Андрій Євгенович народився 18 серпня 1887 р. в селі Максимівці Карлівського району Полтавської області в селянській сім'ї. Після закінчення місцевої початкової школи в 1897 р. був писарем і конторським працівником у різних економіях Полтавської та Катеринославської губерній.
У 1909-1913 роках проходив службу в царській армії – служив писарем при Полтавській місцевій бригаді. Після демобілізації працював діловодом у Полтавському реальному училищі.
В 1919 року вступає до Полтавського інституту народної освіти (так тоді називався педуніверситет) і після його закінчення (1924) працює вчителем української мови та літератури в школах та училищах міста Полтави.
Ще до революції Андрій Багмет проживав у будинку для викладачів Реального училища, що по вулиці Пушкіна. А коли одружився з сільською інтелігентною дівчиною Катериною Іванівною та згодом у родині з'явилися дві донечки, з батьком та братом побудував хату недалеко від центру, на тодішній околиці Полтави, між вул. Пушкіна та Пороховою (Ватутіна № 29). На жаль, будинок не зберігся.
Ще студентом Андрій захопився красою і багатством рідної мови, у вільний час записував зразки народної творчості. В 1929 року у Полтаві вийшла друком "Збірка українських приказок та прислів'їв", де він був одним зі збирачів матеріалу та його упорядником. Виступаючи також як прозаїк, друкував у пресі оповідання, вірші, драматичні твори.
В 1938 року вийшов його "Збірник вправ з орфографії" для школярів. Того ж року Андрія Євгеновича запросили на викладацьку роботу в Полтавський педагогічний інститут.
Наш земляк, письменник Дмитро Нитченко, так описує Андрія Багмета: "На взгляд Багмет був високий, стрункий, середньої комплекції, мав сірі лагідні очі, м'який голос, мав довгі вуса, проникливий розум і велику працьовитість. Його світом була мова, література і народна творчість. Він весь час проводив збирання й запис приказок, пісень, прислів'їв тощо".
На початку війни Радянського Союзу із гітлерівською Німеччиною Андрію Багмету було вже 54 роки. Так сталося, що Андрій Євгенович залишився в Полтаві під час німецької окупації. Щоб якось вижити, спочатку крамарював на базарі, а згодом почав працювати у Полтавському відділку Українського Червоного Хреста, який був організований у жовтні 1941 року. У Полтаві УЧХ опікувався військовополоненими, сиротами, бездомними, годував їх, лікував. Допомоги від німців не одержував та існував лише на пожертви населення. Уже протягом перших 5 днів від часу відкриття люди пожертвували йому понад 2 тисячі карбованців. Крім того, УЧХ у Полтаві став легальним осередком, навколо якого гуртувалися всі національно свідомі українські елементи й підпілля ОУН. Андрій Багмет разом із З. Потульницькою виїжджали у села і міста Полтавщини, скликали сходи й закликали людей робити пожертви для українських бранців-полонених. Під час однієї з такої експедиції Андрій Євгенович протягом 5-ти днів зібрав 56 підвід із продуктами. Після ліквідації УЧХ у Полтаві (березень 1942 року) Андрій Багмет очолив щойно відкритий міською управою дитячий театр. Значну суму грошей на облаштування театру пожертвував Комітет Червоного Хреста. У кінці 1942 року театр поступово почав занепадати, але продовжував існувати, хоча б для того, щоб актори і робітники театру могли уникнути відправки на роботу в Німеччину, бо вони легально працювали і мали на руках відповідні документи. Після повернення радянської влади на Полтавщину ті з українських патріотів, які врятувалися від фашистів, опинилися в катівнях НКДБ. У жовтні 1943 року заарештували й Андрія Багмета. Після численних допитів і самого звинуваченого, і свідків, які характеризували Багмета винятково позитивно, 14 лютого 1944 року справу припинили, а звинуваченого звільнили з-під варти.
У травні 1945 року Багмета зараховують науковим працівником інституту мовознавства АН України (з перебуванням у Полтаві) й доручають впорядкування зібраних ним матеріалів для синонімічного словника української мови. У липні він знову викладач кафедри української мови та літератури в Полтавському педінституті.
У травні 1947 року Андрій Євгенович захищає кандидатську дисертацію "Принципи побудови синонімічного словника української мови". Працює старшим викладачем інституту до 1951 року, викладає історичну граматику української мови, історію української літератури та діалектологію. Наказом від 13 липня 1951 року Андрія Багмета звільняють із роботи, зокрема й за те, що він "не підвищував свого ідейного рівня… не опрацьовував навіть "Короткого курсу історії ВКП(б)", перебудову викладання на основі сталінського вчення проводив надзвичайно мляво й неохоче".
У цей час почалась епопея публікації його "Словника синонімів української мови", історія якої досі до кінця не з'ясована. Як "Матеріали до синонімічного словника української мови" наприкінці 1958 року ця робота була запропонована журналу "Вітчизна", де вона викликала певне зацікавлення. На пропозицію працівника журналу Володимира П'янова видатний український перекладач Микола Лукаш виїздив разом із ним до Полтави, познайомився з Андрієм Багметом, оцінив зібрані ним матеріали. Відтак зголосився допомогти в підготовці їх до друку. Щоб нейтралізувати негативну позицію тогочасного мовного інституту АН УРСР скористалися допомогою та авторитетом Максима Рильського.
Словник публікувався до сьомого номера за 1962 р. Уже з восьмого номера журнал редагував інший редактор: замість померлого Давида Копиці виданням керував Любомир Дмитерко, відомий в українській літературі як вірний ландскнехт сталінського тоталітаризму в керівництві СПУ під час найбрутальніших чисток кінця 1940-х рр. У наступному номері вміщено редакційне повідомлення про припинення друкування "Матеріалів..." Андрія Багмета "у зв'язку з тим, що видані останнім часом словники з української мови певною мірою задовольнили гостру потребу в подібних мовних посібниках". Редакція сподівалася, що "все цінне з "Матеріалів" буде використане Інститутом мовознавства АН УРСР в роботі над науковим синонімічним словником української мови".
І лише 1969 р. друкування "Матеріалів..." вдалося поновити в журналі "Україна". При цьому в короткій передмові так було визначено джерело одержання тексту для публікації: "Редакція журналу "Україна" скористалася люб'язністю письменника Дмитра Гринька, який розшукав частину рукопису, і вирішила продовжувати публікацію, але через два роки публікацію заборонили. Причина відома: чергова хвиля русифікації. Урядові чиновники мали наказ звужувати всі національні мови, крім російської. Сподівання були, що донька А. Багмета – Галина Андріївна та дружина його – Катерина Іванівна сприятимуть доведенню цієї благородної справи до кінця"
Мовознавець Н. Пазуняк писала: "Відіграла роль політичного міркування, щоб не допустити до вияву багатства і многогранності української мови, про що пише М. Рильський: "Є дивне якесь побоювання синонімів. Деяким перекладачам з російської чи іншої мови здається, що кожному слову тієї мови має відповідати тільки одне слово в українській мові. В цьому не можна не бачити серйозної небезпеки для культури нашої мови". І тільки 1982 року в Америці заходами філологічної секції НТШ вийшов із друку "Словник синонімів української мови" Андрія Багмета. Словник має 465 сторінок. У цьому виданні передруковано також передмову М. Рильського, вміщену в журналі "Вітчизна" (1959), та передмову з журналу "Україна" (1969). Про значення словника Багмета писав М. Рильський у передмові: "Кожна освічена людина, яка дбає про вдосконалення свого мовлення, повинен мати цей словник і часто заглядати до нього, роздумуючи над влучністю вислову в мовленні та письмі".
Дмитро Нитченко писав: "В інших країнах такий словник, як Андрія Багмета, вхопили б з радістю видавництва, підтримали б державні й наукові інституції та міністерства, бо то скарб культури й мови народу. А щодо автора, то він би відразу потрапив на сторінки енциклопедії, про нього та його життя надрукувала б преса розвідки чи статті. А що ж в Україні відомо про автора? Можна сказати, що нічого. Крім кількох деталей про митарства такої скарбниці слів української мови та перешкод і бюрократичного зволікання, нічого невідомо. А як він помер, то навіть згадки не було в пресі."
Андрій Євгенович Багмет помер 6 квітня 1966 року в Полтаві і похований на місцевому цвинтарі. Маловідома і літературна спадщина Андрія Багмета: залишилися вірші, п’єси, оповідання, а також лібрето вокальної поезії "Мрії поета", присвяченої Т. Г. Шевченку (композитор Г. Жуковський).
Література:
- Багмет Андрій Євгенович (18.08.1887, с. Максимівка Карлівського р-ну Полтавської обл. – 06.04.1966, Полтава) : [мовознавець, письменник, фольклорист] // Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії.: у 2-х кн. – Кн.1. А-К. – Полтава, 2005. – С. 46.
- Багмет Андрій Євгенович, український мовознавець, фольклорист, письменник // Край. – 2014. – № 118 (лют.). – С. 21.
- Гужва Ю. Андрій Багмет: "Визнаю себе винним у тому, що працював директором дитячого театру..." (З історії діяльності Полтавського лялькового театру в роки німецько-фашистської окупації) / Ю. Гужва // Вечірня Полтава. – 2013. – 30 жовт. – С. 9.
- Степаненко М. І. Багмет Андрій Євгенович (18.08.1887. с. Максимівка Карлівського р-ну – 06.04.1966, м. Полтава) – учений-мовознавець / М. І. Степаненко // Степаненко М. І. Мовознавча Полтавщина : довідник. – Полтава, 2014. – С. 15–16.
- 125 років від дня народження Багмет Андрій Євгенович, український мовознавець, фольклорист, письменник // Край. – 2012. – № 100 (серп.). – С. 15.
Немає коментарів:
Дописати коментар