї світової та голоду 1947-го. Всі ці події пережиті нашими родинами, але не в кожній родині передавали наступним поколінням правдиві відомості, боялися. Тому такі й безцінні свідчення людей, що вижили і мали мужність їх зафіксувати. На основі подібних свідчень, на основі історії своєї родини та родин односельчан створила дилогію "Голгофа козацьких нащадків" Ганна Ткаченко. Не письменниця, в минулому держслужбовець, але обдарована і небайдужа, донесла до нас голоси простих людей, які не полишаючи надії на краще, боролися за Україну, страждали, вмирали, кохали і народжували нове життя. 
Тема голодомору вражаюче виписана й у Наталки Доляк ("Чорна дошка"), і у Світлани Талан ("Розколоте небо"). Буктрейлер на роман "Розколоте небо", зроблений працівниками нашої бібліотеки високо оцінила авторка. Пані Світлана бачила декілька буктрейлерів на її твір, але наш її вразив найбільше. Створення буктрейлерів – дуже благодатна форма роботи щодо тристороннього діалогу бібліотекар-читач-автор. Такі автори, як Зінаїда Луценко, Леся Білик та Валентина Мастєрова надіслали нашій бібліотеці листи подяки за створені нами ролики та їх твори "Необдумана Міловиця", "Душі в екзилі" та "Смарагд".
Нині кожен творець культури, а літератор – передовсім, відчуває гостроту і напруженість інформаційного простору, який налаштовує сприймача інформації на войовничий лад. Відповідаючи на такий заклик світу масової комунікації письменник шукає властивого художнього інструментарію, щоб передати всю конфліктогенність сучасного світу, який знаходиться у стані гібридних воєн. Тема війни, образ війни, герої та жертви, воєнна риторика, щоденний реальний біль втрат на Сході України не залишили байдужими багатьох поетів та письменників. Варто виділити поеток Маріанну Кияновську, Тетяну Малахову, прозаїка Олексія Чупу ("Казки мого бомбосховища"), журналіста-міжнародника Сергія Лойка ("Аеропорт"), сценариста і письменника Богдана Жолдака («Укри»), Василя Шкляра("Чорне сонце"), Галину Вдовиченко ("Маріупольський процес"), Світлану Талан ("Оголений нерв", "Повернутися дощем"). 
Поєднання художнього та документального в літературі, присвяченій війні, буває різним: десь більше реальних фактів, десь близького до правди вимислу. Художні тексти як губка вбирають у себе документальні свідчення, що надають їм переконливості й повноти. 
Наприклад: роман у новелах "Іловайськ" Євгена Положія. До речі, вийшло нове видання, виправлене й доповнене. 
А перше видання сумський письменник і журналіст презентував у нашій бібліотеці. Видання і презентації цієї книги по всій Україні – це шляхетний жест автора, що зумів упоратись з таким непростим матеріалом. Писати про людський біль і страждання – справа нелегка і невдячна. Роман "Іловайськ" слід сприймати як твір, актуальний у багатьох вимірах. Його автор відкриває завісу таємничості над однією із замовчуваних сторінок війни, що неодмінно потребує неупередженої та серйозної оцінки. Вихід роману друком є своєрідною сатисфакцією для багатьох сучасників та свідків події – він своєрідно реабілітує їх перед громадською думкою та й перед самими собою. Адже невидима тінь зради й поразки досі тяжіє над учасниками тієї битви, і треба цей стереотип розвіювати. Для родин загиблих і покалічених бійців роман Євгена Положія є своєрідною терапією, адже письменник із окремих людських історій творить суцільну канву подій, прагне знайти її загальнонаціональний та загальнолюдський вимір. Українське суспільство гостро потребує таких книжок, - як ліків задля морального одужання й громадського прозріння. 
Найскладніше поєднувати мову війни з мовою поезії, через те мало хто відважується писати лірику, адже міліарна мова – це мова насильства, тоді як поетична – це мова гармонійності й делікатності. Проте мотиви війни, що йде на Донбасі, виразно присутні в актуальній українській ліриці – в збірках "Життя Марії " Сергія Жадана, "Абрикоси Донбасу" Любові Якимчук, "Червона книга" Дмитра Лазуткіна, "Вірші з війни" та "Блокпост" Бориса Гуменюка, презентовані автором в нашій бібліотеці. 
Репортажна проза також уникає сухої документалістики, збагачуючись привнесенням художнього письма. Репортажні твори стрімко набувають популярності, бо претендують на правду з перших уст. У цій царині необхідно виділити Олега Криштопу (який також презентував свої твори і репортажні, і художні в нашій бібліотеці), тележурналістів Руслана Горового й Андрія Цаплієнка. 
Публіцистика належить до тих нечисленних літературних жанрів, що найвправніше працюють на війні й мобілізують дух людей. Дуже важливо у життєвій напрузі почути сильне, переконливе, палке і щире слово. Таким словом є книга М. Слабошпицького "Велика війна. 2014… Україна: виклики, події, матеріали". 
Нинішній бум воєнної літератури свідчить про мобільність сучасної культури слова та її вміння адекватно відповідати на виклики сього дня. Ті, хто пише про війну, встановлюють причинно-наслідкові зв'язки сучасних подій, обґрунтовують болісне прощання з радянським минулим і його міфами про дружбу народів, комуністичні ідеали й патріотичну героїку. Українські сучасні автори розпочали загальний перезапуск соціокультурної моделі суспільства, кардинальні зміни нашої культурної матриці. А наше бібліотекарське завдання – донести плоди письменницької праці до масового читача. Ми одночасно повинні бути і активними читачами, і критиками, і літературними агентами, і презентаторами сучасних українських письменників. Тільки так ми всі разом зможемо рухати і розвивати сучасний літературний процес.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...